Сергій Архипчук: « Найбільша проблема сучасного театру – це проблема відповідальності»

Нещодавно в прес-центрі «Закарпаття» відомий київський театральний режисер Сергій Архипчук зустрівся із мас-медійниками краю. У неформальній обстановці, за філіжанкою смачної та запашної кави, член журі Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова» розповів журналістам про свої враження від вистави Закарпатського обласного театру ляльок «Бавка» «Цирк Івана Сили» за п’єсою Олександра Гавроша.

Гість прес-центру зізнався присутнім журналістам у тому, що зовсім не очікував побачити постановку в обласному центрі Закарпаття саме в ляльковому театрі: «Я думав, що це буде щось фундаментальне з великими масовками». Але, не дивлячись на те, що вистава пройшла без «великих масовок», вона мала все ж таки неабиякий успіх у глядачів.
Позитивна оцінка та зауваження члена журі Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова» С. Архипчука є вагомим для закарпатського мистецького життя. Він, як досвідчений культурний діяч, вміє мудро оцінювати справжній стан справ та сучасну реальність у цій «артистичній» сфері.
У перші хвилини розмови Олександр Гаврош розповів присутнім про те, що народився пан Сергій на Рівненщині. Першу акторську освіту він здобув у Дніпропетровську, другу − в Москві (режисер музичного театру). Після цього мистецький діяч був направлений у Донецьк, де працював режисером в оперному театрі. Потім доля занесла його в Київ. Окрім того, що Сергій Архипчук театральний режисер, він ще й фестивальний режисер.
− Пан Сергій робить багато різних постановок. Він розбудовує фестивалі і робить дійство. Зокрема, до них належать такі відомі фести, як «Червона рута» та «Тарас Бульба». Ще одна родзинка нашого гостя − він засновник Київського театру поезії «Мушля». У ньому ж він є і художнім керівником. На сцені театру ставлять вистави за творами українських поетів. Зауважу, що Сергій Архипчук, перебуваючи в обласному центрі Закарпаття, зустрічався із художниками, театралами, видавцями, письменниками. Сподіваюся, що у нашого гостя склалося позитивне враження від цієї поїздки, − говорить відомий закарпатський письменник і журналіст Олександр Гаврош.
Сергій Архипчук:
− Олександр Гаврош дуже великий аматор щодо ходьби пішки. У цьому особисто пересвідчився, бо багато ходив із ним по місту. Це дуже цікаво, корисно, але небезпечно. Я весь час чув монологи від Сашка про те, що він хоче, щоби Ужгород був містом для людей. Ми бачимо, що багато хто не хоче, аби наша країна була країною для людей. Наша держава, на жаль, залишається країною для злодіїв, олігархів і брехунів. Окрім цієї «субстанції» є ще кілька присутніх у цій аудиторії – інтелігенція, котра намагається, як і вся Україна, без орієнтовно не жити, а виживати. Виживає література, видавнича справа, театр, а також − освіта, малярство… Це є причиною колосального дисбалансу.
Я дуже люблю мандрувати, до яких я дуже довго звикав після закінчення театрального інституту. Я думав, що режисер мусить влитися у якийсь колектив і «плодоносити» там. Поруч із тим я бачив, що є й інші режисери, котрі мандрують. Довго моя природа опиралася щодо мандрування, але потім я зрозумів, що відсутність стабільності також може бути ознакою стабільності, ознакою здоров’я. Рух і мандрування − є ознакою того, що ти маєш, зберігаючи себе, бути відкритим світові. Дійсно, я зрозумів, через які б кордони ми б не перелітали, не переїжджали, не перепливали, але ми завжди перевеземо через них із собою найцінніше та найгірше, що у нас є. Це наші комплекси, наші мрії, наш темперамент, наші ідеї та наш професіоналізм.
Зустрівшись із вашими друзями й колегами на одному з фестивалів, через тиждень після Великодня, я зрозумів, що є певна проблема відірваності фізичної, психологічної, адміністративної та мистецької. У Закарпатті, взагалі, в будь-якому регіоні країни, з однієї сторони є бажання відчути одне ціле, а з іншої − дистанціюватися і, навіть, є страждання від цієї відірваності. Є політики, які намагаються кривду зробити правдою, підкреслити якусь розбіжність і довести її до абсурду, до конфлікту. Тоді як мені здається, що розмаїття цього українського світу є великим «плюсом» при правильному державницькому, творчому і людському підході. Все що нас різнить , що робить нас окремими, відмінними та інакшими − воно тільки збагачує усіх. Те що є схід, захід, північ, південь, те що є відміни − усе це при правильному підході буде тільки робити нас потужними. Тому я з легкою душею приїхав на запрошення Олександра. Мені було цікаво, як процвіте ця дія та «річ», яку я прочитав. Коли я ознайомився із п’єсою «Цирк Івана Сили», мені здавалося, що її написав такий маститий, тертий-перетертий драматург-дідусь, який дуже знає природу театру. Я не знав тоді прізвища автора. Мені аж стало нудно. Тут настільки все було виписано, настільки все розжовано й розчленовано, що тільки бери і втілюй. При цьому мене ще й дратувало те, що це актуально, те, що це невигадана історія, те, що це історія про славного чоловіка, який, не вбиваючи, не оббріхуючи, не обкрадаючи нікого, досягнув успіху. Тому на конкурсі я поставив твору найвищий бал.
Ваші колеги говорили про те, що у нас є дорослий театр, але любимо ми й ходимо, практично, всі у ляльковий театр. Мені було цікаво подивитися, що ж воно вийшло. Та розмова, яка була у вузькому колі після вистави, виправдала усі мої сподівання. Зауважу, що такі розмови необхідні й вони повинні лунати для творців. На мою думку, ми «тупцюємо» у власному колі, ми до чогось звикаємо, щось перестаємо помічати. Тому такий живий діалог є необхідним. Це своєрідне обрізання осінніх чи весняних дерев, коли виникає потреба прибрати чи відрізати зайве.
Приємно, що це не була гра амбіцій чи постукування егоїзмів. Відбувся живий та результативний діалог. Олександр Гаврош є щасливим драматургом, тому що він не пише «під диктовку». Раніше були важелі державні, адміністративні й біологічні. Це була своєрідна система «піддавок», гри і т. д. Зараз це зовсім інше. Нікому нічого не потрібно, роби що бажаєш. І у тому зростає роль «людини творчої» та «людини відповідальної».
На завершення свого монологу, я хочу сказати про те, що найбільша проблема сучасного театру – це проблема відповідальності. Так, у театрі російському імені Лесі Українки, що в Києві, за різдвяний тиждень пройшло п’ять п’єс одного англійського автора, найбагатшого драматурга світу, та ще три п’єси. Театр називає ці п’єси «хлібні», які їх годують. Це люди, котрі не хочуть нічого чути й бачити. Вони тільки хочуть сприймати театр, як «додаток»… І, дійсно, ці п’єси мають своє визначення. Для них театр є «як сауна»… Такі театри також потрібні. Але за що ж тут відповідає режисер та художній керівник, які розцінюють себе, як «великого батька культури», «дідуся Всеукраїнського», котрий так переживає за долю театру.
Наш театр, на жаль, став дуже розважальним. Але якщо ми візьмемо ідеологічні п’єси, історичну драматургію, то вони також є розважальними. Є різна розвага, зокрема, яка залишається розвагою, але разом із тим напоює нашу душу, нашу духовність, наш розум.
Той факт, що відбулася постановка «Цирк Івана Сили» говорить про те, що цей твір для сприйняття різних поколінь: навіть дорослі тішилися. Додам, що «річ» потребує ще доопрацювання і творча група свідома в цьому. Але те, що ми насправді робимо щось вартісне й хороше, то це, насамперед, робимо для себе і для своїх близьких. І тому, якщо це буде й надалі робитися для близьких людей, то це є тим, заради чого варто «городити город».
Наприкінці зустрічі із журналістами Сергій Архипчук пообіцяв мас-медійникам взяти участь у цьогорічних «Березневих котах» і привезти одну зі своїх останніх робіт. Отож, чекаємо знову зустрічі з мистецьким діячем через декілька тижнів − на «Березневих котах».
Т. Горянка