Катерина Морінго, яка приїхала у Закарпаття із далекого Казахстану, шукає свою родину 65 років…

Родина. Що може бути для людини дорожче? Теплом, добрим словом, щирою посмішкою нас завжди зустрічає отчий дім. Тут чекають на тебе з любов'ю, ласкою, турботою. А проводжають в дорогу, на навчання, на роботу з добром та щирим словом!
Мама, тато, діти – це українська родина учора, сьогодні, завтра. Вона має початок із далеких минулих століть. Також багато родин починаються із важких років ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (ВВВ). У 1940 -1941 рр. Ними були заповнені села, міста, та що там казатти, – вся країна! Але важкі 1941-1945 роки свідчать, що віна забрала мільйони людей, які залишили по десятки мільйонів сиріт і напівсиріт. Цих дітей війна розлучила із сім’ями.
Уже пройшло багато років, як закінчилася ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА. Але багато дітей, які залишилися у роки війни без батьків, без сім’ї й по сьогодні продовжують шукати своїх рідних.
Катерина Петрівна Морінго, яка народилася 20 лютого 1940 року у місті Мукачево, у роки ВВВ втратила свою сім’ю. Із 1956 року пані Катерина шукає своїх рідних. Вона виросла й виховувалася у декількох дитячих будинках Закарпаття.
Сьогодні Катерина Петрівна проживає у м. Караганда ( Республіка Казахстан).
Більш детальніше про себе, про пошук своєї родини Катерина Морінго, гостя із Караганди, розповіла мас-медійникам краю, у понеділок, 5 листопада, в прес-центрі газети «Закарпатська правда».

− Я розповім вам історію дівчинки Каті, жінки, мами 5-х дітей, бабусі й уже 8 разів прабабусі, яка прожила 72 роки під чужим прізвищем, по-батькові й навіть роком, місяцем і днем народження», – так почала свою розповідь у прес-центрі «Закарпатської Правди» Катерина Морінго, яка приїхала до нас із далекого Казахстану, щоб відшукати на Закарпатті своє коріння.
Катерина Петрівна батьків не пам’ятає зовсім – свідоме дитинство провела в сиротинцях. Спершу в Ужгородському притулку, потім в інтернаті в Мукачеві, а з 1954-го – у Виноградові, куди її перевели як «страшенну хуліганку»: Катя не тільки по всіх довколишніх деревах лазила, а й по дахах. І коли вже після закінчення семирічки вихователька цього інтернату везла дівчину до Львова на навчання в ремісниче училище, то дала їй маленьку зачіпку для пошуків рідних: прізвище «Сагліца» і навіть конкретну адресу. Видно, в особовій справі значилося, що саме з цієї сім’ї дитина потрапила в притулок. При першій же нагоді Катерина розшукала Сагліц. Утім, це був 1956 рік, і люди від неї якось сторонилися. Це вже тепер жінка розуміє: вона приїхала у формі ремісничого училища, яка дуже нагадувала енкаведистську, і реакція була відповідною. Але Катерині Петрівні тоді таки розповіли, що ця родина взяла її від інших Сагліц, а до тих її, малесеньку, в платтячку й сандалях начебто привела жінка років 18-20 й попросила прихистити, обіцяла матеріально допомагати у вихованні, а потім так і зникла, не зголошувалася більше. «Тільки прізвище в тебе було інше, точно не Морінго, а яке – ми не пам’ятаємо», – сказали гості на прощання.
От із тих пір, із 1956-го, і шукає Катерина Петрівна своїх рідних. Зрозуміло, не знаючи свого справжнього прізвища, робити їй це дуже важко. А прізвище в інтернаті дитині дали наугад – може, вибрали угорське, бо вона володіла цією мовою (каже, кілька слів і досі пам’ятає). Так само й по-батькові: коли маленьку спитали, вона назвала імена трьох дітей у прийомній сім’ї, в тому числі й Петро. І стала Петрівною. А дату народження для свідоцтва дітям медики «на око» визначили аж у 1950-му. На запитання «Скільки тобі років?» Катя, ставши навшпиньки (хотіла здаватися дорослішою. – Авт.) сказала : «Десять!». І записали 1940 рік народження, 20 лютого. Просто щоб була конкретна дата.
У 1958 році Катерина Морінго закінчила ремісниче училище, її відвезли працювати за розподілом в Ананьєво – хотіла ближче до моря, та воно виявилося далеко. І через два дні дівчина, залишивши документи, втекла в Чернівецьку область у Хотинську типографію, де проходила практику й куди її запрошували повернутися. А через якийсь час вирішила їхати підкоряти цілину в Казахстан. Тільки на цілину якраз не потрапила. «Я для цього надто грамотна була, от і забрали в обком комсомолу працювати», – каже пані Катерина. В Караганді вона й залишилася – вийшла заміж, народила й виховала 5дітей, має 11 внуків, 8 правнуків. Радіє, що в неї велика дружна родина, але не полишає надії знайти свої корені.

Катерина Морінго 15 років писала в програму «Жди меня» – жодного результату. «А в 2010 році я купила комп’ютер і випадково знайшла в Інтернеті статтю «Діти війни Закарпаття». В ній розповідалося, що в серпні 1944 року, відступаючи, німці залишили 186 дітей на станції в Ужгороді. Монашки з Домбоків і Червеньова підібрали їх і якийсь час утримували. І дівчинка на фото на руках у солдата, здавалося, така схожа на мене! Може, думаю, і я з цієї групи? І твердо вирішила знову їхати на Закарпаття. Торік приїжджала, сподівалася, що в монастирі збереглися якісь документи. Однак монашки сказали, що жодних списків тоді не вели. Та в мене є відповідь із ужгородського архіву, що маленьких дітей роздавали в родини і, напевно, так я потрапила до Сагліц. Тепер я знову до них навідалася. На жаль, старше покоління вже повмирало, та внуки пам’ятають, що бабуся розказувала, як у війну годували сиріток, і що таких дітей по місту було багато», – зі сльозами на очах каже Катерина Петрівна. Єдина надія в неї – на читачів. Розпитайте, будь ласка, тих, хто пригадує 1941 – 1945 роки. Може, хтось знає про факти перевезення дітей німцями, конкретно про згадану групу або просто пам’ятає маленьку дівчинку Катю, яка в роки війни залишилася без батьків. Якщо є хоч якісь зачіпки – пишіть безпосередньо Катерині Морінго на електронну адресу: [email protected] або телефонуйте до редакції за номером 42-41-90.