ДАЧНИКИ: і генерал, і народний артист, і просто... (ФОТО)

«Дача» – слово, яке неможливо перекласти жодною мовою. Саме поняття з’явилося у Російській імперії ще при Петрі І. Тоді землю за містом отримували царські сановники. У СРСР ділянки під дачі давали як партійним працівникам, так і простому люду. Треба було лише записатися у чергу та подати заяву.

В Ужгородському районі дачні масиви зазвичай оживають весною. Люди приходять упорядковувати власні ділянки. Ми ж вирішили поцікавитися, що відбувається на дачах узимку. І несподівано натрапили на дуже цікавих людей...

Шахта: невід’ємна частина життя

З Василем Івановичем Ковачем знайомимося у маршрутці, їдучи на масив «Шахта». Нам пощастило – він голова садівничого товариства «Зірниця». Напрошуємося в гості. Чоловік сміється і каже, що з задоволенням і розкаже, і покаже.

Від зупинки до ділянок півгодини пішки. Навколо дубовий ліс. «Дивіться, які дерева гарні, – каже Василь Іванович. – То державна власність. Але там чималеньку ділянку вирубали під будівництво якогось готелю. Трохи далі хтось самовільно приєднав до своїх сотин частку лісу і загородив. Тепер навіть грибникам туди – зась...».

Дорога до дач геть розбита, у камінні. Йти важко. Особливо пенсіонерам. Наш співрозмовник розповідає, що кілька років активісти його товариства намагаються вибити у влади кошти на ремонт. Писали, ходили і до мерів, і до губернатора. Отримували відписки. А ремонт шляху потрібен, бо за негоди пройти неможливо. Ціна питання – 500 тисяч гривень. Дачники можуть зібрати певну суму. Але мало. Тож і надалі оббиватимуть владні пороги.

На Шахті наділяти землю почали у 1985-86 роках. Тут були старі виноградники, які належали радгоспу-заводу «Ужгородський». З виноградарством не повелося, бо ґрунти тут кислі. Тому було вирішено поділити цю територію людям. Їх отримали працівники обкому партії, меблевого комбінату, профспілок, радгоспники, міліціянти, аграрії. Самі розкорчовували, вапнували, чистили дороги, розмічали ділянки. За власні кошти провели світло і воду.

Нині на Шахті є 18 садівничих товариств, в яких близько 4-ох тисяч дачників. Але будиночків десь зо 2 тисячі. Земля належить Оноківській сільській раді.

«Я отримав ділянку в 1986 році. Давали по 5–6 сотин. А на тому боці і по 8, для житлового будівництва», – розповідає Василь Іванович, показуючи свою фазенду. «Бачите, тут садимо картоплю, огірки, помідори, лопатки і… троянди (сміється). А ще маю фруктові дерева. На цій яблуні прищепив 5-6 сортів. На груші – 4. Цього року у мене одна грушка виросла завбільшки як дитяча голівка. Ми її зафільмували, а потім з сусідами дегустували. Казали, що дуже смачна», – хвалиться господар.

«Постійних мешканців-пенсіонерів у нас нема. Але на моїй вулиці живуть трійко молодих. Вони мають власний транспорт. Завдяки тому, що тут завжди хтось є, нас не грабують злодюжки. На тому березі крадуть постійно. Особливо активні перед святами».

Цікавимося, чому люди з міста з дітьми переїжджають сюди жити, наш екскурсовод щиро дивується такому питанню. Бо тут свіже повітря, тиша, спокій, своя зеленина, відповідає. Крім того, зручності є. Опалення, правда, пічне і газ балонний. Але вже з’явилася можливість провести природний, але кому він зараз потрібен?

Василь Іванович тут щодня. І так круглий рік. Лише ночувати їздить у місто. Тут його друзі, активна громадська діяльність і земля, до якої теж тягне, бо сам сільський житель, народився на Іршавщині у селянській родині. «Нас було восьмеро дітей. Я п’ятий. Мого діда по матері 1914 р. силою забрали в Австро-Угорську армію. Він не хотів воювати проти росіян, бо казав, що то наші кровні брати. А його вбили у перший же день. Дід по татовій лінії рано осиротів. Його з молодшим братом відправили служити панові у Берегівський район. Тепер ми вернулися до того ж – кругом сироти, бідняки, безхатченки…

Мої батьки працювали у колгоспі, тато потім на шахті. Все робили чесно, по совісті. Брати, сестри теж пішли у колгосп. А я захотів вчитися. Батьки не хотіли відпускати, казали, що треба лишатися на землі. Але я все одно вступив у Львівський сільськогосподарський інститут. Там познайомився з майбутньою дружиною. Вона з Волині. Після мене направили у колгосп «Дружба», працював агрономом. Був і секретарем комсомольської організації, і у райкомі, і в обкомі партії. За роботу отримав квартиру, оцю дачу.

У мене двоє дітей. І син, і дочка з вищою освітою. І що? Ледве зводять кінці з кінцями.

Василь Іванович не схожий на класичного пенсіонера. Рухливий, повний ентузіазму, усміхнений, він проводить нам екскурсію. Вулички дуже охайні, чисті. Будинки хоч маленькі, але доглянуті. Є і закинуті, але їх мало. Про кожного наш помічник знає історію, говорить з повагою. З гордістю розповідає про сусідів. «Боже, якби ви знали, які тут люди! Добрі, працьовиті, небайдужі. Будувалися власними силами. Вілл, як бачите, тут нема. А про Григорія Івановича Зуєнка взагалі статтю написати можна. То велика людина. Колишній завідувач промислово-транспортним відділом, чорнобилець, кандидат технічних наук... У 75 безкоштовно займається репетиторством».

Хочуть дачники назвати свої вулиці іменами кращих їхніх мешканців.

Вони тут не просто сусіди, а друзі. Влаштовують свята, як-от: божоле, добросусідства, першого огірка, інтернаціональної дружби. «Не дивуйтеся, – сміється Василь Іванович. – Сюди приїжджає жінка, яка живе у Будапешті. А ще маємо парижанина. Він народився у Парижі, а потім переїхав сюди. От і святкуємо». У наступному році голова «Зірниці» планує провести огляд-конкурс на найкращу ділянку. Його ідею підтримують.

Для багатьох дача – невід’ємна частина життя. На «Шахті» зустрінеш і генерала, і народного артиста, і підприємця, і бомжа.

Горяни: фазенда спокою

Село Горяни належить до Ужгорода. Але до дачних ділянок треба підніматися битим шляхом десь три кілометри. Це вже великолазівські землі. Взимку дачі, як правило, пустують, але нам вдалось знайти родину, яка проживає там постійно.

Сім’я Довганичів (на прохання прізвище змінено) народилася в сімдесяті. Далі пішли діти. Житла власного не було, тому доводилося винаймати кімнату на околиці міста, а згодом отримали місце в гуртожитку. Потім, врешті-решт, довгоочікувана квартира. «Дітям у квартирі найбільше сподобався туалет, – сміється пані Ганна, – адже власного ніколи не мали».

Ще одна приємна подія для родини – на роботі роздавали дачні ділянки. Петро Васильович працював столяром у будівельній організації, і отримав п’ять соток землі поблизу Горян.

Люди з радістю бралися обробляти землі. Хоч, як правило, ділянки були не в надто хороших місцях. Чималий шмат землі на схилі гори виорали і розмітили дерев’яними кілочками. Це було восени. А весною тут уже працювали люди.

Подружжя, як і багато інших, не надто розумілося на сільськогосподарських премудростях, проте з ентузіазмом взялося до справи. Тішилися тими рослинками, що приживались на важкій глинистій землі, висаджували дерева та кущі. Гордо несли в корзині перший урожай помідорів.

Авто власного Довганичі не мали, тому добиратись на дачу і повертатися з урожаєм було нелегко. А потім до півночі Ганна Андріївна мила овочі і консервувала їх. Комора поступово наповнювалася банками, які виглядали, наче витвір мистецтва (саме так називає консервацію своєї дружини її чоловік): «Червоні помідори туляться до жовтих, а збоку визирають зелений перець і білі кружальця цибулі. Консервації потім прикрашають різдвяний стіл, інші свята. Та й у будні не без них». Дача давала суттєву підтримку сім’ї, а також гарний настрій. Нові сусіди щиро обмінювалися досвідом, ділилися саджанцями, насінням. Довганичі жартома називали свою дачу «фазендою». За аналогом популярного мексиканського серіалу.

Підростали дерева, розпався Союз, дорослішали діти, а з ними і проблеми. Грошей завжди не вистачало. Глава сімейства поїхав на заробітки. Вдома бував рідко. Але якось відчув, що між ним та сім’єю вже не відстань, а прірва. Тож він рішуче залишив добрі заробітки і повернувся додому. А тут старша донька вийшла заміж, та й менша збирається. Постало серйозне питання – де жити молодим? Подумав: якщо трохи розширити будиночок, замінити дах і… то там можна буде жити. А квартиру – дітям.

Отож дача швидко перетворилася в добротний, хоч і невеликий, будинок. Допомогли знання й уміння, набуті за час російського заробітчанства. Господар вперше будував для себе і робив це з особливою любов’ю. Від хвіртки до дверей пролягла вимощена річковим камінням доріжка.

Нині по ній поміж квітів бігають онуки. І ці великі фруктові дерева, гіллячки яких під час урожаю нахилені аж до землі, для них. На фазенді, кажуть господарі, мають спокій та щастя.

Нижнє Солотвино: жіночими руками

У Нижньому Солотвині ми зустріли неординарну і талановиту людину, мешканку дачних садиб Лідію Петрівну. Їй за шістдесят, але у жінки стільки енергії, завзяття, що важко навіть повірити, що в неї дев’ятеро онуків.

Протягом багатьох років вона наодинці з природою. І як зізналась, таке життя їй подобається: «Я зрозуміла себе. Ми створені Богом, щоб творити добро. А людина і природа – це одне ціле».

Лідія Петрівна розповідає, що народилась вона в історичному Переяслав-Хмельницькому. Навчалася в Київському інституті народного господарства ім. Коротченка, здобула диплом економіста-статиста. Після вишу переїхала на Закарпаття, батьківщину чоловіка. Працювала в Ужгороді. Виховувала двох доньок. На початку перебудови вирішила зайнятися вирощуванням грибів. Самотужки опанувала технологію. Для цього й купила невеличку хуторську хату на узліссі села Нижнє Солотвино, щоб створити лабораторію по вирощуванню міцелію.

«Мені здавалося, що все йде за планом, і в перспективі можна буде вирощувати гриби в будь – якому колгоспі чи радгоспі. Та в 92-му все пішло шкереберть… Союз розвалився, хоч і здобули незалежність та опинилися у кризі. Виживали, як могли. Отож стало не до грибів. Щоб поліпшити матеріальне становище сім’ї, Лідія Петрівна вирішила продати щось із нерухомості – міську квартиру або дачний будинок. Швидше продали квартиру, тому довелося із міста переїхати.

З нуля почала освоювати сільське господарство. Розповідає, що тепер на її дачній ділянці ростуть не тільки звичні для нашого краю рослини, але й екзотичні, наприклад, такі: китайський лимонник, модрина, ялівець, мигдаль, хурма. Влітку все потопає у квітах, а восени в ягодах калини. «Така краса, – каже Лідія Петрівна, – надихає на творчість». Тому вона пише вірші, які називає «Робінзонадою», занотовує спогади та філософські роздуми.

В свої роки ця енергійна жінка перетворила старий дачний будинок у райський куточок з усіма зручностями. Поряд із сусідами її помешкання виглядає, як добротний маєток. Чого вартий лише колодязь із джерельною водою, викопаний у скелястому ґрунті.

За роки у віддаленому куточку (немає телевізора, тільки радіо), вона навчилась сама дбати про своє здоров’я. Освоїла народну медицину, виготовляє різні настоянки, розробила комплекс вправ і здоровий режим харчування. Завдяки цьому у свої 66 не звертається до лікарів і виглядає молодшою. Своїми настоянками ділиться із дачними сусідами та сільськими мешканцями.

Перші роки, каже Лідія Петрівна, тут їй давались нелегко. Окрім фізичних навантажень, було важко перебороти страх залишатись вночі у лісі. «Тепер, – каже, – страх пройшов, звикла».

Власним прикладом Лідія Петрівна довела, що цивілізована освічена людина може створити «свою» цивілізацію будь-де. Була б воля та мета. А так для життя все є: непогана асфальтівка до самої дачі, електроенергія, при бажанні можна встановити супутникове телебачення. Але їй це не потрібно. Головне – щоб були улюблені книги та природа.

Дача – не просто ділянка землі за містом. Для наших героїв, як виявилося, це спосіб життя, його філософія. Кожен із них опинився тут, у силу обставин, але всіх об’єднує любов до землі. Адже для когось дача стала справжнім домом. Іноді єдиним.

Галина КРИШИНЕЦЬ, Олена МОСКОВКА, Мар’яна Собран, студенти відділення журналістики УжНУ