Не буде хліба, не буде й обіда! (ФОТО)

Про тих, хто нас харчує і хто "пригодовує"...

У народі звикли казати, що не буде хліба, не буде й обіда. Між іншим, найсмачніший хліб - від свого мозоля. Ще й таке звикли мовити: хліб та вода - найсмачніша їда.

День працівників сільського господарства відзначають кожної третьої неділі листопада – наприкінці року, коли уже весь урожай у основному зібрали, впорали й завезли до комори. За словами відомого аграрія нашого краю Володимира Степановича Табаки, дату вибрано досить вдало, бо в ці дні усім роботам на селі кінець, адже починає холодати і навіть сніжком посипати. Недарма кажуть, що листопад зимі ворота одчиняє. А ще цей місяць вересню онук, жовтню син, а грудню рідний брат. Між іншим, коли хліб на столі, тоді є достаток у сім‘ї. А добробут, як відомо, створюють селяни, вони як годували місто, так і зараз продовжують вершити свою найголовнішу місію.
Схоже, найвеличніше та найголовніше свято для хлібороба – це день трудівника сільського господарства, яке традиційно припадає на неділю. – На цей раз на Закарпатті його відзначали вельми скромно, – з болем у серці, з гіркотою на вустах мовив знаний закарпатський господарник Володимир Табака. Свого часу він і Берегівською райсільгосптехнікою керував, де союзного міністра Олександра Єжевського приймав, і в районному "уряді" на перших ролях працював, і радгосп-заводом «Мужіївський» управляв. А в останні роки навіть трохи бізнесував. Село знає досконало, бо віддав йому усе своє свідоме життя – починаючи з далеких 60-их років. Родом він із сусідньої Львівщини, але як тільки здобув вищу освіту у однойменному сільськогосподарському інституті, був скерований на роботу в наш край. І зараз уболіває за селянський труд, закликає шанувати працю хлібороба. Що вже казати про ціну хлібові, яку знає краще, аніж хтось інший. Ця людина не кине кусень хлібчика на землю, не дасть впасти ані крихті, бо розуміє-відає та усвідомлює, скільки зусиль затрачено, аби на столі світилася-зорилася паляниця. Бо заради цього удосвіта приходиться прокидатись, а пізно вночі лягати спати.
Тож на прохання автора цих рядків не пошкодував часу й знайшов удома чимало фотографій тих людей, з якими колись працював у аграрному секторі, що формував економічне багатство Берегівщини – справжньої житниці Закарпатської області. За його словами, у пік свого розквіту у районі збирали зерна стільки, що ним можна було кілька тижнів поспіль годувати населення кількох європейських країн – Мальти, Ліхтенштейна, Монако, Сан-Марино. Славні люди ростили зернові, доглядали сади, виноградники, працювали на вівцефермах і доїли корів, збирали овочі й картоплю – всіх справ не перерахувати.
Отже, пан Володимир приніс до редакції унікальну світлину, яку, до речі, сам, тобто власним фотоапаратом, у с. В. Береги зробив. На ній – керівники майже усіх господарств (колгоспів і радгоспів) району, до яких "у гості" – на робочу нараду-семінар – приїхав секретар обкому партії Микола Семенюк (він перед тим очолював зерновий Берегівський район). Цих осіб знали берегівчани, а багатьох якщо й забули, то, глянувши на знімок, неодмінно пригадають. Хоча більшості вже давно немає серед нас. Але подякуймо їм, бо саме завдяки старанню цих неординарних і завзятих особистостей село вирощувало хліб, везло в місто молоко, у нас було багато сиру, сметани, вершкового масла, садовини, м‘яса, ковбаси тощо. Між іншим, у районі в той період працювали молокозавод, м‘ясокомбінат, діяли ковбасні, консервні цехи тощо. Загалом на Берегівщині було понад 19 тисяч корів (11 тисяч у колгоспах і радгоспах й 8 тисяч у домашніх господарствах), випасали та відгодовували 55 тисяч овець. Це стадо утримували на 285 фермах. Щомісяця перероблялося 200 тонн м‘яса, а молока – 50 тонн щоденно. Це й насправді ціла білопінна річище! І зараз продукції достатньо, але ціни високі й вона не наша – привізна: або з-за кордону, або з інших регіонів країни.Та подеколи ще й сумнівної якості.
– Виходить, що там господарюють доладно, а в нас чи то немає кому газдувати, чи серед краян відпало бажання в полі працювати, – бідкається колишній голова райради, РДА та керівник облагропрому Андрій Бігарі. Такої ж думки ще один його колишній колега і наш земляк – Олександр Сабелко. І вони, і Володимир Горзов очолювали це провідне управління обласної держадміністрації за роки незалежної України. Три з одного району на чолі продовольчо-землеробського підрозділу – це неабияка довіра до аграріїв Берегівщини. Усі вони – учні та вихованці нашого 74-річного співбесідника В. С. Табаки. Та, попри все, ми аналізуємо фото, з якого на читача зрять особи, що здавалося б, і зараз із нами, хоча більшість із них давно вже відійшли у засвіти.

Вони, завжди елегантні та охайні, презентабельні й ділові, у модних на той час костюмах і при краватках (крім кількох) виструнчилися у два ряди – мов на параді. Усіх мало би бути шістнадцять, бо саме стільки в районі налічувалося колгоспів і радгоспів, плюс с/г дослідна станція у с. В. Бакта й держплемзавод «Закарпатський» у с. Гать – директори В. Шепа й С. Ревак. А зібралося – чотирнадцять. Відсутні тільки голова колгоспу ім. ХХІ з‘їзду КПРС (с. Свобода) Бейло Попфолуші й директор радгосп-заводу «Берегівський» Василь Ваш, якого невдовзі на цій посаді змінив Йосип Жупан – майбутній міський голова.
Отже, на зображенні крайній справа – Володимир Бузовський, уродженець Черкащини – 1936 р., він головував у Бовтраді (колгосп «Перемога»), Дийді (к-сп ім. К. Маркса), був очільником районного агропромислового комплексу, а помер у Мочолі, де мешкав усі свої роки, працюючи на селі. Поруч – Тібор Гітман (1942 р. н.), один із найпомітніших колгоспних голів Закарпаття, багатолітній керівник господарства-мільйонера (у карбованцях) «Нове життя» (с. Запсонь), відтак був головою Берегівських райради та РДА (у часи губернаторства Сергія Устича). Нині 75-річний косинець недужає, переніс важку хворобу кінцівок. Далі на світлині біля нього стоїть Василь Науменко (про цього аграрія газета «Берегово» писала), він із 1931 р. н., і тепер, слава Богу, готовий розповідати, як жило та як працювало берегівське село у другій половині минулого століття, як воно у ту епоху годувало місто (мова не тільки про Берегово) тощо. Четвертий на фото – Адальберт Давід (1936 р.н.), голова великобейганьського колгоспу «Шлях до комунізму», дуже шанований і авторитетний керівник, згодом виїхав до сусідньої Угорщини й там помер.
Натомість доктора економічних наук, директора обласної сільськогосподарської станції Василя Шепу немає потреби широко читачам представляти – у майбутньому біографія академіка писалася на Банковій, що у Києві, адже був і депутатом ВР (двічі), і радником, і консультантом Глави держави Л. Кучми. Хоча мешкав у с. Вари, в якому майже чотири роки тому перестало битися його серце (помер за два тижні до свого 80-ліття). Єдиний з-серед усіх на світлині вусань – Степан Молнар (1949 р. н.). На той час цей тридцятитрьохрічний економіст працював головою колгоспу у Дийді (заступниками у нього були Г. Гержені, П. Югас). Завжди заклопотаний, бо справи вимагали від молодого керівника біготні, зокрема, влітку тут завжди першими косили зернові, тобто щороку дебютували у збиранні хліба. Живий-здоровий, мешкає в Угорській республіці, займається бізнесом. Влітку пан Степан гостював у Берегові.
Найколоритніший з-серед усіх інших – керівник колгоспу-гранду в с. В. Береги (саме тут, на базі тодішнього ідеологічного центру проходила робоча нарада понад 30-літньої давнини) Тиберій Антоник (1924 р.н.). Він 25 літ кермував господарством, що носило ім‘я Леніна (згодом тут господарювали А. Бігарі, Т. Калі та інші, хоча у райкомівських кулуарах проговорювалося питання, що змінити вже передпенсійного віку пана Антоника може 35-літній Олександр Сабелко, заступник В. Шепи з господарської роботи, але для цієї непересічної особи така посада була "замалою", коли взяти до уваги, що йому вже в ті часи пропонували "крісло" заступника міністра с/г УРСР, а ще "сватали" в союзне посольство в Будапешті) й по праву вважався старійшиною серед керівного складу закарпатських аграріїв. І за площею, і за врожаями цьому господарству не було рівних у всьому краї, а Т. Антоник, якого не стало у 90-их роках, як відомо, був двадцятип‘ятитисячником. На другому плані (ззаді від М. Семенюка стоять зліва та справа) Микола Барна (радгосп ім. Енгельса у Косині) і Степан Калинич (1936 р.н.) із с. Н. Ремети, к-сп "Зоря комунізму" – обох, на жаль, уже також немає на цьому світі. Ну, а про Миколу Семенюка (1924 р. н.), що на фотографії у центрі, також можна говорити й писати багато. Але про нього ліпше промовляють чисельні добрі діла й корисні вчинки. Кажуть, що такого діяльного, енергійного, практичного першого районного керівника ні до нього, ні після нього Берегівщина не знала. Отож завдяки цим діловим рисам його і перевели на роботу в обком партії на посаду секретаря (третього). Відтак далі на фото – Федір Шош (тодішній голова колгоспу "Шлях Леніна" в Попові та Липові, згодом він урядував у с. Бовтрадь), якому наступного року виповниться 80 чудових літ, Василь Роман (1941 р. н.) і Степан Ревак (1949 р. н.). Двоє останніх були директорами радгосп-заводу «Мужіївський» і держплемзаводу «Закарпатський», а опісля стали працювати у «білому домі» – пан Роман очолював районне управління с/г й був першим заступником голови РДА, а його колега займав посади очільника райради й навіть першого заступника закарпатського губернатора І. Різака. До речі, «мужієвець» кілька літ тому помер, а пан Ревак мешкає у с. Яноші.
На фото у світлому костюмі – Михайло Фенич (1935 р.н.). Уродженець іршавських Білок, він приїхав працювати на В. Бакту агрономом, а відтак головував у низці колгоспів ("Нове життя"), "виводив" їх у передові, в тому числі приміський ім. Чапаєва – один із найпотужніших на Берегівщині. Щоправда, не всі плани судилося йому здійснити, бо помер у досить молодому віці (1988 р.). І його, і попередника Івана Геревича яношівці тямлять ще й донині. Крайні від нього зліва два Карли – Ерделі та Форгач, які головували у оросіївській «Дружбі» й варівському «Червоному прапорі» (саме звідси на В. Бакту у 1976 р. перейшов В. Шепа). Згадується, як К. Форгач і Ю. Балог були заступниками у В. Шепи, і коли останній очолив с/г дослідну станцію, у крісло голови колгоспу "сів" пан Карло (до речі, минуло два місяці, як не стало цього керівника), а пан Юрій пішов працювати начальником райсільгоспхімії. Однак доля склалася так, що на зорі демократії "Червоний прапор" у Варах "переходить" у руки профспілкового лідера Йосипа Данку. Звісно, не маючи відповідного керівного досвіду, він не зміг утримати на плаву це багатогалузеве господарство й воно зазнало краху. Стосовно К. Ерделі, то "Дружбу" він очолив по смерті Йосипа Сірчака, а відтак був навіть головою райради та першим заступником очільника РДА.
Ось такі вони, кадрові піруети, сходження й падіння у цій аграрній галузі. Однак, попри всі плюси та мінуси, у таких рокіровках був один вельми суттєвий позитив – тодішній уряд прийняв важливий і неординарний циркуляр, яким зобов‘язував голів колгоспів чи радгоспів мешкати у населених пунктах, де вони працювали. На крайній випадок, відстань не повинна перещувати 5 кілометрів. На Берегівщині, за словами В. Табаки, вимоги цього документа не ігнорували, тобто циркуляр не порушували. Більшість керівників проживали зі своїми трудівниками на одній території.
Автор цих рядків від імені редакції висловлює щиру подяку В. С. Табаці за фотографію та детальну розповідь про своїх колишніх колег (і підлеглих у тому числі), які керували агропромисловим сектором на Берегівщині. Сфера ця вважалася визначальною у економічному аспекті для нашого низинного району, вона також формувала його бюджет, годувала десятки тисяч людей. Зрештою, на цю тему можна писати й писати, але наша головна місія – познайомити читача з тими, під чиєю орудою орали, сіяли, садили, косили, доїли, відгодовували, жнивували, продукцію переробляли, хліб пекли – виконана. А ще коли б до цієї розповіді долучився інший крайовий аграрій – колишній голова обласного сільгоспкомлексу і просто знавець колгоспно-радгоспних керівників минулого, Берегівщини в тому числі (мова про Павла Антоновича Федиковича), колектиний портрет був би ще цікавішим і колоритнішим.
Що ж маємо нині? Якщо на просторах України ще якось господарюють та збирають непогані врожаї хліба (цьогоріч намолоти зернових склали понад 59 млн. тонн зерна), то на Закарпатті геть розучилися їх вирощувати: тут якщо не контрабанда, то заробітки за кордоном, якщо не можеш ані перше, ані друге, то дрібний бізнес, або і взагалі лишишся без роботи. Аграрний сектор розвалений, якщо сільське господарство хтось і "витягує", то це одноосібники, фермери, тобто ті, хто на землі газдує своїми силами. Не водиться й потужних інвесторів, орендарів, що обробляють десятки тисяч гектарів. Отже, малі газди самі собі й робоче місце організовують, і плани складають, і техніку стягують, й інвестиційні проекти розробляють. А ще вони і тактики, і стратеги, і агрономи, і механізатори, інвестори й економісти водночас.Не так для того, щоб мільйони заробити, а так, щоб прожити. І взагалі, це тема невичерпна, однак селянський труд завжди був важким – хоча нерідко праця хлібороба державі зовсім не цікава. Хоча щорічно з нагоди дня працівника сільського господарства у своїх привітаннях і поздоровленнях, телеграмах і спічах керівники всіх рангів – від району і аж до Президента з Києва шлють селянам щонайсердечніших засівів, рясних сходів і щедрих ужинків.
Хай живе українське село, і берегівське в тому числі!

Михайло ПАПІШ