Поет помер, але пам’ять у слові про нього залишиться надовго (ФОТО)

Прикро усвідомлювати, що вже не писатиме вірші та ніколи не сяде за комп’ютерну клавіатуру відомий поет і перекладач, громадський діяч Срібної землі Іван Юрійович Петровцій.

Скорботний січень уже минув. Невдовзі навіть 40 днів спливає, як у новорічну ніч в іршавському селі Осій на 71-му році назавжди зупинилося серце знаного краянина, невтомного збирача русинських скарбів, поетичної народної спадщини Івана Юрійовича Петровція.

Морозного 2 січня 2016 р. його відспівали в храмі Святої Покрови рідного села Осій та за немалої участі прибулого й місцевого люду поховали на одному з тамтешніх цвинтарів. Траурну процесію провів настоятель храму о. Сергій Юрина з 5-ма колегами-священиками. І нині син Срібної Землі, як і його родич-письменник Федір Михайлович Потушняк, з творчості якого ледь не з дитинства всмоктував нектар найкращих трудів, уже покоїться на місці вічного спочину. І тихо, без суєтності, можуть «поговорити» собі ці два єдинокровні брати-земляки. До речі, у Берегові Ф. Потушняк на початку ХХ ст. вчився у гімназії (на фасаді цього навчального закладу саме за сприяння, власне, І. Петровція йому відкрито меморіальну дошку), а сам він у нашому місті наприкінці цього ж сторіччя жив із сім’єю та працював.

У кожного земна дорога кінчається раз і назавжди. Новорічна ніч стала останньою для відомого земляка. Я також не думав-не гадав, що другого дня дві тисячі шістнадцятого року разом із друзями, приятелями, колегами, односельцями Івана Юрійовича стоятиму в скорботі біля його тіла та згадуватиму життєві кроки ідеолога русинської культури. Бо іще в листопаді та на початку грудня він вулицями Ужгорода крокував, у своєму славнозвісному бовті “Файні книги” помалу торгував, із цімборами каву попивав і плани життєві на рік прийдешній будував. І, звісно, щось писав, дещо вичитував, відтак редагував і опісля на сайт своєму найцікавіше викладав! Ані дня не міг без рядка, повсякчас щось продукував, творив, складав, формував, генерував тощо. Такою вже запам’яталася його письменницько-поетична натура – своєрідна, самобутня, складна, із неабияким темпераментом, подеколи норовлива та заковириста. Звісно, у таких випадках-коловертях допускалися не лиші орфографічні помилки в письмі, але й ідеологічні хиби в житті. Не маю наміру в сумному некролозі “перелопачувати” Петровцієві творіння, але на окремих аспектах творчого шляху цієї постаті варто усе ж таки зупинитися.

Отже, попри всі складнощі характеру покійного та словесні колотнечі, пов’язані довкола його імені й книжок, які почав видавати в 1979 році (“Знак весни”), він був талановитий і чутливий митець. Мовою (і не одною) володів прекрасно, мало хто із закарпатських майстрів пера так нею вміло й тонко владував. Тож любителі поезії не просто її читали – вірші шукали та подеякі ледь не “ковтали”. Знаний поет, обдарований публіцист із сільської глибинки, творче поле рясним словом почав засівати ще в студентські роки – на факультет іноземних мов (відділення французької філології) пішов учитися в 23 роки. На той час за плечима були школа, армія – служив 3,5 років в німецькому Дрездені, – шахти Донбасу, шоферування тощо. Нелегко було освоїтися серед значно молодших однокашників. Але і це вдалося спраглому до науки юнаку із села Осій, що на Іршавщині, куди відтак і повернувся вчителювати.

Маючи хист до письма, він уже в університеті писав зрілі вірші. Без сумніву, в молодості мріяв про вершинне в поезії. Ніхто, мабуть, не міг знати, що згодом своє життя осійчанин присвятить русинству. Тож для переважної більшості краян І. Петровцій уособлювався насамперед з культурою закарпатців, рідною мовою (книжка “Діалектарій…”, “Наші й нинаші співанки” та іще майже сорок збірники віршів, прози, есе, публіцистики), а також із перекладацькою діяльністю – з французької, угорської, естонської мов на українську. У перекладі Івана Петровція побачили світ французькі вірші О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ф. Тютчева, “Малі поезії в прозі” Шарля Бодлера, “Борський зошит” Міклоша Радноті та окремі твори Віктора Гюго, Поля Верлена, Артура Рембо, Стефана Малларме, Гійома Аполлінера, Поля Елюара, Жана Кокто, Жака Превера, Жака Рубо, Шандора Петефі, Ендре Аді, Дюли Югаса, Деже Костолані, Арпада Товта, Мігая Бабіча, Дюли Ійєша, Міклоша Вереша, Кароя Балли, Єви Петровцій, Арво Валтона, Магдалини Фюзеші та багатьох інших.

Що вже казати про співпрацю з народним артистом України Іваном Поповичем. Вони, мов рідні брати, йшли-ступали по землі, один другому, як друзі-земляки, руку подавали й плече підкладали. Бо обидва – уродженці славнозвісного села Осій. Значимих, авторитетних і талановитих людей дала світу білому ця й насправді зачарована та благодатна земля. Цілу низку віршів Петровція співак Попович перетворив у пісні («Пісня про Осій», «Реквієм», «Поцілунок», «Мамина мелодія», «Грай, сопілко!», «Верховиночка», «Любове моя…», «Карпатське весілля» тощо). На жаль, “закарпатський соловейко” з об‘єктивних, слід сподіватися, причин так і не зумів прибути в рідне село та провести свого односельця-цімбору в останню земну дорогу. Хоча його з нетерпінням чекали. Як і двох доньок поета…

Того траурного дня у багатьох із очей капнула сльоза за цим краянином. Згадалося: нерідко писав відверто, різко, а траплялося, що і викривально. Не секрет, що такі жагучі рядки приносили йому більше клопотів, аніж користі, слави, добра. Багато хто не схвалював його творчі потуги. Але до кінця життя не зумів (чи не виявляв бажання) переламати самого себе. Пригадується, як переживав, коли сам голова НСПУ Володимир Яворівський вісім років тому ініціював виключення нашого земляка з письменницьких лав – президія таки припинила його членство за невиконання обов’язків цієї спілки. А коли точніше – за нібито антиукраїнську писанину. Натомість закарпатський літератор уважав це каральним актом проти нього і розцінив як репресію інакомислячого письменника.

А в обласній письменницькій організації, серед творчих людей краю ставлення до цієї самобутньої особистості було двояке – відтоді в цій установі Петровцій майже не з’являвся. Зрозуміло, це був неабиякий удар, що позначився і на його здоров’ї. Перший інфаркт стався ледь не у 60-літньому віці – кілька лікарняних і реабілітаційних місяців у санаторії “Карпати” не те, що загоїли, а ще більше роз’ятрили поетову душу. Та він і надалі прагнув краю добра, а людям щастя. Як не прикро це констатувати, але потім ще активніше почалася його непримиренна боротьба з усіма та проти всіх. З’являлися викривальні та дошкульні вірші, статті, що шкодили як творчості, так і чоловічій дружбі, підривали його репутацію, з багатьма колегами судився. А суди не тільки вигравав, але і програвав.

Торік він мав ювілей – 70-річчя (народився 22 травня 1945 р.). Але ніяких святкувань чи творчого вечора русинського поета-перекладача не було. Свідомо чи ні, але довкола себе він таку ауру сотворив, що мало хто хотів братися за організацію ювілейного вечора письменника. Хоча, без перебільшення, і спонсори знайшлися б, і бажаючі послухати ювіляра також зійшлися б. Між іншим, І. Петровцій умів наблизитися до потрібних людей, привернути їх до себе, задарувати книжками і залучити як меценатів. Дуже відомі особи Ужгорода, Мукачева, Берегова, Хуста, Сваляви, Іршавщини та з-за кордону, до того ж полярних політичних поглядів, виявилися серед тих, хто фінансував його творчі набутки. А найпершим покровителем творчої спадщини нашого земляка був поет і шевченківський лауреат-перекладач Дмитро Павличко (у радянські часи). Долучилися до цього львів’янин Іван Сварник, Роман Лубківський, чи не вся редколегія 80-их років журналу “Всесвіт” тощо. Він листувався та на певному етапі розумівся з генієм публіцистики Віталієм Коротичем, тишком-нишком пробував “підібратися” до таких шанованих письменників, як Іван Чендей, Павло Загребельний тощо.

А незабутній мукачівець Михайло Токар (у народі його називали Геша), пригадується, років із двадцять тому фінансово “засвітив” русинську дорогу поету І. Петровцію. Але на 50-річчі, а воно святкувалося в райцентрі Іршава, цього пана чомусь не було. А на шістдесятиріччі, яке вже не стало таким масштабним і бучним, як попередній ювілей, спонсора вже не було. Його, як відомо, розстріляли в рідному Мукачеві. А ще причина «скромності» в тому, що серйозно хворіла Івана дружина Валентина (рак) і невдовзі її душа спочила в Бозі (2006 р.). Такий вирок став чи не найтяжчим ударом для цієї родини і близьких покійного.

Знаючи його з далекого вже в часі 1975 р., коли він працював у свалявській районці у відділі сільського господарства (я, сором’язливий школярик-хлопчук, приносив йому, як поету, свої перші сируваті віршовані проби), не міг повірити, як змінився з часом мій творчий наставник. Зі Сваляви, де жив у гуртожитку тодішнього політехнікуму з приятелями п.п. Сабініним і Товтином, його змусили піти не через писанину, а за “путаницю з жонами” – бо легінь-красень був хоч куди! Очевидці кажуть, що верховинки-дівиці так і липнули до нього, як мухи до склянки з медом. А він ще той залицяльник був! До того ж талановитий поет, сумлінний газетяр, французький філолог і мало не поліглот. Але так сталося, що з першого погляду закохався й із цього райцентру в Берегово переїхав з дружиною-росіянкою Валентиною Шелест, лейтенантом слідчого відділення тамтешнього РВВС.

Удруге наші дороги перетнулися в редакції тодішньої райгазети “Червоний прапор” (нинішній “Вісник Берегівщини”). Тут уже 37-річний І. Петровцій очолював районне радіо, де працювати згодом довелося й мені. Тож давав поради, консультував, підказував, як робити “ефірно-радійні” репортажі, яку тематику потребує аудиторія багатонаціонального району тощо. Відтак зайняв посаду відповідального секретаря р/о Всеукраїнського товариства охорони пам’яток історії та культури (на платній основі – автор). Поряд із громадською діяльністю, він продовжував писати (книги віршів “Карпатське літо”, “Софійка і весна” – 1984 і 1986 рр.), перекладати угорських поетів, зокрема, Кароя Баллу (“Речитативи”, 1983 р.), Міклоша Вереша (“Листи до Воланда”, 1988 р.), що здобули в Закарпатті чимале коло прихильників.

Пам‘ятаю, як тішився, коли було видано перекладний роман “Зірки Егера” Гейзи Гардоні та повість “Жінка” Петера Естергазі, хоча перед цим читачеві “подарував” “Угорські народні пісні” (1984 р.), антологію класичної та сучасної поезії “Іскри чардашу” (1998 р.). На всі ці й інші його поетично-прозові доробки анотації та невеличкі рецензії-відгуки писати довелося мені та журналісту М. Горвату. Уже не кажучи про переклади з французької на українську (найперше йдеться про творчість Шарля Бодлера). Зрештою, усього не перерахувати, що написав І. Петровцій, мешкаючи в нашому провінційному містечку. Ще більше він написав, коли в Ужгороді за сприяння облорганізації НСПУ отримав трикімнату квартиру (у Берегові він мав двокімнатну – у мікрорайоні на вул. Мужайській). У ній фактично і виросли дві його доньки – старша Софія (юрист, випускниця КНУ ім. Т. Шевченка) і молодша Богдана (журналістка, мешкає у Львові, із чоловіком виховують маленьку донечку).

Для всіх, хто знав цього поета, перекладача, публіциста, пропагандиста русинської культури, народних звичаїв, нашого наріччя та закарпатської бесіди, хто був закоханий у його багатогранну творчість, новорічне повідомлення про смерть стало справжнім потрясінням. Про цю шокуючу втрату найперше довідалися ті, хто слідкує за новинами в Інтернеті. А дехто прикрість прочитав тільки у газетах. Хоча мало хто був у курсі про його інфаркти, протиріччя з іншими колегами (журналістами, письменниками), які він навіть не приховував. А чомусь тиражував у пресі, книжках, у Всемережжі тощо. Уже після його смерті довідався, що правоохоронні органи порушили проти нього кримінальну справу, провели обшук у його квартирі за нібито антиукраїнство. Ця та інші обставини також, мабуть, прискорили відхід у світ потойбічний русинського поета. У сім’ї сестри Ірини (1948 р. н.), яка мешкає в Ільниці, минули його останні тижні. Мучився цей красивий і могутній 140-кілограмовий чоловік неймовірно. Інсульт повалив його на сходах ужгородської багатоповерхівки і він потрощив плече. Тож дохторам довелося як із паралічу іршавчанина “витягати”, так і переломи лікувати. Але зусилля, на жаль, виявилися марними – із рідних на три роки молодша від нього сестра Ірина та племінники на похороні були, вони чимало клопотів на свої плечі взяли, проводжаючи близьку їм людину та поета в останню путь.

Ось так Бог на 71-му році забрав життя того, кому подарував талант і хист до віршів, кого наділив творчими здібностями, енциклопедичними знаннями, винятковою ерудицією й феноменальною тямкою. Він напам’ять знав чимало власних і чужих творів, а його домашня бібліотека вражала унікальністю: тут зібрано книги, яких на Закарпатті мало хто вдома має. До нього на бесіди-тренінги, творчі дискусії прагнули потрапити професори й кандидати наук, поважні колеги, його уважно вислуховували поети і журналісти, з-за кордону в тому числі, початківці у прозі, поезії тощо. Багатьом молодим творчим натурам він для книг писав передмови, радив і учив, що таке ямб і хорей, яка складаються рифми тощо. Хоча, слід сказати, що не всі та не завжди з ним поділяли його точку зору, позицію – автор цієї статті в тому числі.

Варто наголосити, що він не був ідеальний, як ніхто із нас ним не може бути. Учиняв помилки, бувало – переступав у чомусь межу, мав погрішності. Однак його “Співанка за Анничку”, “Співанка за солонину” стали шедевром народної творчості. Їх запросто можна співати як на сцені, так і в корчмі після “півдеци” чи на свальбах-гульках. Самодіяльний митець, виконавець цих співанок і весільний тамада Іван Чегіль, що є уродженцем с. Богаревиця на Іршавщині, згадує, як люди тішилися та залюбки слухали, коли «новту» затягував по-нашому. А пісня “Презідент на півставки” і взагалі свого часу наробила такого скандалу, що Леонід Кучма з цього приводу буцімто мав не вельми приємну телефонну розмову з тодішнім губернатором Сергієм Устичем (збірочку русинських пісень йому нібито піднесли-подарували Василь Шепа та В’ячеслав Чорновіл). Гадаю, що дуже колоритно й цікаво про цей життєвий епізод міг би розповісти берегівець Олександр Сабелко. На той час він займав вельми відповідальну посаду в обласному “білому домі”. Дісталося тоді «на горіхи» також покійному керманичу Свалявщини Георгію Кеменяшу – у русинських зачинах він теж був однодумцем поета Петровція. Звісно, завжди акцентував: викликає повагу тільки те, що написане зі світлими почуттями…

До речі, берегівський період життя покійного І. Петровція, а це понад 15 років, був, здається, найспокійнішим у біографії письменника-поета. Безпосереднім свідком цього життєвого етапу поета-перекладача був земляк Юрій Фущич, який нині в Ужгороді очолює дирекцію обласного центру зайнятості. А ще колишній очільник райуправління соцзахисту населення наголошує: у прикордонному містечку виросли його чарівні доньки. Тут старша школу закінчила, тут осійчанин, як і дружина Валентина (Шелест у дівоцтві) подружилися з багатьма мешканцями цього прикордонного міста (Комловші, Чанаді, Семенюк, Катран, Маргітич, Голінка, Іванчо, Чегіль, Бота, Фюзеші, Далмай, Папіш, Горват, Загрійчук, Чулей, Івашкович, Гарапко, Гринько, Вереш, Фанта, Повод, Гецко та ін.). Він був тактовним і при зустрічі щиро, приязно вітався з сотнями городян. Так само, як популярність мав серед численних ужгородців. У багатьох сім’ях на поличках красуються книги з його автографами, їх залюбки читають молоді та дорослі, згадують спільні творчі вечори, зустрічі в книгарнях, бібліотеках тощо. Своїми перекладами Іван Петровцій значно збагатив угорсько-українську творчу палітру, а коли хочете, то навіть міждержавні відносини. Але, на жаль, із берегівчан (крім автора цих рядків і земляка-іршавчанина Івана Чегіля – на фото) на прощальну панахиду в Осій ніхто так і не прийшов. Коли днями дізнався про це відомий журналіст-ветеран Юрій Чанаді, вельми був здивований і такою «знехтувальною» поведінкою певних угорських організацій дещо обурився. Легкий гнів 85-літнього неперевершеного знавця творчості Петровція-поета й Петровція-перекладача можна зрозуміти, бо він його свого часу в берегівську районку на роботу брав.

…Коли траурна процесія прямувала на кладовище в Осої, останній шлях покійного всипали живими квітами. Свідками цієї прощальної церемонії були такі творчі особистості, як лауреат Шевченківської літпремії Мирослав Дочинець, краєзнавець Юрій Чорі, самодіяльний митець Іван Чегіль, письменниця Ірина Мадрига (Андрійчук), власкор газети «Урядовий кур‘єр» Василь Бедзір, медійники Тетяна Грицищук, Василь Кіш, колишній редактор іршавскої райгазети Михайло Ціцак, публіцист Михайло Ісак, поет Василь Матола, сільський голова Іван Турянин, екс-нардеп ВРУ Іван Бушко, казкар-журналіст з Іршавщини Василь Шкіря, митець Юрій Мельник, екс-обласні депутати Василь Ковбаско, Євген Ластівка, полковники Іван Клим (колишній перший заступник начальника УМВС, голова Іршавської РДА), Іван Васильцюн (донедавна закарпатський військовий комісар), очільник райради Валерій Симканинець, білківчанин Петро Пітра, Михайло Садоха, активіст русинського руху ужгородець Володимир Біланин, відомий лікар з Свалявщини Михайло Завадяк та інші.

Талановитому поету, автору "Антології днишньої русинської лїтературы", "Троє з Осою. Ф. Злоцкій, Ф. Потушняк, И. Петровцій", "Ворожкы осüйськых босоркань", "Давні русинські слова. Давні русинські спüванкы. Днишнї мої спüванкы", роману-детективу "Мануміссіо, або ж Хроніка урмезійовських убивств” (1991 р.– у співавторстві з Валентиною Петровцій) та ще кількох десятків книжок Бог відміряв 70 земних літ.

Поет помер! Але пам’ять у слові про нього, слід сподіватися, залишиться надовго.

Михайло СИНЬООКИЙ