Правду треба знати, щоб Афганську війну пам’ятати! (ФОТО)

За цим неписаним формулюванням нама­­гаються працювати активісти Берегів­ського об’єднаного міськрайонного товариства Української спілки ветеранів Афганістану на чолі з його головою Юрієм Буркалом і секретарем організації Валерієм Чернієм.

У ці дні вони з громадськістю та владою готуються до відзначення чергової річниці виведення колишніх радянських військ у складі 40-ої армії на чолі з генералом Громовим із афганської пательні.
Не за горами чергова 27-ма річниця виведення військ із Афганістану. Дата, до якої, без найменшого перебільшення, у ці дні прикута увага всього сус­пільства. Тож із цієї нагоди я вирішив поспілкуватися з уже згадуваними активістами й поці­ка­витися, яке зараз життя в міськрайонному товаристві ветеранів-афганців на периферії – тої закарпатської території, яка, на нікому не потрібну й смерте­льну війну за десять років, теж відрядила більше ста своїх земляків.
Але “застукати” на одному місці Юрія Буркала, який цю громадську організацію очолює третій рік поспіль, досить проблематично. Його заклопотаність зрозуміла: то він на нараді у голови РДА Іштвана Петрушки з приводу Дня вшану­вання пам’яті воїнів-інтерна­ціоналістів, учасників бойових дій на території інших держав, куди також завітала заступник міського голови Надія Ловга, то в нього ділові справи з начальником районного управління соцзахисту Воло­димиром Терпаєм. А відтак одразу після цієї стрічі чекало спілкування з міською очільницею однойменної держустанови Оксаною Кондрич. Ось у її службовому кабінеті й застав активістів-афганців. Фактично вони якраз устигли до наймен­ших дрібничок “розібрати” питання з приводу урочис­того покладання квітів і вінків з нагоди цієї пам’ятної дати до меморіальної стели “Афган” (див. знімок), що на площі Героїв. Нині тут красується знак із мармуру, який торік за сприяння депутата міськради Олександра Секереша, колишнього началь­ника РВВС Миколи Куриці, підприємця Федора Трикура установили замість дерев’яного. Після демонтажу, його додому забрав автор роботи, інвалід ІІІ групи й теж афганець Степан Гергель, який пообі­цяв припа­сувати витвір у Четфалвівській ЗОШ І-ІІ ст. Там, на березі Тиси, як і повсюдно, теж повинні пам’ятати про таке злощасне кровопролиття за тридев’ять далей від наших земель.
Щодо акції, то вона запланована пройти за участю перших осіб міста й району о 12 год. за к. ч. 15 лютого – у понеділок сюди вони прибудуть і хвилиною мовчання вшанують усіх тих, хто не прийшов додому із гарячих боїв у такій далекій азійській країні. На щастя, всі берегівчани, які служили у складі обмеженого контин­генту військ у ДРА, повернулися до рідних осель живими. Хоча переживань, хвилю­вань було стільки, що й не переповісти. У вже згадуваній сім’ї Буркалів двох синів – Юрія (1964 р. н.) та Михайла (1967 р. н.) – чекали майже 800 днів і ночей. Бо кожен із них у Афганістані воював від дзвінка до дзвінка – по цілих два роки з гаком. Від страждань-чекань можна було з глузду з’їхати. Тим часом майже 15 тисяч війсь­кових осіб загинули там, у горах Кандагару й Кундуза, від ворожих прицілів і куль, підірвалися на розтяжках, мінах, гранатах і заживо згоріли в танках й “бетеерах”. Буркалів, на щастя, як й інших наших, Бог уберіг.
- Відтак перенесемося до великої зали райради, – зауважує ветеранів керівник Ю. Буркало. – Тут за участі влади, громад­ськості воїнам-інтернаціоналістам, які були учасниками бойових дій у період 1979-1989 рр., буде вручено відзнаки Президента України – пам’ятні медалі “25 років виведення військ з Афганістану”. Аби читачі не заплуталися в датах, заува­жи­мо, що нічого тут не перекру­чено – просто позаминулої зими було не до святкувань. Україна, як відомо, воювала в іншій війні – на Майдані захищала свою незалежність від ворожих зазіхань. А вже торік Донбас у боротьбі з агресором клекотів – теж було не до парадності й нагород. Нині градус напруги трохи спав – тож губернатор краю Г. Москаль усім керівникам міст і районів листа надіслав, у якому зобов’язав з нагоди такої славної дати всім “афганцям” урочисто передати відзнаки глави держави.
Однак врученням нагород для солдатів вищезгаданої війни ця хвилююча подія не закінчиться. Будуть грамоти та подяки від міськради, райради, РДА та військкомату. Як завше, гостей чекатиме концерт, під час якого перед присутніми співатиме аматор місцевої сцени Микола Повод, який не вперше своїм голосом та з гітарою на шиї скрашує захід воїнів-інтернаціоналістів. Цим самим нагадуючи, що є день, коли війська колишнього СРСР зі сльозами на очах покинули країну “моджахедів” і “шураві”.
І сталося це 15 лютого 1989 р. Звісно, така пам’ятна подія не обійдеться без сто грамів – нагороди “за бій” тільки тоді матимуть цінність, якщо їх символічно у чарці окропити. Сцена­рій святкової тра­пези теж продумано. Отож рівно 27 літ тому останній сол­дат залишив Афганістан, на території якого крово­пролиття тривало із 25 грудня 1979 р. – це день, коли армій­ські колони перейшли південні кордо­ни й оку­пували країну, про яку до того часу мало хто навіть знав-чував. А берегів­чани, як і більшість закар­патців – й поготів. Дуже вже багато про це сказано та написано, а особливо останім часом, коли у військкоматі працювали колишні воїни-афганці Орест Калинюк й Ігор Кісілейчук. Вони багато зробили для військово-патріотичного виховання молоді, а коли на сході почалася бойова заграва, пан Ігор очолив Закарпатський батальйон територіальної оборони, що після вишколу влився у лави 128-ої бригади. Нині він полковник, але, як і пан Олег, готовий, як і тоді, у афганські часи, знову стати у стрій.
Називатимуться й такі цифри: учасниками афган­ської війни були понад 160 тисяч вихідців із України, з яких 3432 не повернулися до рідного порогу, а 72 зникли безвісти або потрапили в полон. Статис­тика печалить: 2729 матерів утратили своїх синів, 505 молодих жінок стали вдовами, а сиротами – 711 дітей, понад вісім тисяч військовослужбовців отримали важкі поранення, а 3560 – дістали статус інваліда. 18 Героїв Радян­ського Союзу – це сини матері-України. Люди з міцною волею, як криця, і зараз ворога б’ють у зоні АТО, вони свою землю захищають. Смертю хоробрих полягли також сміливці-берегівчани. Але невідо­мо, за що у горах Афгану воювали 108 берегівчан, з яких понад 20 уже, на жаль, на тому світі (останній, хто помер торік – це свобо­дянський стоматолог Аркадій Чижев­ський). Час невмолимий – він робить своє, та й рани – душевні й фізичні – сил і років не додають. Тож нині прийня­ти пам’ятні медалі зможуть 38 сільських і 47 міських жителів. Хвала Всевишньому, що спро­мож­ні зійтися на такі церемоніали та себе показати й друзів-однополчан побачити. Та, попри усе, місцеві афганці активні, згуртовані, діяль­ні, вони своєю поведін­кою дбають, щоби нас­туп­ні поко­ління не забу­ли цю чорно-стра­хітливу сторінку із життя нашого народу.
– Можу сповістити, що воїни-афганці минулого тижня взяли участь в облас­ній першості з міні-футболу серед ветеран­ських організацій, що проходила у Мука­чеві, де завоювали друге місце з-серед сімох команд, – приєднується до розмо­ви секретар спілки, учасник бойових дій у Єгипті (1970/72 рр.), ко­лиш­ній сержант Валерій Черній. – Наші земляки зуміли подолати ужгородців, великоберезнянців, “район­них” мукачівців і нарівні побо­ролися з чотирма спортколективами міста-госпо­даря, програвши у фіналі тамтешнім воїнам-афганцям. Хто б і що не казав, але перемогли майже своїх суперників достойно!
Майстерно у ворота м’ячі забивали Михайло Сидор (капітан команди), Василь Чегіль, Федір Василенко, Андрій Фрінт, Євген Голінка, дещо молодші атошник-прикор­донник Сергій Гецко та Василь Чегіль-син. Останні два команду підсилили після того, як із поля “зійшов” наш лідер Юрій Буркало. І так сильно на заміні грали, що другими на турнірі стали. А Чегіль-молод­ший навіть здобув грамоту в номінації "Кращий гравець". Молодець!
Серед глядачів знаходилися та підтри­мували своїх товаришів азартні Ігор Іваниця (на світлині) та Юрій Синько. Аби не склалося враження, що замість воїнів-афганців грала одна тільки молодь, пояснимо, що кожна дружина мала право на поле вивести двох “легіонерів”. Необхід­но сказати: берегівські афганці також постійно трофеї здобувають на тради­ційних першостях, де розігрується кубок пам’яті Героя Радянського Союзу, муж­нього та безстрашного полковника Сергія Павловича Козлова з Виноградова. З честю пройшовши афганське пекло, він раптово помер від інфаркту на очах дружини та сина під час купання.
Тим часом районна влада, крім медалей, ще й грамоти вручатиме – Степану Гергелю, Миколі Вовчку, Юрію Синьку та Михайлові Буркалу. Таку ж місію виконає і мер Золтан Бабяк: з його рук подібні відзнаки отримають лікар-травматолог Федір Василенко, Федір Росоха, Юрій Буркало та соціальний працівник Василь Чегіль. Військкомат також не відставатиме – його комісар відзначить Золтана Лошковці, Андрія Гвоздяка, Василя Пішту та інших.
На цій ноті та спогадами з воєнно-армійської пори і завершиться день виведення військ з Афганістану – 15 лютого 1989 р. Дата на календарі хоча й не червона, але знакова та пам’ятна. Рівно 27 літ тому припинилося кровопролиття в одній окремо взятій країні сусіднього континенту. Але рани, як не прикро казати, гояться і дотепер. А щоби Афган не стерти з людської пам’яті, докладають зусилля такі ініціативні та енергійні особи, як Юрій Буркало, Андрій Фрінг, Валерій Черній, які, відповідно є головою, його заступником і секретарем Берегівського міськрайонного товариства ветеранів цієї громадської організації.
Не за горами чергова 27-ма річниця виведення військ із Афганістану. Дата, до якої, без найменшого перебільшення, у ці дні прикута увага всього сус­пільства. Тож із цієї нагоди я вирішив поспілкуватися з уже згадуваними активістами й поці­ка­витися, яке зараз життя в міськрайонному товаристві ветеранів-афганців на периферії – тої закарпатської території, яка, на нікому не потрібну й смерте­льну війну за десять років, теж відрядила більше ста своїх земляків.
Але “застукати” на одному місці Юрія Буркала, який цю громадську організацію очолює третій рік поспіль, досить проблематично. Його заклопотаність зрозуміла: то він на нараді у голови РДА Іштвана Петрушки з приводу Дня вшану­вання пам’яті воїнів-інтерна­ціоналістів, учасників бойових дій на території інших держав, куди також завітала заступник міського голови Надія Ловга, то в нього ділові справи з начальником районного управління соцзахисту Воло­димиром Терпаєм. А відтак одразу після цієї стрічі чекало спілкування з міською очільницею однойменної держустанови Оксаною Кондрич. Ось у її службовому кабінеті й застав активістів-афганців. Фактично вони якраз устигли до наймен­ших дрібничок “розібрати” питання з приводу урочис­того покладання квітів і вінків з нагоди цієї пам’ятної дати до меморіальної стели “Афган” (див. знімок), що на площі Героїв. Нині тут красується знак із мармуру, який торік за сприяння депутата міськради Олександра Секереша, колишнього началь­ника РВВС Миколи Куриці, підприємця Федора Трикура установили замість дерев’яного. Після демонтажу, його додому забрав автор роботи, інвалід ІІІ групи й теж афганець Степан Гергель, який пообі­цяв припа­сувати витвір у Четфалвівській ЗОШ І-ІІ ст. Там, на березі Тиси, як і повсюдно, теж повинні пам’ятати про таке злощасне кровопролиття за тридев’ять далей від наших земель.
Щодо акції, то вона запланована пройти за участю перших осіб міста й району о 12 год. за к. ч. 15 лютого – у понеділок сюди вони прибудуть і хвилиною мовчання вшанують усіх тих, хто не прийшов додому із гарячих боїв у такій далекій азійській країні. На щастя, всі берегівчани, які служили у складі обмеженого контин­генту військ у ДРА, повернулися до рідних осель живими. Хоча переживань, хвилю­вань було стільки, що й не переповісти. У вже згадуваній сім’ї Буркалів двох синів – Юрія (1964 р. н.) та Михайла (1967 р. н.) – чекали майже 800 днів і ночей. Бо кожен із них у Афганістані воював від дзвінка до дзвінка – по цілих два роки з гаком. Від страждань-чекань можна було з глузду з’їхати. Тим часом майже 15 тисяч війсь­кових осіб загинули там, у горах Кандагару й Кундуза, від ворожих прицілів і куль, підірвалися на розтяжках, мінах, гранатах і заживо згоріли в танках й “бетеерах”. Буркалів, на щастя, як й інших наших, Бог уберіг.
– Відтак перенесемося до великої зали райради, – зауважує ветеранів керівник Ю. Буркало. – Тут за участі влади, громад­ськості воїнам-інтернаціоналістам, які були учасниками бойових дій у період 1979-1989 рр., буде вручено відзнаки Президента України – пам’ятні медалі “25 років виведення військ з Афганістану”. Аби читачі не заплуталися в датах, заува­жи­мо, що нічого тут не перекру­чено – просто позаминулої зими було не до святкувань. Україна, як відомо, воювала в іншій війні – на Майдані захищала свою незалежність від ворожих зазіхань. А вже торік Донбас у боротьбі з агресором клекотів – теж було не до парадності й нагород. Нині градус напруги трохи спав – тож губернатор краю Г. Москаль усім керівникам міст і районів листа надіслав, у якому зобов’язав з нагоди такої славної дати всім “афганцям” урочисто передати відзнаки глави держави.
Однак врученням нагород для солдатів вищезгаданої війни ця хвилююча подія не закінчиться. Будуть грамоти та подяки від міськради, райради, РДА та військкомату. Як завше, гостей чекатиме концерт, під час якого перед присутніми співатиме аматор місцевої сцени Микола Повод, який не вперше своїм голосом та з гітарою на шиї скрашує захід воїнів-інтернаціоналістів. Цим самим нагадуючи, що є день, коли війська колишнього СРСР зі сльозами на очах покинули країну “моджахедів” і “шураві”.
І сталося це 15 лютого 1989 р. Звісно, така пам’ятна подія не обійдеться без сто грамів – нагороди “за бій” тільки тоді матимуть цінність, якщо їх символічно у чарці окропити. Сцена­рій святкової тра­пези теж продумано. Отож рівно 27 літ тому останній сол­дат залишив Афганістан, на території якого крово­пролиття тривало із 25 грудня 1979 р. – це день, коли армій­ські колони перейшли південні кордо­ни й оку­пували країну, про яку до того часу мало хто навіть знав-чував. А берегів­чани, як і більшість закар­патців – й поготів.
Називатимуться й такі цифри: учасниками афган­ської війни були понад 160 тисяч вихідців із України, з яких 3432 не повернулися до рідного порогу, а 72 зникли безвісти або потрапили в полон. Статис­тика печалить: 2729 матерів утратили своїх синів, 505 молодих жінок стали вдовами, а сиротами – 711 дітей, понад вісім тисяч військовослужбовців отримали важкі поранення, а 3560 – дістали статус інваліда. 18 Героїв Радян­ського Союзу – це сини матері-України. Люди з міцною волею, як криця, і зараз ворога б’ють у зоні АТО, вони свою землю захищають. Смертю хоробрих полягли також сміливці-берегівчани. Але невідо­мо, за що у горах Афгану воювали 108 берегівчан, з яких понад 20 уже, на жаль, на тому світі (останній, хто помер торік – це свобо­дянський стоматолог Аркадій Чижев­ський). Час невмолимий – він робить своє, та й рани – душевні й фізичні – сил і років не додають. Тож нині прийня­ти пам’ятні медалі зможуть 38 сільських і 47 міських жителів. Хвала Всевишньому, що спро­мож­ні зійтися на такі церемоніали та себе показати й друзів-однополчан побачити. Та, попри усе, місцеві афганці активні, згуртовані, діяль­ні, вони своєю поведін­кою дбають, щоби нас­туп­ні поко­ління не забу­ли цю чорно-стра­хітливу сторінку із життя нашого народу.
– Можу сповістити, що воїни-афганці минулого тижня взяли участь в облас­ній першості з міні-футболу серед ветеран­ських організацій, що проходила у Мука­чеві, де завоювали друге місце з-серед сімох команд, – приєднується до розмо­ви секретар спілки, учасник бойових дій у Єгипті (1970/72 рр.), ко­лиш­ній сержант Валерій Черній. – Наші земляки зуміли подолати ужгородців, великоберезнянців, “район­них” мукачівців і нарівні побо­ролися з чотирма спортколективами міста-госпо­даря, програвши у фіналі тамтешнім воїнам-афганцям. Хто б і що не казав, але перемогли майже своїх суперників достойно!Майстерно у ворота м’ячі забивали Михайло Сидор (капітан команди), Василь Чегіль, Федір Василенко, Андрій Фрінт, Євген Голінка, дещо молодші атошник-прикор­донник Сергій Гецко та Василь Чегіль-син. Останні два команду підсилили після того, як із поля “зійшов” наш лідер Юрій Буркало. І так сильно на заміні грали, що другими на турнірі стали. А Чегіль-молод­ший навіть здобув грамоту в номінації «Кращий гравець». Молодець!
Серед глядачів знаходилися та підтри­мували своїх товаришів азартні Ігор Іваниця (на світлині) та Юрій Синько. Аби не склалося враження, що замість воїнів-афганців грала одна тільки молодь, пояснимо, що кожна дружина мала право на поле вивести двох “легіонерів”. Необхід­но сказати: берегівські афганці також постійно трофеї здобувають на тради­ційних першостях, де розігрується кубок пам’яті Героя Радянського Союзу, муж­нього та безстрашного полковника Сергія Павловича Козлова з Виноградова. З честю пройшовши афганське пекло, він раптово помер від інфаркту на очах дружини та сина під час купання.
Тим часом районна влада, крім медалей, ще й грамоти вручатиме – Степану Гергелю, Миколі Вовчку, Юрію Синьку та Михайлові Буркалу. Таку ж місію виконає і мер Золтан Бабяк: з його рук подібні відзнаки отримають лікар-травматолог Федір Василенко, Федір Росоха, Юрій Буркало та соціальний працівник Василь Чегіль. Військкомат також не відставатиме – його комісар відзначить Золтана Лошковці, Андрія Гвоздяка, Василя Пішту та інших.
На цій ноті та спогадами з воєнно-армійської пори і завершиться день виведення військ з Афганістану – 15 лютого 1989 р. Дата на календарі хоча й не червона, але знакова та пам’ятна. Рівно 27 літ тому припинилося кровопролиття в одній окремо взятій країні сусіднього континенту. Але рани, як не прикро казати, гояться і дотепер. А щоби Афган не стерти з людської пам’яті, докладають зусилля такі ініціативні та енергійні особи, як Юрій Буркало, Андрій Фрінг, Валерій Черній, які, відповідно є головою, його заступником і секретарем Берегівського міськрайонного товариства ветеранів цієї громадської організації.

Михайло ПАПІШ