Хто не був на «Гуцульській бринзі», той ніколи у житті не фестивалив! (ФОТО)

Кажуть, не приїхати до Рахова на “Гуцульську бринзу” – це те саме, що не фестивалити ніколи у житті.

Це свято – не лише дегустація овечої бринзи і страв національної гуцульської кухні, приготовлених на її основі, – вівчарського кулешу, галушок, вареників, токана та вурди, а й виставка-продаж виробів народних умільців, співаночки і коломийки, танці під запальну гуцульську музику. На “бринзу” до Рахова їдуть професійні сировари та майстри народного мистецтва з-понад двадцяти населених пунктів області, гості з усіх куточків України, Румунії та Словаччини.

Початок фестивалю можна порівняти з червоною доріжкою якогось грандіозного міжнародного кінофестивалю. Не знаю, як проходить відкриття кінофоруму у Голлівуді, бо там ще ніколи не була, але з Одеським і Трускавецьким міжнародними кінофестивалями “Гуцульську бринзу” можу порівняти. Навіть не порівняти, а віддати перевагу закарпатському форуму. На гору Буркут, де й проходило дійство, громада кожного села разом із вівчарями йде центральними вулицями міста у національному одязі, з троїстими музиками, зі співами й танцями. Таке враження, що це парад фольклорних зірок. Кожне село заздалегідь збудувало свою “кошару” – збили з дощок столи, прикрасили гуцульськими ліжниками “стіни” і лави, на столи понаставляли всіляких смаколиків. Поруч, просто неба, варили банош, боб-гуляш, бограч… А запах смаженого шашлику так лоскотав ніздрі, що годі було втриматися, щоб усього того не спробувати. Але пробувати дозволяли лише після того, як “комісія” обійшла кожну кошару.

Після того, як зі сцени амфітеатру “Буркут” голова облдержадміністрації Геннадій Москаль відкрив свято і вручив нагороди найкращим чабанам Закарпаття, пішов у народ – відвідав зі свитою кожну кошару… У кожній кошарі йому хотіли догодити, пропонували і випивку, і найкращу закуску. Не бачила, чи перехиляв чарчину Геннадій Геннадійович, але всюди брав шматочок солодкого пляцка, а решту роздавав гостям фестивалю, промовляючи: “Скуштуйте, як наші господині вміють випікати”. Народ з тарілки “змітав” за секунду все, а далі просив дозволу стати до знимки зі “самим паном Москалем”.

Коли офіційна делегація виходила з кошари, це означало, що урочиста частина закінчилася, можна й по чарочці налити…

Заходжу у “дегустаційний” зал селища Ділове, яке називають географічним центром Європи. Стіл аж вгинається від смаколиків – гриби білі, сало, бринза, вареники зі шкварками, голубці – такі маленькі, як мізинчики, одне слово, напечено-наварено – можна нагодувати море народу. Та й ціни – помірні. Уся закуска по 2−3 гривні. Величезна тарілка голубців за 15 гривень йшла як гарячі пиріжки. Ще й наливали практично “на халяву”. 50 грамів “Шпотанівки” (самогон, залитий соком з чорниць. – Г. Я.) лише 5 гривень. Незмінна ґаздиня Олена Гринчук, яка припрошувала “не минати, а завітати”, виявилася веселою співрозмовницею. І якщо минулими роками пані Олена готувала “кошару” разом із головою сільської ради, то цьогоріч залучила й інші бюджетні організації – школу, дитсадок, медичну установу.

— Чому свій самогон називали “шпотанівкою”?

— О.., – сміється пані Олена, – якщо перехилити кілька стопочок, можна так “нашпотанитися”, що й додому не дійти. Але гуцули – народ міцний і витривалий. Може випити багато. А ви – пробуйте.

Скуштувала я тої “Шпотанівки”. Думаю, якби перехилити кілька чарок, то справді можна би було добре зашпортатися… Тому чемно подякувала і пішла далі.

У рядах, де продавали бринзу, вишикувалися довжелезні черги. Особливо за “кониками” з бринзи по 5 гривень. А бринзу і вурду ґаздині пропонували по 100 гривень за кілограм, сир зі спеціями можна було придбати за 90 гривень. Хто любить цей овечий смаколик, купував. Кажуть, він дуже помічний, особливо чоловікам.

— Чула, що овечий сир називають “гуцульською віагрою”. Це правда? – запитую у продавця за столом.

— Аякже! – хитро підморгнув мені виробник сиру Юрій Либовка (на фото). – Бринза помічна і на очі, і корисна хворим на цукровий діабет, і дає силу чоловікам.

— Ви лише продаєте сир чи й самі виготовляєте?

— Чужим сиром ніколи не торгував. Маю трьох дорослих синів, які в усьому допомагають. Живу у Білій Церкві Рахівського району, тримаю 450 голів овець. Чужих овець не випасаю.

— Скільки часу ви були в горах зі своєю отарою?

— 3,5 місяця. Три рази на день овець доємо, стільки ж разів на день робимо бриндзю і вурду, бо їх треба робити тільки зі свіжого молока. З весни вівці молока дають більше – близько 150 літрів за один надій. Зараз трохи менше. А сира з вурдою на день виходить близько 70 кілограмів з усіх трьох надоїв.

— Де тримаєте свіжу продукцію? На полонині ж нема холодильників…

— Їжджу щодня і забираю. Сам свою продукцію продаю на базарі. У той час сини працюють на полонині.

— Але ж високо у горах є, мабуть, хижаки?

— Вовки і ведмеді. Нас охороняють собаки. Але навіть з такою охороною ми позбулися трьох овечок. Вночі вовки, а може, й ведмідь поцупив.

— Добре, що хоч за землю не треба платити…

— Чому не треба? Землі належать заповіднику. Платимо 12 гривень за одну вівцю за сезон.