Чому українська влада «не помічає» алкогольного геноциду?

Нещодавно відійшов у вічність у далеко ще не зрілих літах один мій знайомий, який за радянських часів працював керівником великого промислового підприємства, займав високі посади в органах виконавчої влади міста й області.

Він мав світлу голову та чіпкий розум, тож за нової доби став одним із перших у країні банкірів. Але якщо на Заході багаті люди витрачають гроші, аби продовжити свій вік, то в нас — щоб його... укоротити. «Зайві» гроші йдуть на пиятику.

БІДА БІДУ ТЯГНЕ

За словами головного лікаря Закарпатського наркологічного диспансеру Василя Кручаниці, наші земляки щороку вживають усе більше алкоголю, а число алкогольно залежних закарпатців щороку зростає, починаючи з 1998 року. Якщо десять років тому на 10 тис. населення було 128 відвертих п’яниць, які перебували на обліку, то тепер ця цифра — 145, а в окремих районах — усі 210—217. Але на обліку перебувають лише ті, хто з власної волі або через наполегливість родичів чи колег по роботі почали лікуватися. Реально ж їх чи не вдесятеро більше.

Раніше у стаціонарі диспансеру спостерігалася «сезонність» — лікувалися восени, після Різдва й до настання весняно-польових робіт. Нині усі 80 ліжок зайняті круглий рік. Більше того — існує навіть черга, бо одночасно у медзакладі розмістити всіх бажаючих просто немає можливості. І це при тому, що закарпатці далеко не найбільші пияки в Україні — за словами пана Василя, чим далі на схід від Карпат, тим ситуація ще складніша...

Ще одна біда: останнім часом алкоголізм у краї, як і в країні загалом, значно помолодшав: якщо років із двадцять тому знайомство зі спиртним відбувалося у 16—17 років (пили сухі вина або шампанське), то тепер, не в останню чергу завдяки слабоалкогольним газованим напоям типу «Лонгер» та пиву до пляшки прикладаються уже з 11-річного віку.

Жителі ряду притисянських сіл, працюючи в основному в сільському господарстві чи на будівництві, щодня випивають один-два літри вина протягом декількох років і алкоголіками себе не вважають. Однак варто такій людині потрапити в інші умови (наприклад, до лікарні з травмою, пневмонією чи ще чимось, або в інше місце, де пити не дадуть), як у неї вже на четвертий-п’ятий день настає абсентний стан, простіше кажучи — біла гарячка. У гірських районах масовому спиванню сприяє безробіття та сезонний характер роботи. Повернувшися із заробітків з далеких країв, багато хто по кілька тижнів, а то й місяців «відтягується» за увесь час вимушеного утримання, не рідко втягуючи в пиятику усю рідню. Такі затяжні застілля часто закінчуються спиванням цілих родин, які раніше до числа алкогольно залежних не належали. Подібні випадки почастішали на Рахівщині, Перечинщині, Міжгірщині, Тячівщині. А в Ужгороді, Мукачевому та в інших містах спостерігався своєрідний «базарний синдром» — масове спивання продавців ринків: спробуй вистояти цілий день взимку без внутрішнього «підігріву».

Головний нарколог області каже: коли проблеми з уживанням алкоголю має до 4% дорослого населення, то ситуація вважається контрольованою, якщо більше — загрозливою, а якщо 7% — катастрофічною. Цю позначку вже переступили не в одному селі...

Жителі низинних районів — Ужгородського, Берегівського, Виноградівського найбільше «напосідають» на домашнє вино, виготовлене з невибагливих сортів «Ізабелли», яке для більш швидкого досягнення ефекту ще й настоюють на... тютюні та карбіді, так званий нейлонбор. (До речі, європейські винороби давно перестали вирощувати цей сорт винограду, бо вважають його шкідливим для людського здоров’я, а в Україні у промисловому виробництві вино «Ізабелла» використовується виключно для купажування). Мешканці передгірських сіл п’ють і вино домашнього виробництва, і фруктову самогонку (слив’янку, теркильовку, барацковку). Відразу хочу наголосити, що фруктова горілка — річ непогана. У країнах Південної й Центральної Європи її варять скрізь, і саме фруктові, а не зернові горілки переважають на полицях тамтешніх супермаркетів. Нині ж в області немає жодного підприємства, де б виготовляли традиційну для краю фруктову горілку, зате примітивні домашні самогонні гуральні на власному обійсті не влаштовує лише лінивий.

Жителі гірських районів, де фруктів родить обмаль, вживають переважно горілку — дешеву магазинну, фальсифіковану, яка нелегально продається чи не в кожній другій хаті (про це знають усі, окрім міліції та податківців), або ж самогон. Масового вживання закарпатцями спиртовмісних товарів побутової хімії не зафіксовано, хоча окремі випадки трапляються.

ГОРІЛКА ТА ПИВО В УКРАЇНІ — УЗАКОНЕНИЙ НАРКОТИК

Якщо європейці віддають перевагу сухим легким натуральним винам, то більшість нашого брата глушить «дібровку» і «нейлонбор». Результат — отруєння альдегідами. Чи не щодня преса пише про те, як силові структури виявляють підпільні цехи з розливу низькопробного пійла. Проте знищити цей вельми прибутковий бізнес репресивними методами не вдається. Свідчення тому — закупівля на ужгородських базарах використаної склотари: за порожню пляшку з-під коньяків «Тиса», «Карпати» та «Ужгород» платять по 6—10 грн., а за посудину з-під горілки розкручених брендів пропонують і всі 20. Нині пійло з технічного спирту розливають у пляшки з етикетками відомих брендів чи не в кожному великому селі.

Фахівці, які працюють із цим специфічним контингентом наших співвітчизників, твердять, що у трьох із чотирьох випадків причиною алкогольної пристрасті є соціальна невлаштованість людини.

Не можна недооцінювати і вплив реклами алкоголю. Сформовано хибну суспільну мораль, що вживати алкоголь — престижно. Особливо негативно це впливає на молодь, до того ж, нині заняття у спортивних секціях чи художніх гуртках коштують набагато дорожче, аніж посиденьки у численних забігайлівках з морем найрізноманітніших напоїв...

Успішне лікування від алкогольної залежності потребує докорінних змін власного життєвого укладу, а останнє — надто вагомої особистої мотивації. Медикаментозне лікування — лише перший етап на шляху до повної реабілітації особистості. Треба розуміти, що ні держава, ні друзі-колеги, ані навіть рідні не спроможні зупинити сповзання конкретної особи на суспільне денце, якщо сам п’яниця не захоче кардинально змінити своє життя. Тому реалії такі, що, повернувшись із лікування додому, почати нове життя можуть лише одиниці, бо соціально-побутова ситуація у нашому суспільстві сприяє швидше деградації, ніж реабілітації особистості.

Нині у диспансері лікуються в основному 25—45-річні. Курс лікування триває місяць. Якщо 20% тих, хто пройшов курс, протягом року не прикладалися до чарки, це вважається добрим показником, бо багатьом алкоголь уже непоправно понівечив здоров’я, зруйнував здатність реально сприймати навколишній світ, адже він руйнує клітини кори головного мозку.

У сусідніх з Україною європейських країнах теж не бракує п’яниць, але там завдяки страховій медицині створено цілу низку закладів, де можна пройти детоксикацію, лікування, отримати консультацію психолога тощо. Така система реабілітаційних центрів сприяє новій адаптації до життя. Якщо людина за час хвороби втратила свої соціальні зв’язки, то вона перебуває у такому центрі протягом тривалого періоду, аж до кількох років. Кошти на утримання таких центрів надають держава, страхові компанії, благодійні фонди, релігійні організації.

ЦІНА ПИТАННЯ

«Лінивство і п’янство наші найбільші біди», — писав Василь Гренджа-Донський 1938 року, коли наш край входив до складу «першої» Чехословаччини, а ототожнення пияків із безбожниками — одна з провідних тем літературної творчості тогочасного лідера українського національного руху Закарпаття Августина Волошина. Побороти неосвіченість і відсталість — одвічних супутників пияцтва, успішно допомагали десяткам тисяч неграмотних селян і ремісників церква та громадські організації, зокрема, «Просвіта», ім. Духновича, «Пласт», а переважна більшість наскільки нечисленної, настільки й небайдужої інтелігенції та священнослужителів вважали просвітницьку роботу своїм обов’язком перед суспільним загалом.

У роки СРСР з алкоголізмом більш чи менш успішно боролися Компартія та профспілки. Втім, виховна робота очікуваного результату не давала, й доводилося йти на більш жорстку боротьбу: партія і держава розгорнули 1985 року справжню війну — почали зачиняти горілчані магазини, демонтувати спиртзаводи, вирубувати виноградники. В результаті цієї війни зникли... самі КПРС і радянська влада. Переміг алкоголізм.

Очевидно, з огляду саме на цей історичний прецедент сьогоднішня українська влада в особі усіх її ну дуже розлогих гілок, з пиятикою не бореться взагалі — ціна питання надто висока. Більше того, парламентське алкогольне лобі домоглося визнання пива неалкогольним продуктом. Церква теж не надто активна, а тим часом громадяни, виборці спиваються. Тільки до чого це призведе років так через 20—30, а то й скоріше? Хто тоді утримуватиме на своєму горбі державу, приводитиме до влади партії, будуватиме за свої ще не пропиті кревні нові храми?