Видатний та невідомий закарпатський замок „Сент-Міклош"

Одним з об’єктів, маловідомим у широких колах, є замок „Сент-Міклош” (тобто Святий Миколай), що у селищі Чинадієво Мукачівського району. Іронія долі полягає у тому, що розташований він між двома дуже відомими архітектурними творіннями - середньовічним замком "Паланок", прикрасою і гордістю міста Мукачево, та розкішним мисливським палацом графів Шенборнів.

Закарпатський замок „Сент-Міклош"

Останній був побудований у 1890-1895 р., і відомий не тільки чудернацькою будівлею (у який 4 вежі, 12 входів, 52 кімнати і 365 вікон – усе відповідно до різних часових відрізків року), але й садом-дендрарієм з озером, виритим у формі обрисів Австро-Угорської імперії. Нині тут розташувався санаторій "Карпати", що спеціалізуються на серцево-судинних захворюваннях. Якщо їхати по трасі від Мукачева до санаторію „Карпати”, то мимо "Сент-Міклоша" проїдеш обов’язково. Але не обов’язково його побачиш. Справа в тім, що давню споруду будинку практично закриває триповерхова коробка гуртожитку. Якщо ж просто сісти у маршрутку у Мукачеві, невдовзі вийти в центрі Чинадієва (12 км від Мукачева) і запитати у місцевих жителів, як пройти до замку, то з подивом відзначиш - більшість про такий і не чули. Хіба що по навідних запитаннях зрозуміють, про що мова - тому що замком справжню прикрасу свого селища багато хто і не вважає. Адже він не вписується в обивательські уявлення про середньовічні замки з зубцюватими стінами, підвісними мостами і гостроверхими вежами.







Фортеця, палац, катівня, казарма, напівруїна



А все тому, що "Сент-Міклош" - оборонна споруда дещо іншого типу, аніж ті, що зазвичай ми звикли називати замками. Після численних перебудов в ході своєї непростої історії нині він виглядає як невеликий двоповерховий будинок під черепичним дахом. Тільки дві вежі, низка бійниць і стіни метрової товщини свідчать про його бойове минуле.



Трохи історії. В долині річки Латориці, на місті нинішнього селища Чинадієво, археологи знайшли свідчення того, що люди тут мешкали ще за чотири тисячі років до нас. Під назвою „Сент-Міклош” поселення вперше згадується у 1214 році, і так воно зватиметься аж до 1944 року, хоча паралельно існуватиме і слов’янська назва – Чинадієво (за однією з версій, через те, що тут у давні часи „чинили дію”, тобто суд та розправу). На межі 14-15 століть бароном Перені тут зводиться родинний замок, який потім зазнаватиме численних перебудов, набувши в остаточному варіанті рис романських оборонних споруд. У двоповерховій будівлі розмістились шість кімнат та зала на першому поверсі, і стільки ж кімнат – на другому. Як і личить замку, він мав підземний хід до церкви, що неподалік (цей хід давно засипаний). З одного боку споруду захищала Латориця, з інших, у різний час, загорожі з загострених стовпів, рви, земляні вали. Для ведення боїв були призначені дві башти та десятки бійниць у стінах замку.



У 1657 році замок був сильно пошкоджений польськими вояками (рейтарами) князя Любомирського, які мстилися угорцям за похід їхнього князя Дьордя II Ракоці на Польщу (тоді ж поляками у підпаленому католицькому храмі міста Берегсас/Берегово було знищене майже усе його населення). Невдовзі він був відбудований, але як оборонна споруда став втрачати своє значення. Проте відіграв велику історичну роль під час Визвольної війни угорців проти Габсбургів періоду 1703-1711 рр. Наприкінці червня 1703 року провідник повстанців князь Ференц Ракоці ІІ зупиняється у замку, аби відпочити та перегрупувати військо після поразки у битві під Мукачево. До своєї імміграції до Польщі князь бував тут ще кілька разів. У 1708 році сюди, дізнавшись про наближення ворогів, з Хустського замку перебираються сім’ї феодальних родин, що підтримували повстання. У 1728 році, після поразки повстання, імператор Карл ІІІ дарить великі земельні площі графу Фрідріху Шенборну, і серед „подарунків” опиняється й чинадіївський замок, який у 1734 році значно перебудовується й набуває вже не оборонних, а палацових рис. Через 15 років тут розіб’ють чудовий сад (якщо вірити документальним згадкам, адже зараз від дерев не лишилось і пеньків), для чого з Австрії випишуть паркового майстра Ференца Башінду. Остання реставрація вже не замку, а палацу відбудеться через століття, у 1839 році. В ході реставраційних робіт в одній зі стін був знайдений замурований людський скелет. Версій та легенд про те, кому він належить, у літературі чимало. Є й така – нібито в середні віки існував звичай після побудови фортеці замурувати в її стіну живу людину (бажано жінку). Мовляв, це значно покращить обороноздатність споруди. Ну, як вірити легендам, то душі таких мучеників довго не знаходитимуть спокою, отже, як і кожного солідного замку, свій привід має бути і у „Сент-Міклоша”.



Під час другої світової війни замок став тюрмою, де катували противників фашистського режиму. В радянський період в будівлі палацу спочатку оселилась сільрада, потім – управління місцевим лісгоспом. Незадовго до Олімпіади-80 в районі почали будувати автотрасу, і в палаці розмістилась казарма солдатів-шляхобудівельників. Тоді вже із стародавністю зовсім не церемонились – пробивали у стінах нові двері тощо. Трохи згодом її покинули, і гордий „Сент-Міклош” став задвірками місцевої автобази, яка „збагатила” його подвір’я кинутими брудними цистернами та іншим брухтом. А новозбудуваний гуртожиток для її працівників просто прикрив розорений палац з очей тих, хто проїжджає дорогою від Мукачева на санаторій „Карпати” чи Сваляву. У „війні палацам” переміг барак...



Дивне - поруч: хазяїн замку - і не олігарх!





Без вікон та дверей, із майже втраченим дахом, „Сент-Міклош” довго би не протягнув. Аж раптом прийшов порятунок. У 2001 році вперше в історії сучасного Закарпаття (та, певне, й всієї України) палац взяла в оренду приватна особа. Причому, що саме дивне, замок дістався не олігарху (який би відразу перетворив його якщо не у власну віллу, то в прибутковий питний заклад), а закарпатському художнику Йосипу Бартошу. Витративши рік на оформлення документів, він одержав право на оренду "Сент-Міклоша" протягом 30 років. Влада (місцева, районна й обласна) повірила творчій людині, яка зобов’язалася улаштувати на території замку культурний центр. І художник своє слово тримає. Ще до оренди замку він регулярно організовував міжнародні пленери для художників. Було потрібне відповідне приміщення, і майже випадково на очі митцю потрапив напівзруйнований палац. Зробити у ньому, відреставрованому по можливості наближено до історичних інтер’єрів, центр сучасного мистецтва, із картинною галереєю, концертами камерної музики та іншими подібними заходами – ця ідея стала метою життя митця. Йосип Бартоші із дружиною-художницею оселяються у Чинадієві і починають нелегкий шлях до відродження замку-палацу. За словами митця, пошук грошей він почав одночасно із оформленням документації. Через друзів-мадярів він вийшов на Міністерство охорони пам’яток Угорщини, яке згодилось допомогти у відновленні споруди, що зіграла чималу роль у історії нашого сусіда. Допомогли й інші іноземні донори, і таким чином протягом 2002-2004 року було зроблене найнеобхідніше для порятунку „Сент-Міклоша” – його перекрили новим дахом. Точніше, не зовсім новим. Смак художника не прийняв би сучасного аляповатого „єврошиферу” чи штучної черепиці. Тому він задався метою віднайти матеріал для практично автентичного даху. Допомогли... місцеві цигани, яким був даний заклик шукати старовинну черепицю. Таким чином на нові, міцні перекриття з дерев’яного брусу лягла хай і стара, але міцна, та головне – витримана у давньому стилі черепична крівля. Зібраних „з миру по нитці” грошей вистачило, окрім капітального ремонту даху, на те, аби розчистити колишній палац від багаторічного сміття, зробити нові (але, звісно, дерев’яні, у „замковому” стилі) двері і засклити вікна на першому поверсі. Вкладав художник і власні гроші, зароблені творчістю. І палац ожив. У його приміщенні в божеський вид приведено кілька кімнат, і тепер тут регулярно, по кілька разів на рік, збираються на пленери і виставки художники, проводяться концерти живої музики. З метою привернення уваги громадськості до проблеми реставрації закарпатських замків та інших пам’ятників культури Йосип Бартоші із друзями-митцями створили громадське об’єднання „Калган-А”. Бо, на жаль, „Сент-Міклош” – не єдина в краї пам’ятка архітектури, занедбана, або ж безглуздо перепрофільована і відтак невідома загалу. Художник ділиться власним досвідом на регулярних нарадах, зустрічах і конференціях з тематики збереження культурної спадщини Закарпаття.



От тільки ті, кому ця спадщина належить, не надто нею переймаються. Як вже згадувалось, навіть місцеві мешканці Чинадієва у більшості не знають про власне багатство. А ті, хто знають, здається, йому й не раді. На питання, чи допомагають селяни принаймні кількома годинами власного часу при реставраційних роботах, художник розводить руками. Із спілкування з кількома мешканцями виплило враження, що „смерть” радянської автобази хвилює їх більше, ніж стан багатовікової пам’ятки. В таких умовах про те, аби розібрати потворний барак гуртожитку (звісно, знайшовши житло його мешканцям) і явити замок на огляд, можна лише мріяти. Як і про те, аби забрати рештки тієї автобази і хай не відродити старий, так розбити новий парк при палаці.



Про ставлення місцевих мешканців (загалом, таких, що не потерпають від злиднів) до „Сент-Міклоша” яскраво говорить один факт. Минулого літа митцями був зроблений гіпсовий, під бронзу (на справжню бронзу не вистачило грошей, та й чи довго вона б протрималася невкраденою?) вказівник, із стилізованими під середньовіччя малюнками, що допомагав знайти палац тим, хто про нього чув і волів би побачити. Зовсім скоро місцеві варвари розтрощили його – просто так. Здається, ніби у генах сучасних селян залишилась жити ненависть до феодалів. Щоправда, виливається вона чомусь не на сучасних гнобителів, а на історичні пам’ятки, які феодалам колись належали...



Ну, і зрештою, про те, з чого починали. Попри численні обіцянки щодо підтримки, за ось вже сім років з моменту початку відродження "Сент-Міклошу" українська держава ніякої відчутної матеріальної підтримки у цій шляхетній справі так і не зробила. Прикро, звісно. Хоча, з іншого боку, може, воно й на краще? А то ще, не дай боже, зверне свій погляд якійсь "державник" на приведений до ладу замок, і простягне до нього загребущі руки. Тьху-тьху, не накаркати б...



Гоша Деревянный