Сьогодні — Міжнародний день інвалідів

Коли до Міжнародного дня людей з обмеженими фізичними можливостями я попросила у міському управлінні соцзахисту м.Ужгород порекомендувати для інтерв’ю сильну особистість, котру не зломили випробування долі, мені без зайвих роздумів дали телефон Оксани Богданець.

Наша зустріч не просто переконала у правильності вибору, а й викликала дивне почуття сорому за здорових людей, які часом “розклеюються” через дрібні побутові негаразди і готові впасти в депресію, бо за вікном, приміром, три дні ллє дощ.

Моїй співрозмовниці 35, вона має люблячого чоловіка і майже дорослого сина-студента. Образ гарної яскравої молодої жінки, веселої й дуже комунікабельної, у свідомості ніяк не в’яжеться із визначенням “людина з обмеженими можливостями”, хоча знаю: в пані Оксани серйозні проблеми із зором. Але це не завадило їй знайти своє місце в житті, реалізуватися самій та ще й допомагати іншим. Вона — чудовий приклад того, що бути щасливим можна незалежно від непоборних обставин.

Оксана Володимирівна народилася й виросла в Одесі. Коли вчилася в 7-му класі, невдало впала, і зір зі стовідсоткового впав до 30 і 40%. Коригуванню він не піддавався — відбулася атрофія зорового нерва, — але дівчинка якось до цього звикла, школу закінчила зі срібною медаллю. Відразу вступила до Одеського університету на російську філологію, в 17 років вийшла заміж. Чоловіка-військового переводили з місця на місце, саме тому після другого курсу навчання залишила. Тим більше, що в подружжя народився син. А на Закарпатті опинилися в 1994-му. Це були важкі для всіх часи: СРСР розпався, економічні зв’язки підприємств розірвалися, панувало масове безробіття. Перші роки в Ужгороді молода жінка присвятила себе сім’ї. Спеціальність учителя російської мови й літератури на той період видалася їй уже неактуальною, отож про продовження освіти в цій галузі вже не йшлося. А опісля на деякий час її вибила з колії хвороба: у 1998-му підхопила грип, 10 днів трималася дуже висока температура, через що і так слабкий зір почав катастрофічно падати. Звісно, почувалася через це, м’яко кажучи, не найкраще. І тут в Ужгородській філії Міжрегіональної академії управління персоналом з’явилася кафедра психології. “Ця наука мені давно подобалася, — пригадує Оксана Богданець, — але в УжНУ такої спеціальності не було. Я ж відчула, що це мені вкрай потрібно, аби морально і психологічно утриматися на плаву. Так з 2000 року в мене пішов процес здобуття нової освіти. Син на той час був у 3-му класі, отож ми вчилися разом”.

— Гризти граніт науки допомагали однокурсники? — цікавлюся в Оксани Володимирівни.

— І однокурсники, і викладачі ставилися до моєї проблеми з розумінням, за що я їм дуже вдячна. Лекції переважно записувала на диктофон. Проте основним моїм помічником стали комп’ютерні технології: друзі дістали програму з озвученням, мала електронну бібліотеку. Мені, 27-річній дамі, було якось соромно прийти на пари непідготовленою, тому рідні лягали спати, а я після 11-ї вечора слухала через комп’ютер бібліотеку по психології. Зараз завдяки науковому прогресу навіть зовсім незрячі можуть користуватися Інтернетом, було б бажання його освоїти. Те, що ви робите мишкою, людина з обмеженими можливостями виконує, вивчивши комбінацію клавіш і послідовність маніпуляцій. Ось так я і вчилася. Хоча, без сумніву, не обійшлося й без підтримки сім’ї.

— Здобутий фах на практиці довелося застосовувати?

— Звичайно. У 2004 р. я працювала психологом у НВК “Гранд”, паралельно заочно закінчила магістратуру в Києві. У той момент уже відчула, що хочу допомагати таким людям, як я, адже бачила: Закарпаття у плані впровадження новітніх технологій відстає, хоча б через відсутність центру, де б інвалідів навчали користуватися комп’ютером. Я сама мучилася, вивчаючи клавіатуру, але ж комусь це дається важче, потрібен викладач. Так і почалася моя громадська діяльність: кинула школу і присвятила себе їй. Я — голова представництва Всеукраїнської благодійної організації інвалідів та пенсіонерів “Обличчям до істини” в Закарпатській області, а 2006 року виступила засновником Закарпатського благодійного фонду соціальної підтримки та реабілітації інвалідів по зору “Назустріч мрії”. Написала і подала проект створення центру для людей з проблемами зору, успішно захистила його, і ми виграли грант. Виходячи зі статистики Всеукраїнського товариства сліпих, таких інвалідів на Закарпатті найбільше в Мукачеві, тому центр “ЗІРка” створили там. У лютому буде рік, як він працює. Проте практика показала, що інваліди з дитинства якраз більш адаптовані до життя зі своїм недугом, ніж ті, хто втрачає зір, скажімо, через цукровий діабет, грип, аварії, надмірне захоплення комп’ютерами або інші причини. Тому виявилося, що в Ужгороді дуже актуальною є потреба інформаційно-реабілітаційного центру для таких людей. Я провела з цього приводу усні переговори з міським управлінням праці і соціального захисту населення, там поставилися до проблеми з розумінням, і, думаю, найближчим часом такий центр у нас буде створений. Працюючи в цій сфері, я дізналася, що в Україні щорічно народжується з проблемами зору або втрачає його 3 тисячі чоловік. Люди залишаються сам на сам зі своїми проблемами у світі, до якого вони не пристосовані. Як наслідок — розгубленість, депресія, пошук опікунів. І саме в цей момент потрібна допомога фахівців, які навчать жити, трудитися, розвивати свої творчі здібності в нових умовах і пояснять, що це не зупинка життя, а його продовження в нових умовах. Психологічної допомоги потребують і члени сім’ї, в якій хтось втратив зір. Ось над цим ми й працюватимемо. Крім того, за моїм задумом у цьому центрі буде й інформаційна база, де та яку патологію зору на цей момент краще лікують, де можна пройти максимальну реабілітацію тощо. Адже перш ніж потрапити в спеціалізовану школу-інтернат для дітей з вадами зору, що знаходиться в Мукачеві, з малюками нікуди навіть звернутися за порадою. А ще в перспективі мріємо про створення спеціального тренажерного залу. Люди з поганим зором мало рухаються, тому їм особливо потрібні фізичні навантаження, а йти в загальні зали вони просто соромляться. Словом, проект Ужгородського центру для людей з вадами зору вже написаний, і я сподіваюся, що нам виділять приміщення. Інакше претендувати на грант не можна.

— Ви розповідали, що, втрачаючи зір, людина впадає в депресію. Вам через це довелося пройти?

— Знаєте, я сильна людина. Може, свою роль у цьому відіграло те, що я донька військового і дружина військового, у принципі, все життя за характером була активною (свого часу — комсорг школи). Але це не означає, що не трапляються моменти, коли щось накочується і стає гірко. Поплачеш у подушку, а потім струсиш це із себе й усвідомлюєш: треба йти далі. Тобто я така ж людина, як і всі, але мені допомогли рідні (чоловік, замість відпочити у вихідний, возить мене за отакенним списком адрес) комп’ютер та моя спеціальність. Мені, до речі, доводиться працювати не тільки з інвалідами, і я помітила: до фізичної недуги можна адаптуватися, набагато більшою проблемою може виявитися психологічний стан. Часом людина, маючи і сім’ю, і стабільність, через якийсь збіг обставин так “накрутить” себе! Моя професія дійсно допомагає, якщо підійти до людини в потрібний момент.

— Чи не вважаєте, що людям з обмеженими можливостями треба давати більше шансів працевлаштуватися, щоб вони могли спілкуватися і не замикатися в собі?

— Безперечно, тим більше, що з розвитком нових технологій у них з’являється більше можливостей для самореалізації, зокрема у плані отримання вищої освіти. Знаю багато зовсім незрячих людей, котрі чудово влаштували своє життя. Наприклад, у Києві є сліпий адвокат, котрий виграє гучні справи. У запланованому в Ужгороді центрі ми теж намагатимемося працевлаштовувати студентів — інвалідів по зору, будемо допомагати їм під час навчання з наданням електронної бібліотеки тощо. Загалом тісно співпрацюватимемо з владою та центром зайнятості.

— А розуміння з боку чиновників є?

— Переважно так, а якщо десь його не вистачає, то, думаю, це від нестачі інформації. Адже одна справа просто сказати, як важко живеться людині з поганим зором, і зовсім інша — усвідомити. Не дарма в Англії проводили експеримент: пропонували парламентаріям певний час працювати із зав’язаними очима, повністю закрившись від світу. Візуальний канал отримання інформації — основний, і звичайній людині нелегко зрозуміти, наскільки тяжко обходитися без нього. Тому мені здається, що якщо частіше влаштовувати “круглі столи”, семінари, нагадувати про себе, то з боку сторони влади буде розуміння. Недарма кажуть: стукайте, і вам відчинять.

— Напевно, ви вивчали і зарубіжний досвід роботи з людьми з обмеженими можливостями? Чий узяли б за приклад?

— Мені найбільше імпонує, як це питання поставлене в Австрії. Вони намагаються взагалі не використовувати таке поняття, як інвалідність. Людину з обмеженими можливостями намагаються повернути на те місце, з якого вона через ті чи інші причини випала. Для цього півроку-рік проводять реабілітацію — звісно, створені спеціальні кваліфіковані центри, все це оплачується. І якщо хтось навчається якійсь професії, то він наперед знає, що там і там на нього чекає робоче місце. Іде політика інтеграції людей з обмеженими фізичними можливостями у суспільство, і це те, що дуже потрібно й нам. Адже працюючи в тісному контакті з тим же інвалідом, оточуючі звикають до нього і сприймають як рівного. От і чоловік мені каже, що часто забуває про мої проблеми із зором, — сміється Оксана Володимирівна.