Закарпатські парапланеристи пізнають таємниці п’ятого океану Землі (ФОТО)

Хто-хто, а Олексій-Йонас Станкевічус за своїх польотів найдостеменніше пізнає, що краще гір у Міжгірському районі Закарпатської області бувають тільки гори. У суєтному буденному житті кмітливі непосиди спроможні підшукати собі і мистецтво романтичного відпочинку за місцем проживання.

На Міжгірщині, приміром, почали тусуватися місцеві парапланеристи, які за висоти пташиного польоту під дахом хмар мають казковий шанс не лише торкнутися піднебесся, але й пізнавати таїни лазурового п’ятого океану Землі.
42-річний Олексій-Йонас Станкевічус за походженням литовець, а родом з Підмосков’я. Одружився у Міжгір’ї, зараз за безробіття, незважаючи на кілька спеціальностей, на ринку в райцентрі перебивається заробітком з реалізації періодичних видань. За натурою хрестоматійно скромна і добродушна людина. І, звичайно, з розряду смільчаків, бо, не боячись височини, активно зайнявся екстримом — ширянням у повітрі. Мотив хобі пояснює просто: “Мені, як майже кожному, теж з дитинства мріялося політати”. Щоправда, як зізнається, до відчуття адреналіну підштовхнув піонер парапланеризму в глибинці, сезонний робітник Михайло Фізер з сусідніх Соймів, який вже за друга і земляк його сестри Світлани. Не приховує Олексій-Йонас Атанасович і гострі та солодкі емоції під час першого старту в небо з гірського масиву на околицях Репинного, яке після кількахвилинного “плавання” у повітрі завершилося його дебютною поразкою, бо приземлився у тернистих кущах: “Страх страшенний на землі блискавично змінився на небесне блаженство”. Свято ласкавого сонця, ніжного вітру і неосяжної блакиті на початку, ясна річ, перепліталися з прикрими осічками. Одного разу трапилося так, що десантувався на буку. Сам зліз з дерева без проблем, але літальний апарат, який вагою майже півтора десятка кілограмів, знімав довго з нервами. Легше стало у захопленні після знайомства з ужгородцем Андрієм Чмельовим — досвідченим фахівцем цього діла, який не поскупився на уроки, щедро “розсекретивши” авіанауку, зокрема, навчив азам пробіжки, вмінню управляти стропами, ефектно використовувати силу повітряних потоків. До речі, у цьому екстремальному виді як відпочинку, так і спорту хоч чи не хоч, а кожного разу доводиться, як кажуть, вичікувати з моря погоди. Насамперед, аби стан атмосфери був, як правило, безтуманний і, звісно, без вітру заняття неможливі. Але, як запевняє Станкевічус, верховинські виднокола з кліматом, як ніде інде, унікальні за ідеальними умовами. Недарма у Пилипці вже втетє проводиться розіграш кубка Карпат, у якому міряються майстерністю як наші співвітчизники, так і запрошені закордонні гості-спортсмени. А географію арен змагань можна і розширити, бо тут, куди не кинь оком, всюди сприятливе підхмар’я, скажімо, злітати можна з Кам’янки, Дарвайки, Кука, Чорної Рипи, Гимби та інших гір.
Виявляється, що парапланеризм з фінансової точки зору не так вже з дешевих задоволень. Щоб мати в арсеналі спорядження від аза до іжиці та ще суперякісного ґатунку, сучасному ікарівцю треба викластися як мінімум у 2 тис. євро, а максимум — 4 тис. у новітній валюті. Але як є бажання, то кошти для його реалізації варті, фанатики заради мрії їх знаходять ледь не з-під землі. Між іншим, цьому заняттю будь-який вік підвладний, як і фізичні вади йому не на заваді. Знавці подейкують, що серед прихильників парапланів є і ті, яким вже “стукнуло” за 70 літ, або в їх лави — важко повірити — “затесався” навіть один сліпий одесит…
Олексій-Йонас з гордістю перелічує своїх відважних сподвижників. З-поміж аматорів-соратників — Василь Токар, Роман Цендра, Костянтин Біланинець. Якось, озброївшись раціями, вирішили проекзаменувати почуття вражень за повітряної подорожі. Один з них, наче забув за всі слова, повторював безперестанку тільки одну фразу: “Класно, як за сексу!”
Пересвідчуюсь, що для Станкевічуса парапланеризм — то вже своєрідний наркотик. З нетерпінням він очікує вихідних днів і молиться, щоб запобігти негоді, аби з побратимами із любові до екзотичної і водночас ризикованої справи відправитися у похід на вершини і на крилі з підвісною системою досягти нового особистого успіху маршрутного польоту (рекорд світу сягає 360 км). Сім’я Станкевічусів по-різному сприймає небезпечну пристрасть глави роду. Дружина Тетяна — бібліотекар за фахом — часто хвилюється, коли чоловік у суботу чи неділю пізно повертається з свого “хворобливого” “авіа-шоу”. А сини — восьмикласник Антон і навіть 9-річний Денис вже серйозно “заїкнулися”, що обов’язково успадкують татове улюблене дозвілля.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, "Верховина"