Чистильницький грип вітчизняних просторів

“Не птахів треба стріляти, а людей!” — говорять чистильники, посміюючись над відстрілами пернатих друзів.
І роблять це з успіхом.
Бомбомети з “Народної волі” “зачищали” царське сім’я, потім останнього ліберального Миколу Другого взагалі заколошматили разом із сім’єю. Тіні вбитих потім увижалися вбивцям у багатьох особах — і їх теж “чистили” аж до 60-х минулого століття. Потім прибирали теж. У психушки, тюрми і ще куди-небудь у яр головою. Стосувалася “зачистка” тих, хто не прикидався, що думає не “так”. А по-своєму.“Зачистка” пройшлася разом із повівом сталінського визволення і Закарпаттям.

— Час, — думалося мені в останні роки, — зробити висновки і зрозуміти, що лише Божа любов урятує цей світ, але ніяк не агресія і не пошук ворогів.

Але віра в будь що пригасла, коли розцвів у Закарпатті по-закарпатському прекрасним квітом Великий Помаранч.

Дехто, певна річ, зітхнув.

Інтелігенти відчули щось гаряче і вологе на щоках.

Деякі дівчатка впісялись.

Але прикро вражали натовпи злих “котів” і “кішок” із стрічками на шиях.

Слабенька виборча технологія з великим вкладенням грошей російського єврея Березовського розбудила в цих людях не ангелів, а злих несамовитих зомбі.

Вони готові були розтоптати будь-кого, хто став би на їх дорозі.

Навіть якби це був лауреат Шевченківської премії або ще вищої, бо “місної” — Потушняка.

— Ти хіба хочеш, щоби твої діти були рабами?!! — тряс мою душу ментовський полковник..

І сипалася тирса захоплення чимось незбагненно великим із цього РАБА.

“Закрутники” натовпів узяли своє “бабло”, потім “верхні” крутії перегризлися, і де тепер ці, котрі усвідомили себе в натовпі великими, файнюнько так прозріли, забули навіки про Кучму?

Чому ви не протестуєте проти того, що Білу хижу вже Білим бударем називають?

Може, краще все ж виховувати СЕБЕ, а не прибирати того, хто заважає тобі залишатися таким, як ти є?

Розумію, що занадто складне в мовному плані моє питання для тих, хто нас “розводить” у караульні приміщення несамовито революційної держави. “Верхи” тут в основному тільки вміють ходити з прапорцем, користуватися унітазом, мобілкою і розписуватися “хрестиком”, аби підкреслити свою релігійність. Та вже скажу…...

Закарпатські газети — стриножені коні з вирваними яйцями. Та ще дивом виживає «Паланок»” який «гуляє сам по собі» і створює в душі В.Балоги надзвичайний стан. Досі цей багатій своєму колишньому піарщику Юрію Клованичу не може виплатити зарплати і деякі кошти за шість років безвідпусткової роботи. Всі газети розібрані «братвою”, а ця беззахисна. Тому навіть Нестору Шуфричу місцеве “правоохоронне” корумповане мукачівське лайно-середовище дало здерти з нещасного Юрка 10 тисяч гривень. Знову журналіст продавав із обдертої квартири, що міг перекупникам.

Таких редакторів тепер мало. Більше й не буде. Бо люди, що є справжньою гордістю краю, народжуються рідко. Цього не купиш за гроші, не окупиш неправедною нерухомістю. Та яке ставлення горе-“верхів” до таких людей?! В журналістиці працювати по-справжньому зник сенс. Лише орально-анально. Майбутнім журналістам треба забути про реалізацію на шпальтах, а брати яйця в руки і відкладати їх комусь на голову — станеш депутатом і вийдеш із народу до кращого життя. А писати для безграмотних баранів — то труд Сізіфа (вуйко такий усе тягав камінь на полонину, а він пак падав униз).

Та, повторюю, мої слова не мають ціллю виправити божевільних злостивців (бо тко я перед ними з їх хижами, собаками, курвами і зв’язками?), а просто висловлюють радість, що “Паланок” ще у всезакарпатській післяпомаранченвій нірвані показує ще сущих і сучих людей демократично, аби “дурь каждого біла видна” (Козьма Прутков, москаль поганий).

Останній номер газети не став винятком.

Наче Ленін на тлі карти ГОЕЛРО дивився блискучими очима в сторону Михайло Попович. І з його уст заговорив “чистильник”, що відбилося в заголовку: “Ми команда, яка повинна розчистити дорогу молодим”.

“Чистили” вже, добрий пане, але бруду ставало все більше.

Та уроки історії ніяк не відбиваються ні на народних масах, ні на вихідцях із них.

Тому відомий публіцист Лариса Подоляк констатує репресивне старе на сучасному рівні: “Ім’я Михайла Поповича стало відоме широкому загалу, коли після революційних подій у газеті “Трибуна” його прізвище стояло за опублікованими списками людей, котрих у жодному разі не можна допускати до нової влади…”

І Михайло Попович зараз уважає свої дії невинним громадським контролем. Хоча “було й так — за словами Поповича, — що когось вписували, аби його не висунули на голову адміністрації, тобто усували конкурента. А загалом ідея, вважаю, була правильна, та й вона завжди правильна — люди, політичні організації постійно повинні тримати громадський контроль”.

Що дано Юпітеру — не дано бику. В будь-якому суспільстві викристалізовується еліта, яка й висуває зі свого середовища ліпших. І усуває їх. Голос бомжа і голос академіка зовсім не рівнозначні. І майбутнє змінить світові, пролетарські за суттю, вибори, коли одна біоодиниця — один голос. Буде по-іншому.

Як? Спитайте в Поповича. Він знає.

Бо й у Мукачеві, виявляється, є команда, а в Ужгороді — пустеля аравійська: “Біда Ужгорода, що тут такої команди немає. Немає викристалізуваного лідера, тут що не лідер — то вождь (А в Мукачеві — циган? — Авт.). Зараз ми знову стикаємося з проблемою, що на міського голову Ужгорода нема кого обирати — підходимо за принципом, що цей трохи кращий, ніж той, і просто когось же ж треба”.

Чи не пора складати списки, кого треба усунути “бульдозером” Гаваші й Поповичу, аби посаду зайняв гідний із хорошої “сім’ї”. Мукачівської, звичайно ж. Яка навіть Юрієві Клованичу — справді європейському журналісту — відмовляється заслужену зарплатню заплатити, хоча самі вилізли до керма завдяки американській технології захисту “свободи слова”. Після такого захисту оновлений “Старий замок” — тупий, як талпа. Чи таке слово ви захищали, “барвисті”? Чи не ви дозволяєте зараз Шуфричу їсти Клованича, бо співпадають регістри вашої агресії, що завжди єднала вас — істинних “лідерів” Батьківщини, що весь час у хронічних лапках?

Агресія, на жаль, стала справжньою суттю нової влади, якщо її так можна назвати. Тому представники “мукачівських” із неї зімкнулися воєдино з неосталіністами М.Поповичем і Є.Ясінським.

А коли вже любов буде?

Адже стільки церков намурували в тому Закарпатті, що всіх бездомних людей, котів і собак можна перед зимою заховати в їхнє тепло.

Та про відповідь на це питання не йдеться. “Чистити, чистити і ще раз чистити”, — говорять лідери, яких із їх “чищенням” ніколи в майбутньому ніхто не згадає добрим словом. А якщо згадають — то хіба їхні особисті діти, яким вони наловили в каламутній воді риби.

Та хіба від того улову поступають в їх ненажерливі організми загальнолюдські калорії?

Ні! Від Сатани це, пацани.

Чому ж інакше “зачистили” Андрія Ковальчука? Його ж Великоберезнянщина на шостому місці в області, а Мукачівщина революціонера Токаря — на останньому. Чи в останнього більш барвисті помаранчеві плавки, на які палко моляться всі наші краяни?



Іван Побиван