Діамант смерекових гір Рахову — 555!

А це ж наше, таке тепле і затишне, рідне з незапам’ятних часів, “близьке й сокровенне”, при згадці про яке у багатьох співвітчизників солодко-тривожно затьохкає серце. Як романтичний спогад далекої юності.



... РАХІВ. Райцентр на Закарпатті з населенням 38 тисяч чоловік, розташований на висоті 430 метрів над рівнем моря, найбільш високогірної частини Українських Карпат, її неповторної краси перлина, місто працелюбних (і волелюбних!), щирих і приязних людей, прадавня Мекка поетів та художників з багатьох країн та континентів.



Чи не тут, відвідавши Закарпаття у середині минулого століття і, за переказами, залишивши на стінах однієї з колиб-барів зроблені вугіллям малюнки, співець крижаних просторів далекої Аляски, навдивовиж привітний, “наш американець” Рокуел Кент виголосив своє знамените, що у цьому благословенному краї щодня мусить народжуватися поет, художник або артист.



Тут завжди “ясна погода на душі” і почуваєшся однаково комфортно за будь-якої пори року, бо така вже життєдайна місцева аура, котра геть виганяє з кожного, хто приїздить сюди, найменші тривоги й печалі.



Невдовзі по закінченні Першої світової війни у статті “Рахів — гуцульський Париж”, опублікованій в одній з місцевих газет, відомий громадсько-політичний діяч Закарпаття минулого століття Степан Клочурак писав: “З часів перевороту (тобто Австро-Угорської імперії) Рахів, це маленьке гірське містечко, цілком змінило своє обличчя. Раніше вулиці були вузенькі, брудні, без жодного освітлення. Рахів наче спав. А сьогодні, як тільки вступите на головну його вулицю, почуваєтесь неначе в якомусь швейцарському містечку. Недаремно туристи прозвали його гуцульським Парижем. Рахів водночас є прикладом для наших громадських управ, що можна виконати за короткий час, як є добра воля, хотіння до праці, являється прикладом взірцевої громадської господарки... На cходинках Рахова зустрічаєшся з сухорлявими англійськими довганями, з низькими чорнявими говірливими французами, з самовпевненими, трохи гордими та менш говірливими чехами, сумного характеру поляками, веселими українцями з того та цього боку Карпат. Крім цього, майже на кожному кроці можете зустрітися з твердими сивими германцями, які, особливо в зимовий сезон, заповнюють вулиці Рахова. І треба признатися, що всі ці чужоземці надзвичайно задоволені Раховом, населенням, чистотою, рестораціями, і хто з них раз бував у Рахові, завжди змагається знову повернутися до нього”.



— А як ся має Рахів сьогоднішній? — запитую у міського голови І. С. Жалізняка, агронома за освітою, рахів’янина від діда-прадіда, котрого громада вже учетверте (відчуваєте ступінь довіри!) обирає на цю неспокійну посаду.



— Місцева влада переконана у відродженні Рахова, відновленні його минулої слави як на всеукраїнському, так і загальноєвропейському рівні,- відказує Ілля Степанович. Робимо усе, аби з далеких та близьких країв якомога частіше приїздили ті, хто серцем прикипів до наших просторів. Туризм, за створення сучасної інфраструктури, може радикально змінити на краще життя і добробут краян.



За часів “союзу непорушного” так воно й було. І дня не минало, щоб сюди, до відрогів Говерли, звідки починає стрімкий біг норовиста Тиса, не навідувалося мандрівне плем’я невибагливого радянського туриста “від Москви, до самих до околиць”. Близько 350 тисяч щороку. Лише з Середньої Азії щотижня приїздило якнайменше два туристських поїзди по 400-500 чоловік кожен.



Нині інші часи, суворіші реалії та ступінь достатку пересічних громадян. Коли донедавна міський бюджет істотно підживлював туризм та оздоровниці, (а що “капало” в район, від знаменитих з радоновими ваннами санаторіїв “Гірська Тиса”, “Кваси” та інших об’єктів оздоровчого профілю, звісно, перепадало й місту), то нині ці фінансові ін’єкції набагато скромніші.



Сьогодні батьки міста у тісному тандемі з райдержадміністрацією на межі реальних можливостей роблять усе, аби хоч якоюсь мірою пом’якшити соціальну напругу городян, надати конкретному жителю бодай найменшу перспективу працевлаштування. У цьому зв’язку, безперечно, заслуговують доброго слова службові взаємини міського голови Іллі Жалізняка та керівника райдержадміністрації Михайла Даскалюка. Обидва обіймають свої посади не перший рік, добре знають ділові якості один одного і, як непересічні особистості (повчальний приклад для деяких інших!), не скубуться за додаткові владні повноваження, не сушать голови над тим, хто ж із них головніший, а мовчки тягнуть спільного плуга. Отож для міського голови проблеми гірських сіл настільки ж пекучі, як і для керівника райдержадміністрації добробут городян.



Як повернути Рахову минулу привабливість? Порівняно недавно утворене Агентство регіонального розвитку предметно зайнялося сільським туризмом — один з перспективних напрямків малого бізнесу в гірських областях. Попервах місцеві жителі, як дідько ладану, боялися нової справи, нажахані можливими репресіями з боку податківців. Однак місцева влада вдалася до мораторію у сплачуванні “контрибуцій” на п’ять років. Слова, до честі своєї, дотримала, отож сільський туризм потроху набирає обертів.



Нині у відомій не одному поколінню Ясіні, Квасах та інших населених пунктах цілком легально діє близько 80 таких домашніх готелів. Поселяються в них громадяни Угорщини, Німеччини, Чехії, Канади, не кажучи про киян та жителів інших великих міст України. І сервіс гарантується тут вище статистичного середньо-українського. І “брички-фаетони” до послуг гостей, і можливість власноруч наловити гірської форелі у бистрих потічках, і вихід на полонини, де літує худоба, аби скуштувати серед казкових альпійських луків стовідсотково екологічно чистого сиру.



Втім, годі про вічні проблеми сьогодення — місто як-не-як минулих вихідних відзначило свій день народження, а район традиційно віншує винуватців урочистостей, і на часі бодай фрагментарно розповісти про його славетний родовід, визначні місця та видатних особистостей, які лишили тут слід.



Про те, що сліди найдавнішого перебування людини на Рахівщині відносяться до давнього кам’яного віку — палеоліту, близько 100-140 тис. років тому — така стоянка знайдена археологами у районі села Біла Церква, а предмети мідно-бронзового скарбу (кінець II — початок I тисячоліть до нашої ери) вдалося відшукати безпосередньо у міській смузі. Про те, що це наша споконвіку українська земля. Архіви свідчать, що з захопленням краю в кінці XIII століття угорськими феодалами заселення району почало відбуватися інтенсивніше. На вільних територіях поселялися вихідці з Угорщини, німецьких земель та Волощини.



Води бистрої Тиси пам’ятають опришків І. Пинтю, Ф. Бойка, І. Пискливого, оспіваного у піснях Олекси Довбуша, та інших уславлених ватажків повсталих селян, які наприкінці XVI — початку XVII століть грозою проносилися Карпатами...



... І відлуння буржуазно-демократичної революції (1848-1849 рр.) в Австро-Угорщині, і сплеск невдовзі після неї розкутих продуктивних сил вільного суспільства, свідченням чого стало будівництво залізниці, що з’єднала захований серед гір та лісів Рахів з містами цивілізованої Європи.



Магістралі, у спорудженні яких, окрім інших, брали участь тисячі майстрових тунельної справи італійців, чиї нащадки й понині живуть у Рахові, хлюпнувши до гарячої гуцульської крові не менш вільнолюбної прадавніх римлян...



... І Першу світову війну, фронти якої тут проходили чотири рази, і Велику Вітчизняну, хоча багато рахів’ян вважають її Другою світовою, та чимало інших глобального та локального значення подій.



Мене б не зрозуміли місцеві патріотично налаштовані краєзнавці, якби не згадав про, так би мовити, канонізоване визначне місце, котре в незліченних путівниках значиться під №1. Неподалік від міста, на автошляху Рахів — Ужгород, стоять стела і геодезичний знак, що символізують географічний центр Європи. Латинською мовою тут викарбувані слова, що перекладаються так: “Постійне, точне, вічне місце. Дуже точно, із спеціальним апаратом, який виготовлений в Австрії і Угорщині, зі шкалою меридіанів і паралелей, встановлений центр Європи 1887 рік”. Попри нинішні злидні нехай хоч це трохи підніме наші акції в очах громадян заможних країн ЄС. Ми все ж у її центрі.



А ще є пам’ятники Т. Г. Шевченку у Рахові та Великому Бичкові, героєві народного руху опору минулої війни Олексі Борканюку у районному центрі та селищі Ясіня, головному коменданту Карпатської Січі Дмитрові Климпушу, традиційний для міст Закарпаття монумент радянським воїнам-визволителям...



Рахів це ... звичайно, Карпатський біосферний заповідник, 57880 гектарів території якого охоплюють ще площі Тячівського, Хустського районів Закарпаття та Надвірнянського Івано-Франківщини, де до всього іншого діє унікальний музей екології гір, а центральний офіс цього наукового закладу, розміщений не в обласному центрі, як інколи трапляється, щоб поближче до цивілізації, а в гірській глушині.



Oсь вже 15 років цей оазис незайманого довкілля очолює доктор біологічних наук Федір Гамор, вчений з європейським ім’ям — особистість, яка сповідує в науці ще й високі моральні принципи, котра надто багато зробила для збереження крихкої екології наших скривджених долею Карпат.



Варто б ще сказати, що впродовж десятиліть діє у Рахові об’єднання самодіяльних художників та народних майстрів, серед яких відомі в Україні і за кордоном художники Іван Доробан, Микола Тушер, Микола Юращук, майстер з коренепластики Олексій Вайнагій, майстри-різьбярі Йосип Ягнюк, Микола Сидоряк, низка інших чародіїв народних промислів.



... Минулої неділі та суботи у цьому привітному містечку відбулося велелюдне зібрання десятків тисяч людей з нагоди його 555-ліття — яка симпатична дата! Як розповів мені міський голова Ілля Жалізняк, епіцентром дійства стало міжнародне свято “Єднаймося українці світу у центрі Європи”, з-поміж учасників якого лише представників далекої заокеанської діаспори 100 осіб. А ще проходив III районний фестиваль “Гуцульська бринза”, на якому жителі 21 села представили не лише найдобірніші гуцульські страви, а й вишуканий одяг, головні убори та жіночі прикраси, вироби з дерева тощо.



Слава Рахову, якому вже 555! Три п’ятірки за достойно прожиті літа! Валентин Бабенко