Нащадок давніх грушівських монахів Закарпаття

Це — Олександр Орос, який народився в Стеблівці на Хустщині, а нині проживає і бореться за кращу долю нашого народу в Ужгороді. Він — один із регіональних лідерів національного відродження України, засновник УГС, УРП, УКРП, ТВУН у Закарпатті, науковець, дослідник першодруку в Україні та й на всіх слов’янських землях."Грушево показує пріоритет України в книгодрукуванні над Москвою…"



Про книгодрукування видав О.Орос книгу “Грушівський монастир і початки кириличного слов’янського книгодрукування”. Він — кандидат технічних наук, але до старих книг прищепив йому любов священик-татко. Тому, оскільки й ріс неподалік, зацікавився роллю Грушівської друкарні в українському книгодрукуванні. До нього на Грушево в цьому розрізі звертали увагу лише Михайло Лучкай та Юрій Жаткович. У передмові до книги редактор видавництва “Закарпаття” Дмитро Федака зазначає:

“Пошукам матеріалів, що так чи інакше стосувалися друкарні при Грушівському монастирі, їх збору та систематизації О.М.Орос присвятив усе останнє тридцятиліття, початки якого — 70-і роки — були не просто несприятливі, але й небезпечні для такої праці. Російські вчені розробили концепцію про Івана Федорова як фундатора слов’янського книгодрукування на слов’янських теренах Радянського Союзу і перегляду (без політичних звинувачень щодо сміливців) вона не підлягала. Отже, працювати доводилося мовчки, відсуваючи публікації на більш слушні часи. Усвідомивши, що заміна рукописних книг друкованими не була якимось одноразовим актом, Олександр Орос наполегливо працював над проблемою витоків кириличного слов’янського книгодрукування в Україні, зокрема на землях Карпатської Руси-України.”

І він дослідив, що чимало книг, які приписуються Москві й Федорову, належать до продукції Грушівського монастиря.

— Грушево, — каже він, — показує пріоритет України в книгодрукуванні над Москвою… Та й Федоров насправді є русином-українцем зі Східної Словаччини Іваном Федоровичем. Навчався він у Краківському університеті, а його рідне село — Петківці. Петро Мстиславець та Іван Федорович, на мою думку, як розвідники Речі Посполитої та Литовського князівства під час Лівонської війни були відправлені до Москви з метою організації змови проти найгрізнішого, котрий убив і власного сина, царя Івана Грозного. Тому, згідно з моєю гіпотезою, на друкарському верстаті, виготовленому в Грушеві, та шрифтах цього ж походження в Москві і був видрукуваний знаменитий Федоровський “Апостол”.



"Ми боролися за вільну Україну, не чекаючи орденів…"



— Як я знаю, зразу після радянського заслання ви вступили в боротьбу з імперським режимом… Як це було?

— Українська Гельсінкська Група (УГГ), а пізніше — Українська Гельсінкська Спілка (УГС), починаючи від свого виникнення і до реорганізації в Українську Республіканську партію, ні на мить не припиняла боротьби. Закарпатська Українська Гельсінкська Спілка почала свою діяльність у липні 1988 року, коли я повернувся з концтабору на Далекому Сході, де перебував сім літ за політичні переконання. За особистим завданням тодішнього голови УГС Олеся Шевченка, одразу приступив до створення регіональної структури УГС у Закарпатті. Вже відбувалися багатолюдні мітинги під синьо-жовтими прапорами у Львові та інших містах України. За мною велося таємне спостереження з боку КДБ. Але там було чимало офіцерів, які симпатизували нам. Організація продовжувала зростати. 4 жовтня 1988 року на вулиці Технічній,10 в Ужгороді, де я мешкав, відбулася перша нелегальна обласна конференція УГС. Мені доручили очолювати Раду, до якої ввійшли Павло Кампов — мій заступник, а також два секретарі — Іван Сербин та Петро Кучер.

— Чого ви не враховували тоді?

— Ми усвідомлювали, що політичне рабство зникає, та слабо розуміли, що вчорашні компартбонзи тихенько захоплюють економічні важелі. А комуністичну мережу, досить міцну на Закарпатті, мусили витісняти патріотичною мережею, але 311 чоловік було для цієї мети дуже мало. До моменту перетворення В.Чорноволом громадської організації НРУ в партію, і УГС, і УРП тісно співпрацювали з Рухом. Це давало позитивні зрушення. Вийшов перший рухівський номер газети “Нова Свобода”. В березні 1990 року виходить перший номер УГС “Карпатська Україна”. Велика заслуга в заснуванні цієї газети належить Миколі Матолі та Ярославу Каричаку. Спільно з НРУ вели боротьбу проти будівництва Пістрялівської РЛС. Досі пам’ятають багатолюдний мітинг у селі Лалове, Ужгороді, Мукачеві та багатьох інших містах і селах. Особливо запам’яталось і те, як ми 25 серпня 1991 року демонтували пам’ятник вождю комуністичного тоталітаризму Ульянову-Леніну в присутності десятків тисяч громадян, патріотів України. Ми боролися за вільну Україну, не чекаючи орденів.

— І задоволені нині всім?

— Мабуть, ні. Ми, романтики старшого покоління, знаходимося в злиднях у незалежній Україні. Ми залишилися наодинці зі своїми болячками, нажитими в концтаборах, мусимо з жебрацькими пенсіями доживати віку. Наші ж кати керують Україною і ходять з гордо піднесеною головою, бо Президент не дотримується слова, що дав народові, аби його обрали — “бандитам — тюрми!” Насправді, як показує практика, бандити як доморощені, так і зайшлі, які злітаються сюди, як мухи на мед, незабаром скуплять рештки не розграбованого майна України. В цій ситуації втішає хіба те, що підростає і цікавиться політикою патріотична молодь.



"МИ — жебраки на власній землі…"



— Чи не занадто ми переймаємося тим, як дивляться на нас з інших країн, замість того, щоби займатися національною розбудовою?

— Справді, пора вже дати спокій отим космополітичним, промосковським, вашингтонським, мадярським та польським вболівальникам за наш український добробут. Всі вони насамперед дбають про добробут власний, власних родин і власних держав, що є цілком природно. Вони — батьки чужих родин, керівники чужих держав — насамперед дбають за власний добробут. Одні, надіючись на власні руки й розум, інші, розмахуючи атомною “дубинкою”, намагаються жити, грабуючи інших чи просто в самодостатності. Так століттями чинили по відношенню до нас, українців, мадяри, румуни, поляки, росіяни. І завжди в цьому, з вигодою для себе, їм допомагали євреї.

— Ви, мабуть, давно піднімаєте ці проблеми?

— Почав ще в середині 70-х років минулого століття в своїй праці “Чому нас, українців, тільки сорок мільйонів?” Найстрашнішим гріхом тоді було, коли одинак чи група українців добивалися права нації. А всіх інших морили непосильною працею, ідеологічним зомбуванням, зневагою людських прав. Як мучили тоді нашу жінку? Виснажлива праця на робочому місці, де чоловіки в основному були обліковцями і вічно п’яними, дома “чекав” у нірвані такий же п’яний чоловік, ненагодовані діти і порожній холоджильник. А за рахунок недоїдання всього народу спеціальні крамниці мали ветерани війни і праці, каліки та величезна армія “п’ятого ташкентського фронту”, цебто всі ті, хто попереду відступаючої Червоної армії тікав собі панічно в теплі й вільні від канонади й німців теплі та ситі місця. А назад вони, як писав Павло Загребельний, поверталися за фронтом і захоплювали вільні квартири по містах і в столиці України. Але у всіх них з’явилися посвідчення або інвалідів війни, або ветеранів бойових дій. Якщо згадати скільки на терені душогубного СРСР було тюрем і гулагів, то стає зрозуміло наскільки збільшилася кількість угодованих, мордатих, обвішаних блискучими бляшанками ветеранів “бойових” дій, котрі воювали з повсталими жінками в Кенгірі, Воркуті, Тайшетлазі та катівнях, через які перепустили, як через м’ясорубку, мільйони українців. Бідність не зникла й після Брежнєва, при генсекові Горбачові, бо компартноменклатура душила все живе навколо себе. Ми лишалися жебраками на власній землі. А комуняки відпочивали на курортах “гнилого” Заходу.

— В дуплі якого ж дуба лежить ключ відповіді на запитання, чому ми ще й досі бідні?

— Він — у нерішучості керівництва Руху. Злочинній нерішучості! Головний злочин керівництва Руху полягає в тому, що компартноменклатурі, котра чекала кари за злочини проти українців, дозволили оговтатися і захопити ключові пости в керівництві держави. Комуністична буржуазія сама стала захоплювати стратегічні об’єкти і не перешкоджала криміналітету чинити те саме.. Більше того, при Президентові Кучмі 80% стратегічних об’єктів України перейшли до рук промосковської космополітичної челяді, а банківські структури до рук юдеїв. По-перше, не було вчинено люстрації старої бюрократичної імперсько-поліцейської номенклатури. По-друге, почавши відбудову держави, не було запропоновано державотворчої національної української ідеології. По-третє, української національної ідеології насамперед боявся сам Рух в особі його керівництва, особливо В.Чорновола, котрий наче чорт ладану боявся націоналізму. По-четверте, керівництво Руху побоялося відгукнутися на пропозицію Президента Леоніда Кравчука стати політичною платформою нової влади, його опертям. Чорновіл натомість вибрав безвідповідальну “конструктивну опозицію”, а насправді — підтримку Кучми. Згадаймо так звану Конституційну угоду, підтриману депутатами від Руху та комуністами. Це ж початок розвитку олігархізму в Україні. Виробничі комплекси стали розкрадатися, росло безробіття, багатіла жменька московитів, юдеїв та доморощених яничарів із числа комуністичної буржуазії. Росло злидарство і бідність широкого загалу українців… Такий ось спадок отримала нова влада.. Як вона дасть собі раду з цим ще невідомо, враховуючи яких вона має радників.. Вельми сумнівно, що проблема бідності буде вирішуватися на користь українського народу, а не зайд і новітньої буржуазії, коли вже представник нової влади каже: “Я візьму на посаду керівника райдержадміністрації лише того, хто досяг успіху в бізнесі…” Поки що єдина наша гордість — це держава, триста мільйонерів у парламенті, безробіття, люди з вищою освітою за базарними прилавками, бездомні діти, невизначене майбуття молоді, туберкульоз, СНІД, що теж розповсюджуються від бідності. Етнічна нація бідує. А зайди радять, як остаточно занапастити Україну, щоби вона перетворилася в бананову республіку з привізними бананами.

— Дякую за сміливі прогнози і відверту розмову. Буду сподіватися і на те, що наш головний редактор дасть свої висновки окремо, а не буде коригувати наш текст.

— Пора вже думати не під копірку… Бо візьмемо і тривіально здохнемо.



Спілкувався Василь ЗУБАЧ.