ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Наталія Булеца: "Знаю, що я потрібна людям..."

    28 ноября 2020 суббота

    Світ повний чарівних звуків. Ті, котрі не обділені слухом, навіть ніколи й не задумуються, а як це воно, коли людину оточує постійна тиша... Та всі ми – глухі і не глухі – маємо рівні права у країні, в якій живемо. Правда, перші без сторонньої допомоги, на жаль, обійтися не можуть. Їм для вирішення своїх найпростіших справ потрібен перекладач. Інакше глуха людина ніколи не зможе пояснити, чого вона конкретно хоче, переконатися, чи вірно її зрозуміли і так далі. Добре, що є такі, котрі приходять їм на поміч. І Наталія Булеца з Ужгорода – одна з них. Вона з 1977 року працює з глухими. А це – чималий відрізок часу. Шостий рік Наталія Сергіївна є й головою Українського Товариства глухих міста над Ужем. Нині ця широкої душі жінка – гість нашої редакції. Отже, є можливість поспілкуватися...



    - Наталіє Сергіївно, з якою віковою категорією Вам доводиться працювати?



    - Наше Товариство працює з людьми, яким виповнилося 14 років і більше. Маємо і підлітків, і молодь, і людей похилого віку. Усього в нас на обліку 470 осіб.



    - У чому здебільшого полягає робота колективу, який Ви очолюєте?



    - Почну з того, що „ колектив” – це дуже гучно сказано. Мова радше про „ дует”, адже нас тільки двоє: я і перекладач. Хоч у цій ролі – я також кожен день. Свого часу на нашому обласному телебаченні я робила сурдопереклади для глухих людей. Адже й вони хочуть знати, що робиться в області, у світі. Без нашої допомоги глухим людям навіть довідку важко взяти. Їх мусить супроводжувати перекладач. Отже, вирішення проблем глухих і такого характеру входять у наші обов’язки. Від цього нікуди не дітися. Бо глухому важко пояснити тому, хто чує, чого він хоче. Мушу сказати, що коли ми їдемо з такими людьми у потрібну установу, то за свій проїзд доводиться платити із власної кишені. Адже гроші на такі потреби не передбачені. А зарплати у нас – не дуже великі. Я, як голова, недавно стала отримувати 500 гривень. І такі витрати досить відчутно б’ють по сімейному бюджету. Та й з міської ради на рік ми отримуємо мало. Так, у минулому році нам дали 500 гривень. Цих грошей і на канцтовари не вистачає. Все тримається на спонсорах. Тому працювати дуже складно. Бо серед глухих – чимало й знедолених людей, матеріально бідних.



    - Якщо можна, назвіть тих, хто допомагає Товариству...



    - Найперше, мабуть, назву нашого американського спонсора Вольтера Весса. Саме він вже сьомий рік приїздить на Закарпаття та привозить для глухих людей слухові апарати. Ось недавно Ужгородській школі цей добродій подарував 18, а нам – 16 апаратів. Отже, стільком людям за раз допоміг зануритися у світ звуків. І я з цього дуже рада. Бо зрозуміти обділеного долею може лише той, хто постійно переймається його проблемами. І не на словах, а від щирого серця.

    Не можу обминути такі благодійні фонди, як „Доркас”, „Карітас – Карітас” греко-католицької єпархії, „Дім милосердя”.



    - А з наших місцевих хто руку допомоги подає?



    - Благодійний фонд „Надія”. Трохи допоміг магазин „Едельвейс”. „Ексімбанк” підкинув грошей на підписку кількох примірників газет. Маємо, на щастя, й постійних спонсорів. Серед таких – депутат Ужгородської міської ради, член СПУ Сергій Слободянюк. Так, до Дня інвалідів він виділив нам кошти, на які й провели вечір для членів товариства. Він удався на славу, за що Сергію Миколайовичу щире спасибі. Адже не так уже й багато радощів у глухих. Збираються вони дуже рідко, бо все впирається у кошти. За порожній же стіл людей не посадиш. Треба хоча б чаєм пригостити. Коли ж це вдається – радощі б’ють через край. Бо якщо поруч ті, хто тебе розуміє, хто поділиться й своїм наболілим – набагато легше на душі.



    - Що найбільше запам’яталося у Вашій роботі?



    - Мабуть, все-таки – День Святого Валентина. Якось ми провели його для членів нашого товариства у досить оригінальний спосіб. Запросили молодь. Зробили сердечка, розрізавши їх на дві частинки. Поклали у два пакети: „чоловічий” та „жіночий”. Кожен змушений був шукати свою половинку. І треба було тільки бачити, як щиро вони шукали одне одного, як цілий вечір були поруч. Фотографувалися на згадку. Аж сльози на очі наверталися, дивлячись на це. То здорові можуть викинути коника, фиркнувши, що не сядуть з тим чи іншим, хто їм випав за правилами гри. Адже це була гра, хай і святкова. Та у нашому випадку ніхто ні від кого не відмовився, навіть якщо прийшов на вечір з хлопцем чи дівчиною. Мене це дуже вразило.



    - Скоро знову буде День Святого Валентина. Щось плануєте для молоді свого товариства?



    - Хотілося б чогось оригінального і такого, що запам’ятається. Ото ж надумали ми провести це свято у відомому ужгородцям „ Екіпажі”. І не просто в „ Екіпажі”, а в сауні. Адже чимало з наших хлопців та дівчат ніколи там не бували. Звичайно, хотілось би якісь призи, солодкий стіл. Сподіваємося, що таки знайдуться щедрі спонсори, які допоможуть подарувати невеличку радість тим, яких так тяжко обділила доля. Адже світ не без добрих людей...



    - Які ще проблеми хотілося б вирішити, як би були гроші?



    - Найперше – придбати хоч сякий-такий комп’ютер, принтер і ксерокс. Без цієї оргтехніки нам, як без рук. Адже за будь-якою довідкою доводиться бігати в установу. Те ж саме стосується й копій. Все це легко можна б було зробити на місці. І час би зекономили, і більшій кількості людей допомогли б. То моя найзаповітніша на даний час мрія. Зрештою, ми б не відмовилися й від старенької оргтехніки, як би нам її хтось подарував. На останню модель не претендуємо...



    - Мабуть, важко весь час жити чужими проблемами, бідами...



    - Нелегко. Та й на легку роботу я ніколи не сподівалася. А та, яку виконую ось уже стільки років, мені подобається. Та, найголовніше, я знаю, що потрібна людям. І це зігріває душу навіть тоді, коли дуже й дуже важко.



    - Наталіє Сергіївно, хочеться щиро подякувати Вам за людяність і терпіння у такій справі, якою Ви займаєтеся. Здоров’я і сили. А ще – велике спасибі за те, що знайшли час і можливість завітати у „Репортер” та розповісти його читачам багато цікавого.



    Інтерв’ю вела Надія МАЇК.

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору