Німеччина очима молодої дівчини-українки, яка поїхала "в світи", щоб знайти саму себе

Ірися Ликович належить до українців, які постійно хочуть щось змінити. Дівчина зі своєю книжкою «Перелітна» вже достатньо відома маже в усій Західній Україні, але слудує принципам Григорія Сковороди – і довколишній світ її абсолютно неспроможний впіймати. Подавшись на письменницьку ниву, вона вирішила збагатити себе новими враженнями і знаннями. І для цього подалась у далеку і стоїстичну Німеччину, звідки за допомогою Інтернету розповідає читачам закарпатської газети "Трембіта" про своє життя-буття.



"...ОДНОГО ПРЕКРАСНОГО ДНЯ"



- Чим ти займаєшся в Німеччині?



- Нелегальним збутом своїх старих речей. От уже чотири місяці віддаю за безцінь своє старе світобачення. Тільки ніхто ще на нього покищо не поласився. Тому час від часу сама ним користуюся. Але як то там в прислівї: в Німеччині жити,

по-німецьки говорити :). Живу в німецькій сімї, то й займаюся здебільшого тим - чим вони: записую в календар свої плани на кожну годину. Причому записувати потрібно десь на 2-3 місяці наперед.



- Як ти туди потрапила?



- Одного прекрасного дня, сидячи в офісі свого шефа, я зрозуміла, що хочу хоча би на деякий час змінити щось у своєму житті. От і стала учасником

міжнародної програми “au-pair: робота та навчання”. А інформацію про програму знайшла в інтернеті. Чому саме Німеччина? А тому що перед тим, як кудись їхати, я подивилася скільки коштуватиме віза та квиток в ту чи іншу країну.

Виявилося, що в Німеччину – найдешевше. Подала документи на відбір і в той же тиждень написала заяву на навчання в “LIK”. Мову вивчала з нуля.

Так само би почала вивчати французьку, якби було дешевше поїхати в Францію.



- Через що довелося пройти?



- Перш за все через бабусині сльози, яка боялася відпускати “дітину у світа”. Друге – через українське консульство, яке вперто не хотіло швидко опрацьовувати документи. Вкінці, працівники навіть загубили мій номер телефону. І коли мої документи із запізненням були готові (за договором в Кельн мала приїхати 2-го січня, а вони тільки 7-го отримали позитивну відповідь), то вони виявили, що зник мій номер телефону і надіслали мені листа! Пощастило, що я сама їм зателефонувала і про все довідалася. Третє - через знайомство з родиною. Адже я дуже переживала, що мене ніхто не

розумітиме. Першим запитаням моєї “Gastmutter” (гостьової матері) було: “Скажи, а ти як давно вчиш мову?”. Також довелося пройти так званий мовний барєр (хоча він мені взагалі не заважав).



Це коли дітки питають тебе пояснити їм що таке секс, а ти за відсутністю великого словникового запасу не можеш нічого путнього сказати...



"НАВІТЬ СВЯЩЕНИК З ХУСТА РОЗМОВЛЯЄ РОСІЙСЬКОЮ..."



- Що справдилося з очікувань, а що – ні?



- Все справдилося: Особливо коли згадую, що для того, аби отримати 700-800 гривень зарплати на Україні приходилося працювати на двох роботах. А тепер працюю максимум 20 годин на тиждень. Багато віЛьного часу. Відкрила для себе інший світ. Світ німців і сій власний світ у німецькому освітленні.



- Для чого воно тобі треба?



- Для того, аби пізнати себе, аби зрозуміти, що ти хочеш від життя, аби зрозуміти хто ти, що і куди, потрібно побачити себе в різних ситуаціях. От я

й вибрала ситуацію невідомості. Бо я зовсім не знала на що йду, які люди мене чекають. Я майже не знала мови (принаймні тепер я це розумію). А так, взагалі, хто його знає для чого воно треба. Все приходить тільки з часом. Особливо розуміння певних вчинків і дій.



- Що собою представляють наші за кордоном?



- Ті, з якими я спілкувалася – переважно оросійщені. Навіть священник з ХУСТА РОЗМОВЛЯЄ РОСІЙСЬКОЮ, мовчу вже про емігрантів з Києва, Одеси, Харкова...

Нещодавно розмовляла з однією молодою жінкою – директором фірми. Вона розмовляла російською. Вкінці я виявляю, що вона – зі Львова. З подивом питаю, мовляв, “а чому тоді не відповідаєте мені українською?”. На що вона відказада, що уже забула (свою рідну забула, а російську – ні), і мовляв “поживеш здесь полгода, никто тебя не будет понимать, сама заговориш по русски”.



- Що ти вже побачила?



- Російськомовного хустського священника з чисто закарпатською зовнішністю, манерами, акцентом та одягом; російськомовного турка, який продає квитки на українському вечорі культури.

Російсько-українсько-турецькі квартали, в які мої “Gasteltern” (гостьові батьки) забороняють ходити.



- Чи хотіла би там жити постійно?



- В російсько-українсько-турецьких кварталах – ні. В інших також ні. Але дівчата-колежанки кажуть, що це тільки тому, що я тут ще не довго.Тим, котрі

прожили тут 9-10 місяців, вже додому повертатися не хочеться. Кажуть, що їм лячно починати нове життя вдома, після розміреного, спокійного німецького.



- Чи щось тобі пишеться?



- Коли тільки приїхала, то писала дуже багато. За два місяці написала свою найбільшу річ: роман, який називається “Твоя дитинка, або роман у якому одна крапля брехні”. Тепер пишу менше. В основному нотатки до наступної повісті “Плей-дівчинка”. Але це ще тільки замальовки, кістяк. Грунтовно нею займуся перед відїздом додому. Принаймні, так планую.



- Який висновок ти зробила зі своєї презентації в Кельні?



-Я – не публічна людина. Це перше, а інше – це те, що практично неможливо донести свій внутрушній світ до інших. Адже кожен сприймає тебе зі своєї

висоти. На тебе можуть дивитися розуміючими очима, але твій світ залишиться тільки твоїм. Тому не потрібно прагнути аби тебе зрозуміли, потрібно вчитися по максимуму розуміти інших.



- Як твоя німецька?



- Супер! Інколи, коли розмовляю з німцями, то мені не вірять, що я тут всього чотири з половиною місяців. На курсах також спочатку дивувалися, адже в першій моїй групі були люди, які живуть тут 2-3 роки. Але ця група була для мене за слаба. Тоді я перескочивги ще на рівень. Тобто з з 2-го опинилася на 4-му.

Але там виявилася та же ситуація – студенти, люди, які живуть в Кельні 4-5 років. А то й більше. Мені надзвичайно допомагає знання угорської мови. То в

мене немає тієї твердості у вимові, яка зазвичай зустрічається в українців.



-Чи бувають смішні ситуації?



-Надзвичайно багато. Наприклад на моїй презентації, в культурно-спортивному центрі „Атлант”, який опікується вихідцями з колишнього СРСР, прийшли люди різного віку й різних національностей. Як виявилося пізніше, більша половина присутніх українську мову взагалі чули вперше. То після презентації одна жіночка з Казахстану питає: “А что такого етот милый ребёнок говорил, что люди так роскричались?” Багато смішних випадків з німцями і їхнім нерозумінням нашого світобачення. Одного разу трапився нещасний випадок на залізниці, то німці так розпанікувалися, що зробився збій у розкладі потягів аж двох земель від Франфуркта до Кельна. Додому замість запланованих 20,00 вечора потрапила о сьомій ранку. На всіх вокзалах була така паніка, що всюди стояли карети швидкої допомоги, кабінки з психологами, роздавали безкоштовно їжу й напої...

Як виявилося пізніше, нещасний випадок – оте із-за чого все й почалося, було не що інше, як запізнення одного потяга на півгодини. А німці, які звикли жити по плану, не змогли з цим справитися.



- Де вже побувала, що побачила?



- Бачила Італію (Венецію, Флоренцію, Верону, республіку Сан-Марино), Нідерланди (Амстердам), значну частину Німеччини (столицю хмарочосів Франкфурт, Баварію з її легендарними замками, Лебединий замок Людвіга ІІ, замки Рейну, Мюнхен ,

столицю Баварії, Бонн, Дюсельдорф, Кобленц, Рюдесхайм ). Одним словом, у вільний від роботи та навчання час вдома не сиджу.



- Що їдять німці, що купують, як тратять гроші, відпочивають, працюють?



- Німці – дуже дивні люди. Найзабезпеченіші з них їдять майже самі тільки макарони, хліб і сир. Я до цього дуже важко звикала. Особливо коли святкові

макарони від звичайних відрізняються тільки кольором, або формою... Коли я їм сказала, що нормальний закарпатець раз в день їсть мясо, то на мене подивилися як на людину, над якою все життя проводили досліди. В кінці запитали: - І як

ви так можете жити? Це ж нездорово! Дітки в моїй сімї довгими вечорами: замість того аби дивитися телевізор (а їм це забороняється) ведуть затяжні

дискусії який сорт чорного хліба здоровіший і чому.



"ТЕПЕРІШНІЙ МІЙ СТАН — ЦЕ ЗАМКНУТІСТЬ У СОБІ, ТОТАЛЬНА САМОТНІСТЬ"



- Чи скучаєш за Україною?



- Чесно кажучи, не дуже. А якщо бути ще відвертішою, то зовсім ні.



- Чого тобі не вистачає?



- Розуміння того, що саме все те, власником чого є певна людина в певний час – приходить не до всіх. Але я щаслива, бо мені це дано зрозуміти. Не вистачає хіба що тільки коханої людини, яка залишилася на Україні.



- Чи вплинула Німеччина на тебе, чи змінила?



- Змінила надзвичайно. Інколи навіть сама не пізнаю в собі те безтурботне дівчисько, яке любило бути в центрі уваги, мало багато друзів і знайомих, на спілкування з якими використовувала по кілька годин на день. Теперішній мій стан – це замкнутість у собі, тотальна самотність, яка надзвичайно подобається, спроби самоаналізу а також аналізу всього, що йому піддається. Нещасний не той, хто не шукає, нещасний – хто не зназодить. Я ж покищо на межі. Я - шукаю.



- Чим би хотіла займатися далі?



- Задумів багато, зокрема поїхати на рік до Єгипту по міжнародній програмі аніматорів. Або вивчати психологію, або вийти заміж й народити дитинку. Все це можливо, тому я особливо й не планую. Життя покаже. Я, незважаючи на німецьку вимушену звичку, вписувати в календар-план все своє життя, проживаю кожну хвилину тотально. А це значить, що про наступну не дуже то й думаю. Час покаже.



- Де себе бачиш у майбутньому?



- Дивне запитання... Ще рік тому я не бачила себе в Німеччині. А ось трапилося таке...



- Кого би ще виділила зі закарпатських авторів?



- Тільки тих, хто не бореться за своє визнання. Бо вважаю, що письменник повинен просто писати, а не утверджувати свої твори серед читачів.



- Чого би їм побажала?



- Любові до людей, яка починається з любові до себе. Бо як кажеться в останнім реченні моєї “Дитинки”: “Кожне життя – це результат прагнень людини, яка його проживає. Ні менше, ні більше. Тому хто скаржиться на своє життя, скаржиться

на самого себе.”



Розпитував Андрій ЛЮБКА, "Трембіта"