Спогади про людей береже в душі...

Понад десять років тому, 16 листопада 1994-го, благодійний фонд Святої Марії здобув статус міжнародного. Це знаменна дата для його колективу та президента Ганни Матіко-Бубнової, яку нещодавно нагороджено орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. А також привід дізнатися, кому і чим завдячує у житті жінка, яка створила доброчинну організацію і стільки часу її очолює.

Ганна Матіко-Бубнова

Пеклися паски в Ети на городі

Найдорожча у світі трапеза Ганни Матіко-Бубнової відбулася не за столом мільярдера, як, скажімо, в американського бізнесмена, котрий за такий сенсаційний привілей якось заплатив кілька сотень тисяч доларів. Та й жоден із заморських делікатесів, котрі скуштувала вона на високих прийомах, коли бувала за кордоном у складі поважних делегацій, не порівняти за відчуттям із незабутнім... квасоляним супом. Саме його колись так забаглося малій Ані вночі, що аж розплакалася. Мусила мама йти до сусідів, котрі вже полягали спати. І добре, Ета Чедрик (Васильчунка) відклала тоді миття посуду на ранок. Тож недоїдений суп позливали з мисок у півлітрову банку. Коли в ній не лишилося й ложки, Аня заснула втішена як ніколи. Хто збагне, чому світ зійшовся для дівчинки на страві, яку пропонувала Ета ще завидна? Тоді мала відмовилася, й раптом згадала перед сном. І “не такий” мамин квасоляник ніяк не міг замінити Етиного.



Та не лише суп був особливим у маленькій хатині з сіней та однієї кімнати, де, немов у казковій рукавичці, мешкало аж дев’ятеро: Ета, її чоловік Василь, чоловікові мама й сестра-інвалід, п’ятеро дітей — Ліза, Іван, Марійка, Надя і Оля. Аня з’являлася там уже о сьомій ранку й не могла дочекатися, доки прокинеться Ліза. До Етиного двору за Анею чимчикував її брат Іван, на чотири роки старший і удвічі вищий за свого сусідського тезку. Утім, це не заважало їм дружити до нерозлийводи. Сходились інші діти з вулиці. А о дев’ятій ватага вирушала зустрічати Ету (її лагідно називали маточкою) з ранкового доїння. І хоча до колгоспної ферми далеченько, “мурашки” долали ту відстань так радісно, ніби там щоразу їх чекало щось загадково-приємне...



Це невидиме й невловиме “щось” огортало і невисоку постать Ети, і кожен куточок її чепурного, але чи не найбіднішого в Іршаві обійстя. Протягом дня господиня навідувалася додому тричі — між доїннями. І, здається, ніколи не присідала: на бігу поралася на городі, згрібала сіно, варила їсти і годувала кожного, хто в цей час був у хаті чи на подвір’ї, не розділяючи дітей на своїх та чужих, виставляючи на стіл усе, що мали в оселі. В гурті їлося весело, смакувалося незвичайно — надто вже смажені гриби, яких батечко Василь, Етин чоловік, приносив з лісу часто і вдосталь, недарма ж люди вважали його найкращим на всю Іршаву грибником. Удома в Ані хизувались у світлиці пишно застелені ліжка з горами вишитих подушок, до котрих заборонялося навіть наближатися, щоб, бува, не порушити на покривалі складку, виблискувала стерильною чистотою пофарбована підлога, де зайвий раз не ступали. А в хаті Ети Васильчунки цілий дитсадок грався, як йому заманеться, і за гармидер, що там, звісно ж, зчинявся, замурзану щасливу малечу ніхто ніколи не сварив.



Щорічного приїзду з Угорщини сестри батечка Василя Марії чекали теж усім кагалом, бо й вона обдаровувала не лише рідних племінників, а й численних їхніх друзів. Тож усім дісталися перші кулькові ручки, яких тоді в Іршаві ще ніхто не мав. І лише в єдиному випадку розбігалися з Етиного двору за мить хто куди — коли до хати прямувала медсестра: “гостинців” у вигляді щеплень та уколів нікому не хотілося.



До найгостиннішого і найдоброзичливішого гніздечка Аня щоранку поспішала не вулицею, а стежиною між городів. Коли ж їх орали кіньми, зупинялася ніби вкопана, забуваючи про все на світі,— так зворушувало маленьке лошатко, що бігало по ріллі за своєю мамою. Та ще чарівнішим було місце на Етиному городі, де під навісом стояла глиняна піч. Перед Великоднем навіть найзаможніші ґазди посилали туди своїх дітей, щоб разом з однолітками пильнували, коли вже настане черга їхніх батьків пекти паски. Аня так хвилювалася, щоб і паски, і призначені для малюків кумедні потятка (пташечки) із залишків тіста вдалися у всіх.



Нині ж Ліза, котра колись відколупувала зі стіни і їла крейдяні шматочки, живе на Полтавщині, Марія, Надія та Ольга мають родинні обійстя в Іршаві. В сім’ї Івана, який одружився нещодавно, народилася двійня. В тій маленькій хатині, де виросли сестри й брат, як і колись мешкає їхня мама Ета. І вже онуки тих, кого цей двір нагородив найщасливішими дитячими спогадами, так само збігаються сюди гратися з усієї вулиці. А чи притягує їх, немов магнітом, приязна усмішка бабусі Ети, котру дитячий галас і гармидер не дратує й не сердить і досі, чи щось інше,— це вже історія не для Книги рекордів Гіннесса, до якої потрапила найдорожча у світі трапеза у мільярдера — за кілька сотень тисяч доларів.





Квіти довіри та найцікавіший футбол

Ціна букета у сестер-вдів Маришів була більше ніж доступною — двадцять копійок або й просто так, коли батьки грошей не дали. На перше вересня і під час екзаменів хвіртка за школярами не зачинялася. Перш ніж зрізати лілії, півонії чи айстри, маточка Марта розсаджувала юних покупців на лавочці у дворі, а якщо саме видоїла корову, ще й наливала усім по кухлику теплого молока.



Маточка Марія клумбами не займалася. Та до неї іршавці, від малого до старого, звертались і тоді, коли буйно цвіли сестрині квіти, і як двір замітало снігом. Адже люди ненароком оступаються, на жаль, будь-якої пори року, хіба що взимку частіше. Маточка Марія вправляла кістки на місце, позбавляючи своїх пацієнтів страждань і не беручи з них жодної копійки. Віддячували їй за це хто як міг: виорювали город, підправляли паркан, допомагали скопати грядки.



Аня вперше привела до Маришів брата Івана, коли той упав з шовковиці і несамовито кричав од болю. Обоє дуже переживали ще й за те, щоб про Іванову руку, котру маточка Марія вправила за мить (хлопець тільки зойкнув), не дізналися мама і тато. Оскільки ж Іван не минав жодного високого дерева та ще й стрибав з даху сараю, готуючись до польоту в космос, до цілительки Марії потім навідувалися частенько. Аня вже не просила її: “Тільки не кажіть батькам”. Бо ще після першого разу пересвідчилася, що берегти дитячі таємниці поважна Марія вміє. І це було для неї не менш важливим, ніж сама здатність зцілювати.



Коли ж з’явився перший на вулиці телевізор у Вовканичів і дивитися футбольні матчі там збиралася повна хата дітей і дорослих, Аня раділа кожному забитому м’ячу разом з усіма. Та її особистий футбольний інтерес визначали не голи. Вона прикипала до екрана, коли до травмованого футболіста через поле поспішали лікар із валізкою медикаментів та санітари з ношами. Аби швидше добігли й зарадили постраждалому — саме це хвилювало й цікавило дівчинку в футболі найбільше...





На кожну премію мати купувала ковбаску, цукерки, газовану воду

А якими драматичними подіями — не у грі, а в житті — понад усе переймалася її мама!” Своєю дитячою спостережливістю Аня збагнула це зовсім маленькою. Мама вважала, що кожна людина має не тільки совісно прожити власну долю, а й гідно відійти у вічність... Коли Олену Петрівну кликали готувати поминальні обіди, вона кидала все (якось навіть на Святвечір) і бігла допомагати згорьованим людям з душевністю найближчої родички. Колись у трьох дочок, які вбирали свою маму в останню дорогу, не знайшлося для померлої нової комбінації, і вони сказали, що можна поховати неньку і без неї, адже під сукнею однак не видно. Це так обурило Олену Петрівну, що не стрималася і тих нерозважливих жіночок насварила. А в магазині на запитання семирічної Ані, чому вони купують не по шість чи дванадцять склянок і тарілок, як інші, а значно більше, мама відповіла: “Це згодиться усім: і на весілля, і на хрестини, і на похорони...”. Й справді, їхнім посудом у таких випадках користувалися усі сусіди.



На весілля Олена Петрівна відправляла разом з дітьми чоловіка: галасливі велелюдні веселощі були не для неї — надто вже глибоко замислювалася над життям і якось боялася радіти йому безоглядно. Аню вражало, що за жодним столом ще ніхто не вмовив батька випити більше, ніж його незмінні сто грамів. Тато ніколи не хотів зрозуміти синових виправдань: “Бо усі там пили, усі курили”. Якось, коли до їхньої хати завітав священик, батько сказав: “Ви наш пастир і маєте повторювати на службі щодня, що “напиватися гріх”...



І мама, і тато уміли створювати своїм дітям маленькі свята. Як любили малими купатися з батьком у річці, коли той по черзі катав їх у воді на плечах, і підносити йому величезні кавуни в “авоськах”, коли заробляв якусь копійку понад зарплату вантажника. А як чекали втрьох, Аня, Іван та Оленка, маминих премій: бо на кожну купувала їм ковбаску, цукерки, шоколадні вафлі й газовану воду з сиропом. Трапилися їм одного разу і несподівані солодощі. Повертаючись із нічної зміни, батько, щоб не будити усіх, тихенько лягав на дивані у сінях, тому двері для нього залишали незамкненими. Того вечора вони ще не спали, й у хаті світилося, але батько до кімнати чомусь не зайшов, тільки чути було, як заскрипів під ним диван. Коли ж здивована мама увімкнула у сінях лампочку, то побачила, що на дивані лежить... п’яний сусід з гір. Не виганяти ж його взимку: ще десь замерзне, а він же багатодітний батько. До чоловіка ж, як той прийшов з роботи, жартома озвалася: “Ти запізнився, твоє місце вже зайняте”. Вранці горянин не знав, куди подіти очі від сорому, а його дружина за таку халепу принесла сусідам гостинців. Ось така вона, правда життя...



А найщемливіше згадуються Ані мамині мудрі слова уже з останніх років її життя. Тоді Ганна Василівна приїхала в Іршаву на святкування 50-річчя знаменитого співака-земляка, у місцевому ресторані перевзулась у нові туфлі, а ті, в котрих була, поклала біля стільця, і вони зникли. Вдома дуже шкодувала, що таких зручних черевиків у неї більше ніколи не буде, і мама заспокоїла: “На все життя однак не вистачило б. Тож уважай, що ти їх уже зносила...”



І як хочеться якнайдовше чути батькові зауваження, що їй, жінці, котра має дочку на виданні, він повторює так часто. Навіть при тому, що деякі з них вона іноді й не сприймає.





Спогади про людей береже в душі

За десять років діяльності Міжнародного благодійного фонду Святої Марії, який Ганна Матіко-Бубнова сама й створила, вже наспілкувалася ой як багато і чи не щодня продовжує це робити й нині. Доводиться чути іноді й образливі слова. Але пані Ганна розуміє, що з тими драмами, які пережили оті старенькі дідусі й бабусі і навіть молоді люди, з тими негараздами, у котрих опинились, мов у замкнутому колі, залишитись спокійними можуть далеко не всі. Тому кожного вислуховує до кінця мовчки, не перебиваючи, а вже потім утішає і думає, як і чим допомогти.



Та скільки за цей час зустріла в Києві і людей таких дивовижних, як Ета Чедрик (Васильчунка), Марта і Марія Матішинці (Мариші), Степан Пішта (Вовканич) із її закарпатського дитинства.



Жінка, хвора на розсіяний склероз, прийшла у фонд, щоб там допомогли купити ліки. Коли ж почула, що їй виділяють 500 гривень, від такої суми відмовилася: “Це мені багато, може, гроші на ліки потрібні ще комусь”.



Мати, яка сама виховує п’ятьох синів, знаходить час, щоб допомогти фондові рознести немічним стареньким продуктові набори.



Бабуся, чиїх доньку і зятя розстріляли бандити, переїхала до Києва до двох осиротілих онуків із села. За те, що опікуються її хлопчиками, дарує благодійникам свої вишивки і частує домашнім варенням.



Старенька прибиральниця молочного магазину приходить у фонд просто погомоніти. А побувавши у родичів у селі, і дівчат наділяє кабачками, квасолькою, солоними огірочками.



Така вже людська природа: обдаровувати значно легше й приємніше, ніж щось у когось просити. Адже обставини, які не дають людині змоги забезпечити себе усім потрібним, образливі й принизливі. Траплялися непоодинокі випадки, коли відмовлялися від допомоги, щоб не писати заяви, що потрібна фондові для звітності. А хтось плаче, благаючи ніде не фіксувати його злиденність. “Не плачте, ми нікому не розкажемо”,— заспокоює тоді Ганна. Є й такі, що самі до доброчинної організації не звернуться, хоч як би тяжко їм було. Про них розповідають сусіди. Треба пам’ятати про всіх постійно. Тому й запроваджено у фонді Святої Марії картки обліку тих людей, які чогось потребують, і тих, які пропонують чимось поділитися з ближніми. Таким чином у незрячої дівчини з’явилась обновка — пальто для неї принесла киянка. Юнка приміряла його, пробувала на дотик, і питала, чи їй пасує вдяганка. І так раділа, коли всі зауважили, що в цьому пальті вона ще вродливіша.



Одній жінці ніяк не могли дібрати верхнього одягу, бо ні в кого не було великих розмірів. Ганна запропонувала їй нове пальто своєї покійної мами. Жінка дуже дякувала за вкрай потрібну річ і сказала, що молитиметься за мамине царство небесне.



Доля дарує Ганні Матіко-Бубновій зустрічі з людьми, чиї тонкі й благородні душі вкотре переконують, що жити та працювати на благо людей варто. Мабуть, у цьому і є головний смисл життя.



Про неї часто пишуть у газетах і журналах, розповідають по радіо й телебаченню. Тільки постійних доброчинних акцій, які вона продумала і щороку втілює в життя, он скільки — “Снігуронька року”, “Візитна картка вузу”, “Українська мадонна”,



“І золотим пером записані рядки...”, “Чужих дітей на світі не буває”, “Пізнаймо свій рідний край”, “Великодні дзвони — радісне відлуння Воскресіння”, “Моя дорога до храму”, “Українському роду нема переводу”. За добрі справи і небайдужість до людських бід та негараздів їй дякують тисячі людей.



Я ж, за аналогією з висловом “Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти”, запитала Ганну Матіко-Бубнову, кому і чим завдячує у житті. І почула спогади про людей, котрі береже у своїй душі з таким самим трепетом, як і нещодавно знайдену в шухляді отчого дому записку у своїй шкарпетці, де найріднішим маминим почерком виведено: “Аньчин носочок”...



Хрещатик