Суданцю так сподобалося на Закарпатті, що він не хоче покидати цей гірський край

Видається трохи дивним той факт, що ми, найзахідніша область України, (чим так полюбляють пишатися чимало закарпатців, мовляв, ми найбільш європейський край в Україні) дотепер сприймаємо людей з іншим кольором шкіри, як щось оригінальне, незвичне. Якщо в столиці України чорношкірі чи вузькоокі люди — вже давно звичне явище, то в нас вони й дотепер викликають подив. Та, власне, це природно, бо окрім футболіста, що грав за імстичівських любителів та трохи за ФК «Закарпаття», нелегалів та кількох студентів, людей інших рас у нас можна побачити не часто.А між тим, африканці потроху починають входити в наше повсякденне життя.

От наприклад, я здивувався, коли в одному з закарпатських кафе до нашого столика підійшов чорношкірий молодий хлопець і ламаною російською запитав, що будемо замовляти. Чорношкірий офіціант зацікавив, тому, хоча це й дещо нетолерантно, ми буквально «окупували» його і засипали запитаннями.

Хлопець виявився доволі балакучим, тож розповів, що родом він із Судану, мусульманин, на батьківщині закінчив школу, а от здобувати вищу освіту вже відправився до Саудівської Аравії, куди в пошуках кращого життя переїхала його сім’я. Проте і в Аравії наш співрозмовник затримався ненадовго, а відправився до Росії, до Санкт-Петербургу, де й здобув фах архітектора. У Північній Пальмирі й навчився російської мови. Далі на шляху молодого суданця з’явилася нова країна – Голландія. В Нідерландах він продовжував навчання за спеціальністю, та спробував започаткувати власну справу.

Проте, щось в нього не вийшло (хлопець не захотів уточнювати) і з країни його депортували. За словами розповідача, шлях повернення додому пролягав через Україну. Діставшись Закарпаття, вирішив залишитися тут, бо край йому дуже сподобався. Хтозна, наскільки суданець правий, цілком можливо, що залишився б він будь-де, аби не повертатися додому. Як би там не було, але нині хлопець проживає тут та підносить пиво закарпатським відвідувачам, які здивовано роздивляються «шахтаря». «Афрозакарпатець» стверджує, що життям в гірському краї цілком задоволений, про рішення залишитися анітрохи не шкодує і хоче вивчити українську мову, яку наразі практично не розуміє. На його думку, російська та українська дуже суттєво відрізняються. А поки що спілкується з відвідувачами або російською, або англійською.

Загалом хлопець виявився доволі компанійським та цікавим співрозмовником. Не захотів обговорювати хіба що проблему Лівано-Ізраїльского конфлікту, зауваживши, що співчуває людям обох країн, однак не може сказати, хто більше винуватий, бо ще замолодий, аби правильно проаналізувати ситуацію. Про свою країну теж розповідав небагато. Каже, що проживає там понад 20 мільйонів, вирізняється красою столиця – місто Хартум, однак в цілому країна доволі бідна, тому й доводиться суданцям шукати кращого життя за кордоном. Почувши таке, одразу ж пригадалися слова наших заробітчан. От тільки наш співрозмовник, на відміну від багатьох наших земляків, вважає, що Карпати – цілком придатне для життя місце. Напевно, приживеться. Хоча горілку й не любить, проте залюбки співає. Поки що, щоправда, лише англомовні пісні, але з часом, гляди, вивчиться й українських та закарпатських.

Напевно, знайдеться чимало закарпатців, котрі скажуть, мовляв, от і до нас докотилися. Тепер будемо від них страждати, як от Європа. На мою думку, такі страхи (принаймні на найближчий час), даремні. Тож краще з приїжджими знаходити спільну мову. Врешті-решт, якщо на Закарпатті вже століттями мирно співіснують різні нації, то що може завадити стати тут своїм і людині з іншим кольором шкіри?



Іван Негер, "Старий Замок "Паланок"