Ужгородка Оксана Ганич, донька посла Карпатської України, — завжди на висоті

Ще в дитинстві доля накреслила їй провідний шлях. Її мати сорок років працювала вчителькою української мови та літератури в школі імені Т. Г. Шевченка, а батько був послом Карпатської України в уряді Августина Волошина. Вони познайомились ще будучи студентами: мати несла по вулиці портрет Шевченка, а батько тримав у руках «Кобзаря».Відтоді Україна невідривно вплелася в її життя. За десять днів до арешту в Празі Волошин, тримаючи її у себе на колінах, благословив на щасливе майбутнє.

Зараз вона вже п’ятнадцятий рік очолює Закарпатську обласну громадську організацію «Союз Українок», вона – професор, почесний доктор наук УжНУ, доктор медичних наук, завідувач кафедри фітотерапії УжНУ. Вона – Оксана Миколаївна Ганич.

Саме в неї в гостях мені нещодавно довелося побувати, і саме про її буремне життя далі піде мова.

- Оксано Миколаївно, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство, батьків. Як Вас виховували і чи суттєва різниця між тогочасним і сучасним станом життєвих реалій.

- Моя сім’я належала до тієї верстви населення, яка, незважаючи на вплив іноземців не забувала своєї нації і пишалася тим, що є українською. До нас обоє батьків були дуже суворими, добре виховували.

Щодо різниці, то в цьому плані не хочу здатися надміру консервативною, але цілком об’єктивно можу сказати, що молодь наша (беру приклад з медичного факультету, який мені найближчий, бо я працюю там уже майже п’ятдесят років, завідувала кафедрою) різна: дехто дуже обізнаний, всебічно розвинутий, активний (думаю, це через легкий, на відміну від тогочасного, доступ до інформації), але трапляються й дуже ліниві...

- У чому полягала Ваша громадська діяльність за часів Радянського Союзу?

- Ще з дитинства пам’ятаю, як до нас приїздила Ольга Дудко і разом з моєю мамою вони заснували організацію типу «Союзу Українок», де навчали жінок куховарити, вишивати, основам виховання дітей. Цей період був досить плідним. Згодом я продовжила справу матері: організовувала різні гуртки, молодіжні хори, медично-освітні товариства. Пам’ятаю, як після навчання мене відправили на практику в міжгірське село Синевир, де не було навіть електроенергії. Жінки народжували в домашніх умовах, і через це великою була смертність немовлят. Довелося домовлятись із місцевим священником, аби той допоміг переконати селян у важливості медичної допомоги під час пологів. І в результаті - за наступний рік не помер жоден новонароджений.

- Як пов’язана діяльність «Союзу Українок» із творенням української державності?

- Ще задовго до початку перебудови ми почали спрямовувати нашу громадську діяльність у чітке українське русло: організовували вечори українських письменників, українські пісенні конкурси, всіляко пропагували вживання української мови. До речі, в ті часи частими гостями у нас були В’ячеслав Чорновіл разом з дружиною Атеною Пашко. Одразу ж після 1991 року ми створили Закарпатську організацію «Союзу Українок», яку ось уже п’ятнадцять років я очолюю.

- Нещодавно Вас обрали на нову п’ятирічну каденцію. Що плануєте зробити за цей термін?

- Безумовно, потрібно активізовувати зв’язки з молоддю. Вже створені осередки нашої організації на медичному, філологічному та географічному факультетах. Якщо чесно, то я не думала, що на п’ятиріччя ще буду головувати – це дуже великий строк і є молоді сили, але, мабуть, я ще не виховала таку заміну, яка б могла добровільно взятися за цю справу. Стан держави зараз такий, що якщо громадські організації не візьмуть цей процес під свій контроль, то нічого не вийде. Однак, з іншого боку, країна ще дуже молода, а нам хочеться щоб усе було ідеально. А іноді навіть злість бере за те, як довго затягують у Верховній Раді рішення простих питань.

Тому на останньому засіданні Координаційної Ради я поставила питання про свою заміну. На цю посаду є дві гідні кандидатури: Наталія Іванівна Вигодованець і п.Федорова – директор школи в с.Концово. Але наші активістки наполягли, щоб я продовжила головувати, тому й обрали мене знову на посаду керівника організації.

- Через активну громадську діяльність ви багато часу проводите в роз’їздах. А де святкуєте Новий рік, Різдво?

- Особисто для мене це сімейні свята, а тому безсумнівно хочу провести цей час вдома, у родинному колі. Це нагода на мить відірватися від роботи, щоб потім з новими силами до неї повернутися.

- І на завершення - що б Ви побажали нашим читачам?

- Читачам насамперед побажаю багато читати, бо саме так формується інтелектуальна еліта. Багато працювати над собою, постійно самовдосконалюватися, розуміти, що від їхнього майбутнього залежить і майбунє України. І, як медик, всім бажаю міцного здоров’я!



Ярина КОЗАРЕНКО, стідентка відділення журналістики Ужгородського національного університету