Закарпатська Рахівщина: Там, де Чорна Тиса Білу доганяє...

Зачаєне у теплих долонях гір, принишкле під розкішним шатром голубого неба, розбуджене трембітами, сопілками й цимбалами, замаєне та розквітле недільної днини кептарями, запасками й вишиванками, осяяне світлим спомином Місто мого дитинства...

У моєму Рахові ранкові тумани дрімають на раменах величного Менчула, невдо-волено ворушаться, потривожені тихим леготом, білою габою течуть у долину, розвішуючи на смереках вату, що тане у перших променях ще заспаного сонця.

У моєму Рахові білопінна Тиса б'є хвилею у стрімкі берда, зблискуючи на габах міріадами смарагдових бризок, а з голубого плеса п'є воду барвиста веселка.

У моєму Рахові вечірньої пори спалахують яскраві зорі, а вмить посмутнілі гори грізно нависають над містом, наче вої на чатах...

Ім'я моєї малої Вітцівщини - Рахів.

Велично проростає крізь морок забуття осяйними овидами рідного краю, постає у своїй віковій величі, наснажує пам'ять давніми легендами й підживлює її знаковими файлами доби тривожної...

У світах далеких на різних континентах за десятки тисяч кілометрів вісниця-згад-ка на своїх прудких квадригах умить вертала мене до отчого краю - і одразу чужими видавались бродвеї, амазонки, ганги, п'я-цо, тауери, віадуки, савани, прерії... Пощо прерії, якщо маєш свою найріднішу Перію! А ще - Ціпцерай, Рит, Устєріки, Лери - для чужого вуха назви незвичні й чудернацькі, та не для земляків-рахів'ян, бо лунають, мов камертон, ще й паролем, пін-кодом служать.

У моєму Рахові повітря настояне на альпійських луках, у пралісах фільтроване, а вода з потічків і буркутів живильною прохолодою омиває душу від суєти і суєтності...

У моїй стороні здоров'я зичать на різних мовах, півдецу п'ють у тісному гурті, після пива йдуть на каву, а потому по-сусідськи місять кулешу, кришать бринзу й запивають квасним молоком.

У моєму краї витає дух Європи, бо, прецінь, Європа й сама приростала Раховом, заціхувавши неподалік свій географічний центр. Тут легенди стають будучністю, а сучасність так швидко перетікає у казку з далекого дитинства.

У моїй сторонірадо та гостинно запросять до хати чужинця-перехожого, а от брата до церкви на іншу службу не пустять, бо ж знову розділені, розсварені, московитами й нині пильновані, аби не було єдності поміж гуцулами. Довбушева слава ходить лише в піснях і давніх легендах, а його караюча бартка закопана глибоко в Чорногорах і привалена скелею, щоб ніколи не знайшлося у цім краї сміливого опришка-месника, здатного вборонити отчу землю і святу Правду.

У моєму Рахові святочно вбрані у вишиванки поважні ґазди й ґаздині неквапом повертають із храмів повз повні галасу дискобари. Тут все частіше молода рука тягнеться до бокалів і чарок, аніж до газет і книжок. Сяє закличними вивісками добра сотня забігайлівок, барів, кафе - проте й донині жодного музею, де можна було б зібрати і показати, які багаті душею й талановиті тутешні гуцули. Тут Шевченкові не знайшлося місця на головному майдані - „заслали" його у захаращений парк, ще й розмалювали помадою, щоб не рипався.

Це теж мій Рахів, і від цього любов моя до нього не міліє.

У моїй стороні родини розділені - чоловіки й старші діти на заробітках по чехіях та італіях, і збираються докупи хіба що за різдвяним столом... Із сумом слухають нескінченні потоки лукавих обіцянок робочих місць, процвітання й поступу, і знову пакують валізи, полишають рідну оселю до нової коляди і нових обіцянок...

І попри все - у моєму Рахові найдобріші на світі люди! Злиденні, та невпокорені, нуждою морені, повенями й селями лякані - але світлі душею, з відкритим серцем, нелукаві та зичливі. І коли моя автівка минає вказівник із до болю рідним написом „РАХІВ", я щосили тисну на клаксон і тричі вітаю мою малу Вітцівщину, що ось уже тридцять три роки зустрічає мене туманами, веселкою, дощиком, мрякою, літеплом, сніговієм та неодмінно навзаєм -ЛЮБОВ'Ю.

Слава величному Рахову вічному!



Олександр МАСЛЯНИК, завше рахів'янин, заслужений журналіст України, "Фест"