Закарпатське Арданово про Сталіна, "калгоз" та "чорну книгу"...

Багатьом людям поламав долі, приніс чимало страждань колишній радянський тоталітарний режим. Разом з цивілізацією, яка прийшла у багато галузей, розпочалося і переслідування інакомислячих та не згідних з методами роботи нової влади. А в селах одразу ж - колективізація і розкуркулення заможних селян.

Радянська влада в основному спиралася на місцеву бідноту, представники якої залюбки записувалися в колгоспи, іноді ставали головами так званих артілей і досить жорстоко і брутально поводилися зі своїми багатшими односельцями.

Не оминула така доля і закарпатське Арданово — село, що на Іршавщині, яке розкинулося біля підніжжя південно-західного хребта гірського масиву Гат. Про ті важкі часи знає майже кожен літній чоловік чи жінка села.



"Союз нерушимый — голоден, ушлывый!"



3 1946 р. розпочалася масова насильницька колективізація. Сільський люд не хотів записуватися до колгоспів і всіляко опирався колективізації. Хто йшов працювати на легші роботи у місто, хто переховувався, а дехто навіть чинив фізичний опір місцевим активістам та функціонерам, що проводили цю політику на селі. Своїми спогадами про той період ділиться 75-річна жителька Арданова Ганна Феєр, яка все своє життя проробила в колгоспі, була свого часу ланковою, навіть орден Леніна отримала за трудові заслуги.

- Щи до приходу нової власти так было, кіть собі восени чи на яры не зорав'ись та не посіяв, ци не поса-див'ись крумплі, то й нич не мав'ись.

Та били й такі, котрі лінувалися садити, такі пак голодовали або крали в других, - згадує баба Ганна.

- У нас были дві корови, віз, борона, плуг, то врали'сьме, сіяли'сьме, та й то легдвы доходило до нового врожаю. Ще помню, як мій няньо ХОДЫВ З МЛИНОМ ПО ЛЮДЯХ МОЛОТИ зерно і так заробляв муку для сім'ї. За п'ять мьійтрів мав 20 кіл муки — мало, але мы заходилися. А з приходом калгозу забрали в нас млин, а пак построїли калгозний тік і там мололи зерно.

Нянько два місяці прятався в полі, дома не ночовав, а спав у драчу, убы 'го не записали до „чортової книги" - так'исьме називали журнал, куды записували нових люды, що согласилися йти в калгоз. Ще много людей пряталося, бо вті, що записалися раньше, умісті з представниками нової влади, міліціштами, ходили по селу, заходили в хижі, ймали людей і силов заставляли вступати до калгозу. Било такое, што й били тых, ко не хотів записуватися. Коли депутати заходили у двір (це в основному були кілька односельців, котрі перші вступили в колгосп. - Авт.), люди прятали всі продукти, плуги, коси, борони, убы не забрали. Та вны всяди лізали - на горище, заходили у хлів, чурь (місце, де в основному знаходилися сіно та сільгоспреманент. - Авт.), півницю. Після такої ревізії люди обставалися без ничого, а пак голодовали. Было й такое, што наші сусіди спрятали дараб солонини у дитячій колысальці, під дітинов, - та й там найшли. Нянько тоже спрятав міх мукы у солому, убы не забралы.

Моя тітка уттовды й співала по-своєму новий гімн СРСР : „Союз нерушымый - голоден, ушлывый!".

У єден динь нянько прийшов пізно домів і вповів, ош записався до „чортової книги". Йой, як пак на нього мамка крячіла, ош записався до калгозу, а вын упувів, ош не може допустити того, уби 'го-убыбрали до ниткы - так ги вже многых другых.

А пак призначили 'го депутатом і заставляли ходити 'го по хыжах збирати позычку-200 рублів. Спершу він перший мусів заплатити, аби вказати приклад, а в тых, ко не мав, забирали коні, корови, воли, вози і другое. Няньо не хотів того робити, за што не раз на нього крячіли голова та другі депутати.



"За буханку горохового хліба та 25 сотин мусіла'м йти в калгоз"



В 50-му році колективізатори задля того, щоб змусити селян іти у колгоспи, вирішили змінити тактику: від тих, хто не йшов, відтинали земельні наділи аж до порога. На одного, хто йде в колгосп, виділяли 25 акрів та по одній буханці хліба з гороху.

- У тот час якраз'им закінчила школу, мене кликали йти ся вчити на вчительку, але няньо ня не пустив. Уповів, аби'м брала копачку в руки и йшла в калгоз, убы 'д нас город не забрали у 50 сотин та й будеме мати дві буханки порепаного горохового хліба. Ой віділи бы вы тот хліб, такий зелений, порепаний, твердий, айбо їли'сьме, бо час товды тяжкый быв. А в 52-му році забралы в нас корови, плугы, бороны до калгозу, бо нічим було землю обробляти. В тот час было так, што й піп йшов збирати пшеницю до калгозу, бо не встигали'сьме, робили'сьме дынь-ніч.



"Было тяжко, але была правда, а тепер ї найти не мож"



Уже в кінці 50-х років колгосп почав багатіти. Почали будувати приміщення для худоби, на будівництві яких були задіяні переважно чоловіки. Жінки в основному займалися садінням садів та виноградників.

- Копали'сьме дев'яностосан-тиметрові ями на саджанці, - каже Ганна Михайлівна, - а за нами ходили агрономи і провіряли, чи точно має такі розміри яма. Одного разу попала'м на камінь і вісім разів агроном завертав ня докопати яму, щоб була 90 см. А было й такое, што й трудодні не хотіли писати, забраковували роботу. На рік потрібно було удробити 120 трудоднів. Было, що за един трудодень мусіла'м працювати і три-чотири звичайні робочі дні, от так ся з нас дуже сміхували, а платили купійки. А пак на початку 60-х років уже почали платити більше, то робили'сьме майже круглі суткы, уби штось заробити. Удень збирали'сьме доган, вночі сортували'сьме і нанизували'сьме на нитки та здавили по сортах. Назбирали'сьме мало грошей та почали строїти хижу.

Тяжкий товди час быв, мучи-ли'сьмеся дуже. В тот час ходила у клочаному сукмані та чоботах, што ня в ноги тысли. Але й правда была, та й у болницы безплатно мож ся было полічити... А тепер набагато легше живеться - пенсію носять до хьіжі, за гроші йди купуй што хоч, лим ядна біда -у наді час правду тяжко найти, а про лікування нич не кажу, бо дохторам за роботу не мож пак ся доплатити, кіть у болницю попадеш.



Сільські танці завершилися стоптаним Сталіном



В той час не було ні телевізорів, ні комп'ютерів, а книги в селі читали лише вчителі та священики, бо лише ця верства населення могла собі дозволити їх купити.

- Які ж розваги були в дітей та молоді? - запитую в бабусі.

- Всякі в нас были забавы, - каже баба Ганна. - Ще докі не было кал-гозів, то діти і підлітки збиралися чистити від піря (листя довкола качанів) тінгирицю.

Від тогр й походить такий вислів - „піритися", коли позвожують багато кукурудзи, то в основному очищали качани молоді дівчата, звісно, сюди підходили й сільські парубки і „заважали" дівчатам у роботі.

Цікавий випадок, згадує Ганна, стався на танцях, які організувала нова влада для молоді на місці попівської фари.

- Давно хлопці просили дівок від батьків, щоб ті їх пустили на танці, але мене того вечера мамка чогось не впустила, бо треба їв было щось помогти. А на другий день у село прийшла міліція і позабирали усіх, ко быв на танцях.

Як виявилося, під час танців зі стіни відклеївся портрет Сталіна і молодь так затанцювалася, що и не помітила цього. Через деякий час від портрету „вождя всіх народів" залишилися лише пожмакані кусочки паперу, котрі молоді парубочі і дівочі ноги втоптали в пилюку. Та це не пройшло повз увагу кількох осіб, які одразу ж зго-лосили про цю подію компетентні органи. За словами бабусі, п'ятеро юнаків навіть засудили за цей вчинок і відправили на примусові робити в табори.



Роман СЕНИШИН, "Неділя"