Чим живе сьогодні головний "Добродій" закарпатського Берегова?

Відомий берегівчанин дав розлоге інтерв‘ю за сто днів до місцевих виборів.

42-річний Олег Левицький у прикордонному Берегові доволі знана постать, бо свого часу був ревізором КРУ, до того ж принциповим, відтак очолював міську громадську раду, є керманичем ГО «Добродії», обласної організації «Партія місцевого самоврядування», формує довкола себе однодумців і активно готується до місцевих виборів. Отже, чим живе цей діяльний, кипучий, життєрадісний, завзятий і бойовий молодий чоловік? Які має плани, що корисного міркує зробити для рідного міста відомий підприємець, аби гідно, достойно, порядно, пристойно жили земляки…

Кор: – Пане Олеже, Ви – син відомого берегівчанина Богдана Левицького, який багато років поспіль очолював заводоуправління будівельних матеріалів. Але, як не прикро про це писати, у 2000 році його раптово не стало – здало серце. Що у спадок залишив патріотично налаштований тато?

О. Л.: – Найперше – це пам‘ять про себе у цьому чудовому угорськомовному місті, де з родиною (дружина Вікторія та син-одинадцятикласник) живу і я. Але не у багатих і коштовних палацах й хоромах, у мільйонах доларів, а в духовності. Пам‘ятаю, тато якось казав, що Шевченко заповідав усім бути воєдино й при необхідності берегти Україну. Як у воду дивився – такі часи настали. Пригадую, який чудовий настрій він мав, коли Україна у 1991 році стала незалежною – радів від щастя та мало не плакав. Цілими днями телефонував до рідних, знайомих, колег у Львів, Стрий, Дрогобич, народним депутатам у Київ тощо. Тато був істинним сином вільної держави, її патріотом й уже тоді, чверть століття тому, коли ще не дуже практикувалося, одягав вишиванку – національну святиню-берегиню нашого народу…

Кор.: – Тобто проголошення суверенної України у сім‘ї сприйняли як епохальну для всього народу подію?

О. Л.: – Саме так! Але цієї істини цілком і сповна усвідомлював батько, я мав усього 17 років, тож ідею самостійності, суверенності хоча й сприйняв, але повністю, очевидно, ще не осмислював, що таке соборна Українська держава, що для кожного українця значить день Незалежності тощо. Розуміння цього прийшло дещо згодом, коли вчився в Ужгородському держуніверситеті й став на свої крила. Батько, пригадую, завжди наголошував, що він родом із колиски української незалежності – Львівщини, але водночас пишався, що живе і працює в містечку Берегово, де разом із трудолюбивими угорцями творить для рідної держави, розбудовує її. Про наших тодішніх керманичів казав, що вільну Україну вони вибороли, але повинні верховодити розумно, мудро, розважливо, тверезо й бути скромними. Однак у житті все вийшло по-іншому. Крали та наживалися всі безбожно – від президентів і прем‘єрів й аж до місцевих «князьків». Забули, на жаль, настанови великого Тараса Шевченка…

Кор.: – Розкажіть, будь-ласка, більше про себе. Де народилися, де вчилися, яку маєте сім‘ю, чи було у школі прізвисько тощо?

О. Л.: – Я – корінний берегівчанин, з дружиною виховуємо сина-школяра. А батьки в наше місто приїхали з Львівщини. Народився у 1973 році, маю на 6 років старшого брата Тараса, який живе на Стрийщині. У переддень прийняття Акта про незалежність я із золотою медаллю закінчив ЗОШ № 1. Здобув також освіту у музичній школі (клас скрипка), був учасником багатьох міських, обласних і республіканських олімпіад (з геології став навіть другим у Києві), що допомагало формувати свій самостійний характер. Відтак отримав вищу освіту на економічному факультеті ще тодішнього УжДУ (спеціальність «Фінанси і кредит»). А щодо прізвиська? А хто його не мав у школі? Воно, до речі, похідне від мого прізвища та закріпилося за мною і зараз – друзям, приятелям, знайомим воно добре відоме… Щодо шкільного навчання, то понад усе любив точні науки, математику, фізику у тому числі – розв’язати задачку чи рівняння не складало для мене жодних труднощів. Знання точних дисциплін у житті дуже вже допомагає..

Кор.: – Отже, якщо жартома, то «золоті шкільні медалісти» нікуди не зникають… Хто вплинув на ваш життєвий вибір? Чим запам‘яталося перше місце роботи?

О. Л.: – Пишаюся, що золота шкільна медаль була витвором мого розуму (і це без перебільшення!) – тоді такі нагороди ще не купувалися, як це ми бачили дещо згодом… Так складалося життя, що я завжди був на плаву, тобто нікуди не пропадав, хоча були пристойні пропозиції працювати у Львові, Ужгороді, Києві тощо. До того ж як у державних установах, так і в комерційних структурах. Але рідне місто не покинув. Стосовно життєвого вибору, то не приховуватиму, що на нього остаточно вплинув на сьогодні вже покійний мій батько, висококваліфікований інженер із дипломом Львівської політехніки. Про перше місце роботи можна розповідати багато – сталося це у 1995 році, коли мене по закінченні університету скерували в економічний відділ банку «Україна» в Берегові, який у той період вважався флагманом у цій сфері (крім нього, на тодішніх теренах держави діяли «Ощадбанк», «Лісбанк», «Промінвестбанк»). Мабуть, не зайвим буде нагадати, що брав мене на роботу знавець грошово-кредитної сфери нашого краю Михайло Степанович Дубина, який залишив по собі добру пам‘ять у колишніх працівників (у наше місто він приїхав працювати з гірського Волівця, де також «витягав» із прориву банківські структури). Мій перший учитель родом із Галичини, як і батьки.

Кор.: – Хто тоді працював разом із вами у цій на той час банківській установі номер один? Що було далі?

О. Л.: – Найперше відзначив би старанного та відповідального Анатолія Фульгу, який згодом замінив на цій посаді покійного пана Дубину (натепер Анатолій Миколайович також уже в статусі пенсіонера). Заступником головбуха працювала Антоніна Міщенко, згадую також Люсю Шелембу, Світлану Король, Іру Дебрецені, Ларису Яночко, авторитетних фахівців-комп‘ютерників і розробників новітніх програмних технологій Василя та Володимима Мушків, Володимира Скороходова та інших, які нині вже самі очолюють банківські підрозділи, є власниками приватного бізнесу тощо. Отже, далі про себе: прийшовши сюди рядовим економістом, «зумів» дослужитися до заступника керуючого банком «Україна». А відтак, у 2000 році, на пропозицію районного керівництва КРВ (контрольно-ревізійний відділ) я пішов працювати заступником начальника, отримавши державний ранг. Скажу відверто: робота у цій ревізорській службі мене заполонила, було дуже цікаво. І хоча ці дії для мене виявилися новими, доти незнаними, тож довелося певні ревізорські ази вивчати на ходу, і в цьому мені допомагала, підказувала, наставляла, консультувала пані Ганна Мовнуш, тодішній начальник установи. Словом, вона неабияк сприяла моєму професійному зростанню, тож велике спасибі цій мудрій жінці, ввічливій і толерантній, знаючій та вмілій керівничці в контрольно-ревізійній сфері. Що було далі? Опановував брокерство на вантажній митниці від імені очолюваного мною зовнішньо-економічного підрозділу в СП «Айсберг», де також по ходу роботи набирався досвіду й життєвої практики. Словом, де б не працював, усюди запозичував знання, а завдяки своїй наполегливості, заповзяттю нерідко й подвоював їх. Скажу так: кожна посада була для мене своєрідною школою життя, що стало у неабиякій пригоді нині.

Кор.: – Працюючи у КРУ, Вас, бува, не пробували спокусити грішми, іншими благами?

О. Л.: – Якщо хтось такі наміри й виношував, то мені вони відомими не були. Знаю інше: репутація співробітників КРУ (нині Державна фінансова інспекція, яка щойно на рівні держави, в Києві, отримала нового керівника) була бездоганною. Це констатую не тільки я, але можуть підтвердити й інші керівники, що мали справу з перевіряльниками цієї ревізорської установи. Хоча, десь траплялися перекоси…

Кор.: – Згодом ви опинилися у відомій фірмі «Котнар», де також очолили аналогічну службу…

О. Л.: – Було таке… Сталося це також досить давно – у 2003 році мене запросили працювати ревізором не тільки в СП «Котнар», але й у фірму «Нідан+», де довелося втілювати в життя виробничу програму цих бізнесових структур під керівництвом авторитетних директорів Володимира Маргітича й Дмитра Соболя. А невдовзі з ініціативи депутата обласної ради Чоби Пейтера запропонували очолити італійське підприємство швейного напрямку. На той час це була доволі серйозна фірма «Юкрейн оперейшн ЛТД», яка справно сплачувала податки до відповідних бюджетів і фондів, а в пік економічного розквіту працювало в ній 150 чоловік. А що стосується постаті Чоби Пейтера, то в моїй долі він зіграв немалу роль, і я вдячний цій прагматичній, діловій і вольовій людині, яка за роки незалежності України зійшла до небувалих висот у бізнесі, зуміла налагодити власну справу таким чином, що про неї знає-говорить регіон, край, держава, пів-України. Пишаюся, що я є його учнем і працювали пліч-о-пліч. Із ним у нас проходять цікаві дискусії, полемізуємо, в тому числі й зараз, коли за Україну активно взялися новоявлені реформатори й вичавлюють із неї та людей останні соки-сили. У період підготовки до місцевих виборів, я від імені «Партії місцевого самоврядування» гостро критикуватиму уряд і дії найвищих посадових осіб України, які її співвітчизнян довели до повного краху та цілковитого зубожіння. І лякають дефолтами, інфляціями, кризами у банківсько-грошовій сфері тощо. А що вже казати про тарифну політику на комунальні послуги – це просто жах. І він усюди – куди не глянеш. Із цього приводу дуже доречним виявився коментар голови Ради «Партії місцевого самоврядування» Олександра Кондрашова, який, крім усього іншого, сказав, що нова Україна лишень тоді можлива, коли будуть сильними регіони. Тож майбутні вибори (у жовтні) якраз і повинні засвідчити, що влада на місцях матиме нові обличчя, нові ідеї – демократичні та проєвропейські.

Кор.: – На цю тему ми ще поговоримо, але хотілося б знати інше: міняючи місця роботи, ви шукали свій стиль у виробництві, аби самовдосконалитися, прагнули потрапити працювати в компанію, образно кажучи, з сильними особистостями, лідерами, чи, можливо, у вас щось не складалося з колегами?

О. Л.: – Почну з останнього: всі переміни місця роботи відбувалися з моєї волі та особистого бажання – друзі, близькі, колеги знають, що я ініціативний, контактний і комунікабельний, тож із партнерами, підлеглими завжди знаходив спільну мову, ніколи нікого й ніде не підводив. Водночас постійно прагнув фахового сходження, як ви й сказали – самовдосконалення, себто кар‘єрного росту, як і належить людині, що мріє про лідерство. Але не варто до перемоги йти за будь-яку ціну, це тільки зашкодить загальній справі, та й люди негативно сприймають нестримну жагу до торжества, звитяги тощо. Тріумфатори, зазвичай, це люди скромні й толерантні… Хоча, й насправді пораз хотілося знайти свій стиль у конкретній справі, виконувати, та ще й доладно, ту справу, до якої лежить душа, де я, кажучи в переносному значенні цього слова, щось умію, щось знаю, де я – професіонал.

Кор.: – Що спровокувало Вас піти у приватний бізнес?

О. Л.: – Найперше – це бажання щось творити. Приміром, коли очолював вже згадуване СП, то хотілося для людей зробити щось корисне, з метою чого і запропонував для трудівників новітній соціальний пакет. Автоперевізництво, за яке взявся з друзями, колегами, однодумцями – також задум, що мав працювати на людей і давати дивіденди. Але в нашій країні добрі ідеї пробиваються з трудом, до них треба йти через терни. Коли вже реформатори почнуть працювати для кожної окремо взятої людини – не розумію... Ми, однодумці з «Партії місцевого самоврядування», над цим також активно, із засуканими рукавами працюємо...

Кор.: – Як вам удалося зберегти своє лице у бурхливому морі партійно-політичних баталій? Хоча ви також не раз прагнули "прибитися" до якогось проекту, і, нарешті, знайшли свою партійну нішу – ці задуми із «Партією місцевого самоврядування» надовго і серйозно? Знаю, що мрієте про депутатські мандати в міськраді, а також націлилися на мерське крісло?

О. Л.: – Не заперечую: такі плани існують, і вони не заради втілення особистих задумів, а спрямовані на покращення життя людей. А щодо того, яким чином удалося зберегти "чисте лице" в політиці, то перед тим, як зробити якийсь важливий чи екстремальний крок, усе ретельно обмірковував, аналізував, розглядав, ні перед ким, навіть рейтинговими особами, партіями, не вгинався та нічого ні в кого не просив. Цим і зажив повагу з боку друзів, можливо, що й опонентів, й, зрештою, став самодостатнім. Завжди будував свою життєво-важливу ідеологію самостійно, в дорогу, кажучи образно, йшов із тими, хто мав духовно міцний хребет. Якщо хтось щось і підказував, нараджував, то ніколи не біг і не мчав вирішувати все стрімголов, а знаходив час для осмислення. І переосмислення! Звісно, після передиху! Міг поміркувати над побажаннями з боку соратників, компаньйонів – але по духу. Завжди прискіпливо аналізував свої помилки – ретельно обмірковував кожне сказане слово, мовлену фразу тощо. І нині немає таких, хто скаже, мовляв, «ми тобі пригадаємо…». Я ніколи не брав зайвих зобов‘язань, до людей ішов із аргументами. Отже, таким чином і підбираємо кандидатів, які з нами підуть на вибори: чесних, порядних, сміливих, совісних, авторитетних, для яких влада не є самоціллю, а які мріють, аби кожен із нас жив у цивілізованій країні, а не лягав спати з мислями про те, а що, мовляв, завтра? Бо про це з часу незалежності, якій 24 роки, тільки говориться, а реальних справ поки не видно – вода тече, а млин стоїть...

Кор.: – На вашу думку, якою є роль чиновників, аби влада не втрачала свій авторитет. Чи реально подолати ті негаразди, які в суспільстві накопичилися сьогодні?

О. Л.: – Чиновник насамперед повинен мати нормальну зарплату, тоді ніхто й нічим його не зманить, не буде спокуси простягнути руку чужою гривнею, тобто корупції стане менше. У своїй роботі повинен керуватися нормами закону, а в нас це лишень декларувалося. Я займався бізнесом і такого начувся-набачився, що інколи волосся дибом ставало. Працівники владних кабінетів забували, що перед ними такі ж люди, як і вони – просто конкретна ситуація їх «розклала» по різні боки дверей. Тож службовець і не приймав рішення, доки не бачив вигоди…

Кор.: – Поспілкувавшись з вами, складається враження, що Ви ледь не ідеальна людина. Непитущий, не палите, а що полюбляєте? Де розслабляєтеся?

О. Л.: – Знайте: ідеальних людей на світі не буває. Моє життя благодаттю наповнюють такі речі, як любов, творчість, романтика, спілкування з друзями. Обожнюю сімейні виїзди на природу, цим і розслабляюся, однак ніколи не налаштований порозважатися з шиком – буде горе гаманцю й біда голові та серцю. Зрештою, я непитущий, цигарок не палю, чим і розтягую в часі майбутню дорогу до кардіологів і терапевтів. А твереза людина завжди мислить адекватно й уникне помилок, які збивають із пантелику та вірного шляху.

Кор.: – Керманич партії обласного масштабу може похвалитися чимось корисним, що зробив для громади?

О. Л.: – Справ багато, і всіх не перелічити. Ось кілька прикладів. Звуковий сигналізатор на світлофорі у центрі міста для незрячих придбано за мої власні гроші. Я свого часу був автором Положення про земляні роботи, тобто подбав, аби після проривів (в основному водогонів) не залишалися ями-баюри, які вирівняти забували роками. Взяти, до прикладу, перехрестя вулиць Легоцького та Суворова, де виставлено знаки про пріоритетність руху – теж моя ініціатива. Фінансування шахових турнірів, облаштування міні-футбольного поля на вул. Мочолівській, автобусної зупинки – це неповний перелік добрих справ.

Кор.: – Є таке прислів‘я: чому бути – того не оминути. Як би Ви його прокоментували?

О. Л.: – І насправді, людині не оминути того, що її жде у житті. Нехай навіть вона прошкує сьомою дорогою, але те, що написано в найголовнішій Божій книзі – життєвій, їй не уникнути. Доля у немалій мірі залежить від того, як ви йдете життєвою дорогою, чи вмієте вчасно зупинися, зробити той крок, від якого залежить успіх. Є така древня притча, що справжній воїн той, який уміє зробити не тільки два-три ходи вперед, але й знає, коли й де на один треба відступити.

Кор.: – Гадаю, не заперечуватиме тезу, що як у межах Закарпаття, так і про всій Україні більшість народу незадоволена нинішніми місцевими «урядовцями», методами, якими вони управляють. Отже, запит на нові обличчя, депутатські в тому числі, дуже суттєвий. Так?

О. Л.: – Однозначно! Одні приїлися, другі набили оскому, треті часто мерехкотять із екранів телевізорів й газет. Потрібні свіжі та молоді персони… Але розумні, які б не ганьбили владу…

Кор.: – Коли пан Левицький «розкриє карти», тобто коли довідаємося, з ким міська організація «Партії місцевого самоврядування» піде на вибори?

О.Л.: – Відповідно до вимог Закону «Про місцеві вибори» – не пізніше, ані раніше…

Отже, будемо вважати, що дебют нашого знайомства виявився вдалий, і ми знаємо про вас більше, аніж дотепер. Чекаємо нових зустрічей і діалогів.

Записав Микола ДАХНО, м. Берегово