Чернівці : Про три кити справжнього міста з нагоди 600-річчя

Місто Чернівці минулих вихідних святкувало своє 600-річчя, і цій події вітчизняні медіа приділили чимало уваги. Зазвичай у нашому надто політизованому суспільстві увага прикута до Києва, бо практично всі події відбуваються там, а от іншими містами України народ не надто переймається.

Але буковинський столиці пощастило – в ній народився Арсеній Яценюк, голова Верховної Ради останнього, і вочевидь, найкоротшого скликання. Жартівливі чернівчани нещодавно навіть поставили своєму землякові кумедний пам’ятник, де наймолодший за всю українську історію спікер парламенту зображений із металевою кружкою (з такими колись жебраки збирали милостиню). Збирати копійки, за задумами авторів, необхідно на підтримку нашого кволого парламентаризму, втім, не всі чернівчани охоче залучились до цієї шляхетної справи – кружку невдовзі поцупили. Але, звісно, не одним Яценюком відомі Чернівці. Як і не одним величезним оптовим Калиновським ринком, куди по крам з’їжджаються гендлярі ледь не з усієї України. Мої пересічні земляки-закарпатці знають столицю Буковини саме завдяки цьому ринку. Та він – зовсім не головна ознака гарного старовинного міста, відвідини якого справляють дуже приємне враження.

Добиратись з нашого Закарпаття до майже сусідньої і теж карпатської Буковини (наші краї розділені Прикарпаттям) важкувато. Скажімо, поїзд з Ужгорода до Чернівців ходить через день, і їхати ним доведеться майже стільки, скільки до Києва (хоча відстань між містами рівно 444 кілометри, тоді як до Києва понад 800). Автобусом швидше, проте не надто комфортно, бо доведеться ночувати у вузькому кріслі, а на деяких ділянках дороги у транспорт набивається чимало пасажирів. Навесні мені довелося двічі побувати у Чернівцях у візових справах, адже саме там знаходиться єдине на усю Західну Україну консульство Румунії.

Про три кити справжнього міста

Все ж невипадково у простого люду Чернівці асоціюються насамперед з гігантським базаром. Адже уся історія міста пов’язана із торгівлею. Взагалі вона починається раніше, аніж шість віків тому – вже у 12 столітті галицькі князі будують на лівому березі річки Прут укріплене поселення „Черн” (тобто „Чорне”). Згодом місто розростається й на правому березі, і як це звично для багатьох українських міст, переходить з рук у руки – під владу Угорщини, а згодом до Молдавського князівства. Молдавські князі влаштовують у невеличкому поселенні митницю, яка постала на важливому торгівельному чорноморському шляху. 8 жовтня 1408 року молдовський князь Олександр Добрий видає грамоту про створення митної служби, із словами „А у Черновці мито брати так...”. Від дати виходу цього наказу й відраховують офіційний вік Чернівців. Митницею місто було понад 300 років. Турки, захопивши молдавські землі, вирішили не міняти його устрою. Значні зміни сталися у 18 столітті, коли Буковина потрапила до Австрійської імперії. У 1786 році Чернівцям надали статус міста, і почався його стрімкий розвиток. Тут було створено своєрідну вільну економічну зону. Тим, хто оселявся у Чернівцях, надавали значні пільги – особливо за умови будівництва кам’яних будинків та започаткування власної справи. Місто стрімко перетворилося з хаотичного поселення з дерев’яних та глиняних хат у справжній поліс, з поквартальною розбивкою вулиць, пожежною охороною, лікарнею тощо. Педантичні австріяки відразу організували прибирання вулиць та нічну варту. Чернівці (тобто, на німецький манер, Czernovitz) стають столицею нової імперської провінції, і нову забудову переносять подалі від норовливого Прута, створюють нові площі та вулиці, з розумом використовуючи рельєф горбкуватої місцевості.

Місто заселяють численні національні громади – молдовани та румуни, українці, німці, поляки, євреї, вірмени. „Клаптикова імперія” толерантно ставиться до різних народів, відтак, у Чернівцях з’являються різноманітні релігійні споруди – католицькі храми, іудейські синагоги, православні церкви. Потужний поштовх у розвиткові міста стався, коли у 1866 році Чернівці зв’язали залізницею із Львовом. Міський залізничний вокзал (1908 рік) – це ззовні справжній палац, який, нажаль, за століття доволі обшарпався і потребує гарної реставрації (і дай Бог, без сплюндрування фальшивим „євроремонтом”). З кінця 19 століття починається черговий будівельний бум, і місто багатіє на величні вілли та вишукані багатоповерхові будинки. На щастя, історія пощадила чудову архітектуру, і навіть попри пекло Другої світової війни сучасні Чернівці зберегли цілісний, практично недоторканний ансамбль з понад шістьма сотнями будівель кінця 18 – початку 20 століть. Чернівецькі історики стверджують, що сьогодні в Україні лише в їхньому місті архітектурний комплекс зберігся в такому якісному стані. Слід відмітити, що сучасні варварські тенденції, коли старовинні будівлі знищуються чи спотворюються заради потреб товстосумів без смаку та совісті, Чернівці допоки що обходять. Сподіватимемось, і обходитимуть надалі.

Віковий вокзал-палац, явно потребує кращого догляду

Як на мене, будь-яке справжнє європейське місто має стояти на трьох китах – мати власний замок або принаймні цікаві руїни, володіти гарними мостами та перевозити городян трамваєм. Саме трамвайний дзвін, як на мене, є найпритаманнішим звуком міста – а не гул тисяч машин, це якраз ознака „третього світу”. Як із цими „китами” у Чернівцях? Замку у місті немає, але його заміняє інша будівля, яка є безперечним символом міста. Це будівля головного корпусу Чернівецького національного університету. Раніше вона була резиденцією Буковинських митрополитів. Будували її на замовлення Православного релігійного фонду Буковини протягом 1864-1882 років, і створили чудернацьку конструкцію в еклектичному стилі, де розрізняються і ознаки феодальних замків романського стилю, і вежі в так званому мавританському стилі, і готичні дахи. У 1944 році будівля постраждала від пожежі, і відтоді внутрішні приміщення були видозмінені. З 1956 року тут розміщується університет. (До речі, Чернівці – дуже університетське місто, на 240 тисяч мешканців тут аж 60 тисяч студентів. Проте враження від сучасної чернівецької молоді у автора склалися не найкращі. Не маю жодних претензій до когось особисто, але у своєму загальному вигляді молодь буковинської столиці якась „совкувата”, зовнішнім обліком сильно відрізняється від, скажемо, угорської чи навіть сусідньої румунської студентської молоді).

мостами у Чернівцях також не надто вдало. Місто, яке будувалось на березі Прута, з часом відійшло від річки, тому картин типу Будапешту чи Праги тут немає. Однак є інші цікаві споруди. Наприклад, Турецький міст, який височить над дорогою. При турках тут існувала обмурована кам’яна криниця, біля якої австрійська влада згодом поставила жандарма – той слідкував, аби воду брали тільки для пиття. Православні християни святкували тут Водохрестя, а євреї користувались джерелом для ритуального басейну. Після Другої світової війни криницю закрили. Навесні під Турецьким кипіли будівельні роботи – міська влада затіяла реконструкцію, результатом якої має стати відродження старовинного обліку цього куточку Чернівців.

Щодо трамваїв, то їх в Чернівцях нині немає. Але були – ще у 1897 році в місті пустили трамвай, який ходив з „Фольксгартена” (себто народного саду, нині – великого і гарного міського Парку культури та відпочинку) до заміських пляжів на Пруті. На жаль, трамвай ліквідували десь у 60-х роках. З одного з цих транспортних засобів на столітній ювілей зробили пам’ятник – він знаходиться у скверику неподалік залізничного вокзалу. Сподіватимемось, що колись чернівецька влада піде європейським шляхом, і як це прийнято в цивілізованих країнах, перекриє центр міста від автомобілів, натомість розвиватиме громадський транспорт, і згадає про те, що їхнє місто мало трамвай ще у 19 столітті.

Чернівецький калейдоскоп

Слід відмітити, що міська влада буковинської столиці намагається підтримувати імідж європейського міста. Яскравим приклад цьому служить започаткована нещодавно традиція із сурмачем на міській ратуші. На Центральній площі Чернівців розміщується триповерховий будинок, який збудували у 1847 році для магістрату (себто мерії), і в який сьогодні розмістилась Чернівецька міська рада. Будинок увінчаний баштою із балконами, що її опоясують, та курантами, які відбивають чверті, півгодини та години. З недавніх пір рівно пополудні на балкон виходить сурмач і по черзі в кожну із сторін світу грає мелодію пісні „Марічка”. (Про цю традицію мені розповіли у міському інформаційно-туристичному центрі, куди я завітав на прохання приятеля, який організував такий само центр у Берегові і цікавиться здобутками колег. В центрі мене гостинно прийняли і наділили кількома корисними буклетами, якими варто скористуватись у мандрівках по Чернівцях). Тож, хвилин за десять до дійства я розташувався на лавиці напроти ратуші і став чекати. Невдовзі помітив немолодого чоловіка, який явно поспішав із своєю трубою. У визначений час він з’явився на балконі ратуші і виконав свій ритуал, після чого неспішною гордівливою ходою покинув будівлю магістрату.

Решта вражень – швидким калейдоскопом, бо зупинятися на усіх деталях не вистачить газетної площі. Як любителя вивчати історію через „комунальне” мистецтво на прозаїчних каналізаційних люках (див. Комунальна нумізматика, або Мистецтво під ногами http://h.ua/story/46766/ , я був потішений їх різноманіттям у Чернівцях. Заніс у свою колекцію і парочку австрійських, із написами „Stadtmagistrat Czernowitz”, і румунських (на кшталт „Municipul Cernauti”). Щось аналогічне „люковому мистецтву” можна зустріти на Театральній площі, яку вважають найгарнішою площею міста. Її окрасою є обласний театр ім. О. Кобилянської. Свого часу в театрі із чудовою акустикою співали найвідоміші майстри оперного співу, такі як Енріко Карузо та Федір Шаляпін, грала тут і видатна Соломія Крушельницька.

Нещодавно чернівчани вирішили наслідувати Голівуд і влаштували на Театральній площі свою „Алею зірок”, присвятивши її співакам та музикантам, які починали свою кар’єру у головному місті Буковини. Тут і Дмитро Гнатюк, і Володимир Івасюк, і Назарій Яремчук, і Софія Ротару. Однак задум виявився дивним. Принаймні, мені оформлення „зірок” виявилось схожим на яскраво розмальовані каналізаційні люки. Втім, то справа смаку. Як і те, що серед справжніх зірок алею поповнили й такі „метри”, як Іво Бобул, Ані Лорак і ... Ян Табачник!

Щодо усього іншого, як то прогулянки крутими старовинними вуличками, на яких можна випадково потрапити на справжні палаци чи будівлі, притаманні, наприклад, Тбілісі тощо, то тут треба просто хоча б раз у житті сісти у машину, поїзд чи автобус і відвідати Чернівці, які офіційно розміняли шосте століття.