Космічні та земні візії Івана Марчука

У Великій Британії, США, Австралії на високому фаховому рівні визнана геніальність цього українського митця. І художника, і, в більш широкому розумінні, діяча гуманітарно-культурної сфери. У 2007 році він — у сотні найгеніальніших постатей планетарного значення. Це ім’я знаходиться поруч із видатними вченими, письменниками, Нобелівськими лауреатами в різних сферах людської діяльності.

Будь-який народ гордився б тим, що між нас є така визначна постать, та тим, що його великими здобутками в царині мистецтва захоплюються і пишаються представники інших народів. Метри світового мистецтва прийняли І.Марчука до Золотої Гільдії Римської міжнародної Академії сучасного мистецтва. В Україні пан Іван навіть не є членом Національної художньої академії. Близько семи років ніяк не можуть добудувати і відкрити музей Івана Марчука. А такий осередок потрібен перш за все нам, нині сущим українцям, аніж великому митцеві. У Франції є музей Пікассо, в Іспанії — Сальвадора Далі. А в Україні нема музею Івана Марчука. Та що казати, звання «народного» удостоїли тільки у 2002-му.

…Серпень 2012 року виявився неймовірно щедрим на несподіванки. Аж самому не віриться — знаходжуся в творчій робітні великого Майстра. В Києві. На Пушкінській. Слухати Івана Степановича — не тільки неймовірне задоволення. Це щось більше ніж сотні прочитаних і осмислених книжок. У озвучених думках — чіткість, ясність, структурованість і глибинна мудрість. Бо це ж не тільки художник, але й любомудр. Маестро дуже швидкомовний, наповнений позитивною енергетикою і вельми небайдужий до всього, що відбувається як у світі, так і в Україні.

Небайдужість — це ще з дитинства. Він був надто непосидющим, жвавим хлопчиком. Можна сказати, шибеником, дуже таки капосною дитиною. Якось упав із верби. Бо ж конче мусив вилізти ледь не на саму верхівку дерева, щоб дістати вороненя. Та Господь був милостивий — сильно не травмувався.

Найщасливішим днем у своєму житті вважає вступ до училища імені І.Труша. Приїхав на перші канікули в родове село на Тернопіллі — люди сказали: «Щось трапилося з хлопцем. Свята дитина!» Це вже тоді, в юнацькі роки, мистецтво повністю полонило І.Марчука: на все життя. І освятило його.

Але, звісно, гладким цей путівець не був. Дуже важко жилось і творилося в роки радянської влади. Чи не тому, що мистецькими, тільки йому доступними засобами був запереченням цієї людиноненависницької системи. Бо випромінював любов до своєї землі, до свого роду українського, до краси природи і жіночої краси. Продовжують мучити негаразди і в уже самостійній Україні.

— Це ніби мене й не стосується, але довкола — занадто багато негативу, панують зло, заздрість, ненависть. Це не може не відбиватися на кожній людині, — зауважує І.Марчук.

— Люблю цю землю з дитинства, — продовжує він, — зрісся з нею, навіть немає часто-густо дещиці часу, щоб прийняти тих людей, із якими зустрівся б із радістю. Але це і та земля, та країна, яка народжує сотні і тисячі обдарованих, здібних людей, але є водночас і могильником талантів. Вони в’януть, а сильніші частенько покидають Україну. Буває, що і назавжди. Бо талант — це карма. Будь-яка особистість повинна себе проявити в своєму фахові.

Він давно вже сам собі взяв право говорити те, що думає насправді, а не те, що сподобається людям. На думку Івана Марчука, народ наш в своїй основі безкультурний, неосвічений, забруднив усе довкілля, а найстрашніше, що засмітив свою душу. Дуже ж бо низька в нього культура поведінки, спілкування, побутова культура. Смітники скрізь. Географічно ми в Європі, але тепер Україну як державу не можна допускати в ЄС, бо засмітимо всю Європу. Інші нації живуть на пісках, а українцям Бог дав рай на землі, але розум відібрав. Тому й лишилися заздрість, озлобленість, все руйнується довкола нас і в нас самих також. Моя діяльність повинна давати насолоду, а довкола — мертве царство. Мені потрібно духовно підживлюватися. А де і від чого, чи кого?

Митець протягом усього свого творчого життя повертався до пейзажу, тобто — до землі. Раніше, щоб знайти необхідний краєвид або мотив, міг здолати десятки кілометрів пішки. Зараз же де не спиниться — бачить: яка красива наша земля. І з усього «вилучає» свої пейзажі. Неспокійна натура художника не залишила поза своєю увагою і перебіг політичних подій, проблеми рідної мови і пісні. Пісня — то душа народу, а коли пісні нема — то й душі катма. Тому й потворності так багато довкола нас. На гарні людські діяння спроможні люди з Богом у серці.

— А політики України не мають любові ні до України, ні до народу. Вони генетично покалічені, створили близько двохсот партій, бо якби була любов — то об’єдналися б. А так воюють самі з собою. Переймаються своїм вождівським ореолом і своїми статками. Насправді вони — вожді однієї вулиці.

— Працею, справами говорити треба, — впевнено констатує Іван Марчук. — А недруги і вороги посміюються.

— Запах однієї квітки може перекрити багато негативу, — каже Іван Степанович.

Навіть гострі, колючі, непримиренні думки про наш народ і сучасну Україну — то також від великої любові, яка є рушійною силою в житті маестро і супутній художній творчості. Чи не тому так багато його робіт є музичними? То від любові до музики. Він зростав на січово-стрілецьких і повстанських піснях. У студентські роки захопився, за його визначенням, «загробною музикою — Бахом». Велична неземна музика! Любить послухати і старі пісні в сучасній обробці та музику нинішнього класика, композитора Скорика. І не випадково у 1979 році в Москві після виставки картин до митця підійшла одна шанувальниця його таланту і промовила:

— Мені здається, що у вас є серйозна музична освіта!..

А яке могутнє враження справляє художній доробок Марчука на творчих людей! Є красномовний приклад цього. Поет Олег Гончаренко написав 470 віршів, присвячених винятково живопису художника.

А за увесь період творчої діяльності Марчуком створено десять циклів картин. Кожен наступний не подібний на попередній. Це ніби десятеро різних художників — за стилем, манерою письма, смисловим наповненням створили по серіалу робіт. Десять талантів, десятеро великих Марчуків сконцентровані в одному велеті, ніби двійники Сведеборга. Кожна картина, незалежно з якого циклу, це — завершений літературно-музичний витвір. Своїм останнім циклом, під назвою «Погляд у безмежність», автор не просто вкотре здивував мистецький світ, а і явив світові свої нові роботи в зовсім несподіваному вимірі. Ще раз підтвердилася аксіома: «Немає межі досконалості, «інакшості», новизні.» Коли вперше побачив нові картини з цього циклу — спало на гадку: митець в стані медитаційних роздумів-розмислів зміг зазирнути в космічну далечінь. Ці картини, як і багато інших, також переповнені музикою. На рівні емоцій та асоціацій, які просто нуртували в моєму єстві, почув звуки трембіт, а голоси трембіт, як і сам інструментарій, звернені до небесних висот. Звуки цього унікально національного інструменту заповнюють мелодикою увесь навколишній простір, вони долинають і до безконечних космічних світів. Значну роль у житті кожного народу, для збереження його ідентичності, відігравали мантри. Це — словосполучення, які при вимові їх уголос, дають своєрідну вібрацію не тільки у повітрі, а й у тонкому ефірі, і таким способом впливають на оточення. Аналогічний вплив мають і музичні голоси національних інструментів, бо поширюється повсюдно мелодія трембіт, що близька серцю і душі нашого народу. Картини ці не залишать байдужою навіть зачерствілу людську душу. Ці роботи — це вир, це ураган вражень і думок. Чимало картин автора насичені елементами містичності, символічності, знаковості. Від них можна відчути відгомін далеких віків і культур, його такі різні картини наснажені і духом Трипільської культури, петрогліфів Кам’яної могили. У натюрмортах є щось від давньої чорно задимленої кераміки Гавареччини і Петриківського розпису. Інтуїтивно, свідомо і підсвідомо, усеньке життя, навчаючись і вдосконалюючись, всесвітньо-українська душа митця вбирала і вбирає в себе все, що було дивного і прекрасного на нашій землі. Бо спраглий, ненаситний до краси і праці. Бо — неймовірний працелюб на безмежній мистецькій ниві. А Марчуковий пейзаж — це взагалі тема окремого дослідження. Коли прискіпливо вдивляєшся в зимові пейзажі автора, вражає його здатність передати сліпучу білину і незайманість снігів. Видатному живописцю вдається перенести на полотно як кружляють крупинки-сніжинки і лягають одна на одну. І це передається з артистичною скрупульозністю, неначе пан Іван може спостерігати за снігопадом з мікроскопом. А як пишуться дерева і ліси? Ліс на картинах Марчука — це мереживо дерев, виписаних з анатомічною точністю. Цей ліс водночас і казковий, і природний. А натюрморти… Що ж за диво?! В якого митця ще можна знайти натюрморт, де відображено купку груш, висипану в полі, осяяних магічним місячним сяйвом. А які філігранні промені й промінчики сонця, що сідає, і місяця, що сходить! Два небесні світила щедро представлені в творчості автора. Вони зачарували його.

Іван Марчук, як той казковий великий Човняр, пливе впевнено, прямуючи водами часу, залишаючи і у минувшині, і в сьогоденні, і в майбутті свої неповторні полотна. Його живопис і позачасовий, який назавжди залишить яскраві сторінки у книжці історії світового малярства. Є чудові рядки, присвячені мистецтву, в одному з віршів видатної сучасниці Л.Костенко:

Минають фронди і жиронди,

Минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

Вона ніколи не мине.

…Мистецтвознавці, психологи та історики мистецтва і вже навіть археологи намагаються розкрити секрет загадкового стилю письма Марчука. А ми множимо смітники…

Андрій БУДКЕВИЧ