Реаніматор всесвітньої історії

Відвідував драмгурток обласного Будинку піонерів. Багато вистав передивився в рідному театрі імені Заньковецької, який потім, під час Великої Вітчизняної війни, переїхав і отаборився у Львові. А в Запоріжжя уряд у ті суворі часи кинув театр імені Щорса з Житомира. Віктор Петрович на священну війну пішов добровольцем. Відтак навчався в Київському державному театральному інституті. Науку перервала хвороба мами Степаниди Лаврентіївни. Вчитися потім продовжив у театральній студії при Запорізькому державному українському музично-драматичному театрі імені Миколи Щорса. Закінчив її у 1948-му. Став актором. Наставники - визначні театрали Володимир Магар, Віталій Авраменко, Варвара Борозна, Тетяна Морозова та інші. Працював в Івано-Франківському (Станіславському) театрі імені Івана Франка, Черкаському театрі імені Тараса Шевченка. В Ужгороді Віктор Петрович зустрівся з режисером і актором, народним артистом України Ярославом Гелясом. Двічі - з перервами, а з 1976 року й до цього часу В.Костюков - артист Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру.

От тоді й доручив йому головний режисер театру Я.Геляс роботу над роллю Мусія Копистки у виставі "97" за п'єсою Миколи Куліша. Смішно, проте Віктор Петрович довго опирався перед тим, як узятися за роль Копистки, що принесла йому заслужене визнання. Бо запорожець показав свого персонажа в розвиткові характеру. "То він спокійний, якийсь надто млявий і навіть до всього байдужий, то спалахує раптом, як вогонь", - пише відомий театрознавець Йосип Баглай.

За свою кар'єру великий артист зіграв понад 120 ролей. Вони практично своєю багатобарвністю висвітлюють усю світову історію, що залишилася в минулому. Віктор Костюков "витягнув" її з років, а то й віків. І став, отже, своєрідним реаніматором всесвітньої історії. Цікаві спогади маестро:

- Виходжу на рампу Сталіним - і враз ціла громовиця оплесків. Аж здригнувся - нічого собі!.. З такою повагою вождя всіх народів зустрічають.… І Леніна мого стрічали аплодисментами, та слабшими, а я грав його на всіх пар-тійних конференціях, які щораз більше почали нагадувати театральні постановки.

І тут, мов огрядний камінний поріг на його рідному Дніпрі, моє запитання:

- А якби театр був у такому стані, як нині, ви погодилися б на кар'єру артиста?

Він, розмисливши, сказав:

- Ні…. Зараз біда з театром. Мрію і благаю, щоби не тільки Міністерство мистецтва і культури, але й Президент особисто звернув увагу на театри, як на них дивилися за Великої Вітчизняної. Бо спочатку було Слово, а не танці й пісні з підскоками на площах. Не подумайте лихого -… це добре, коли на майданах. Я - не зачучверілий ретроград. Але треба звернути хоч якусь приязну увагу і на нас. Дуже тривожуся станом периферійних, як і наш, театрів. Ні, вони ніколи не зникнуть. Та все-таки не можна, щоби на Батьківщині Котляревського, Садовського, Кропивницького, Карпенка-Карого сценічне мистецтво ледве жевріло, а люди прагнули на барахолки, а не в театральну ложу для перегляду свіжої постановки. У суспільних негараздах і п'єси перестали писати. Через непрестижність театру! Але думаю, що все налагодиться. Василь Зубач