Село спивається, старіє, вимирає...

Лише у ХХ столітті з карти України зникло майже 2 000 сіл, а за останні десять років у кожному десятому не народилося жодної дитини. Якось під час експедиції прикордонними селами Рівненщини ми завітали до сільської ради одного з тамтешніх сіл Зарічнянського району. Старша жіночка, закутана одразу у дві хустини та одягнена в старе з піднятим коміром пальто, тремтячи від холоду, представилась головою сільської ради. Пояснила, що наразі вона – єдиний працівник цього державного закладу, тож опалювати приміщення немає потреби. А якби й була така необхідність, то все одно немає чим. На запитання “Де у вас туалет?” голова відповіла зустрічним запитанням: “А вам “по большому” чи “по льогкому”?” Колеги обурилися: “Яка різниця?” – “Ні, різниця є, – заперечила жінка. – Якщо “по льогкому”, то можна заховатися за сільраду, а як “по большому”, то ось поруч контора. Можна прямо в приміщенні. Все одно там уже ніхто не працює”.

Наймолодшому жителю – за 50



Яскрава картина з нашого сьогодення. Українське село стрімкими темпами котиться у прірву, і нікому до цього немає діла.

Село Святе, що на тій же Рівненщині, вже більше десяти років повністю відрізане від зовнішнього світу. Не дають йому канути в небуття останні дванадцять жителів. Наймолодшому, до речі, п’ятдесят.

– Горюємо ми у Святому, – бідкається 80-річна Марія Ранюк. – Нікого не цікавить, чи ще живі ми, чи вже поздихали. Для того, щоб змолоти поросяті борошна або купити цукру, крупи чи шматок мила, потрібно кілометрів дванадцять в один та інший бік тарабанитися возом. Буває, по півроку жодна жива душа не навідується сюди. Згадують про існування Святого лише під час виборів, коли потрібні наші голоси.

З розкішних столичних квартир та з дорогих “Мерседесів” із затемненими вікнами, мабуть, не видно забитих дошками вікон селянських хат, розвалених хлівів, спустошених, зарослих бур’янами колись родючих полів, занедбаних садів, розорених ферм та гори зіржавілих уламків сільськогосподарської техніки.

За загальними підрахунками, лише у ХХ столітті з карти України зникло майже дві тисячі сіл. Щорічно ця цифра зростає в арифметичній прогресії. Масштабність зникнення населених пунктів у мирний час незабаром перевищить число знищення в часи воєн та голодоморів.

Як стверджують місцеві жителі села Бриків, що в Корецькому ра-йоні Рівненщини, колись у великому державному свинокомплексі їхнього села тримали до десяти тисяч(!) свиней. Одне село забезпечувало м’ясом кілька областей. Всі люди мали роботу і хоч якісь доходи.



Українські телеканали «тягне» лише «тарілка»



Молодь і село поволі стають несумісними поняттями. Молоді люди, які, може б, і хотіли мати землю та вести своє господарство, шукають кращої долі у великих містах або їдуть на заробітки за кордон. Близько двох мільйонів працездатних селян подалися світ за очі, аби прогодувати свою родину. Безробіття на селі – нонсенс. Бідність працюючої людини – парадокс. У державі відбувається глибока руйнація віками сформованого сільського способу життя. Сільський вчитель та лікар змушені працювати у “дві зміни” – спочатку на офіційній роботі, а потім у господарстві.

Тисячі українських селян можуть дістатися до українського телеефіру лише завдяки супутниковим системам. На жаль, багатьом вони не по кишені. Такі житомирські села як Словечне, Антоновичі, Дуби та Тхорин за шістнадцять років незалежності ні разу не бачили жодного українського каналу. Тому й з’являються анекдоти про те, ніби поліщуки вважають своїм президентом Лукашенка.

– У мене вдома показують лише білоруські ЛАД, БТ та російсько-білоруський ОНТ, – каже секретар Словечненської селищної ради Лідія Городей. – У кого краща антена, то ще “Росію” можуть дивитися. Українські канали в нас бачать лише ті, хто має змогу придбати “тарілку”.

І це за якихось півтори сотні кілометрів від столиці. Що ж робити молоді у таких селах?

Під час журналістських експедицій довелося побувати у населених пунктах із дванадцятьма, сімома і навіть одним жителем. Такі села напівживі. Усі їхні мешканці вже не в тому віці, щоб думати про потомство. Тобто за найкращих обставин їм можна напророкувати від сили півтора десятиліття життя. А скільки ще таких сіл, що нагадують велику руїну, як після війни. Уявіть: по пояс бур’яни, тиша навкруги, й подекуди напівзруйновані хати. Там можна знайти щось схоже на сільську раду, будинок культури, проте – жодної живої душі. Колись це були великі та багаті села, про що навіть свідчать подекуди повністю вцілілі покинуті добротні будинки та розкішні сади, гілля яких гнеться аж до землі під вагою рясних стиглих плодів.

У селі Сваловичі, що на білоруському кордоні Волині, телевізійники знімали напівкомедійну передачу. Мовляв, за всю історію села там сталося лише дві значущі події: одна – це Друга світова війна, а інша, коли два роки тому селян пограбували цигани. Сміялися, що єдиним здобутком цивілізації у Сваловичах стали колоші, бо раніше ходили в постолах. Проте ніхто не згадав про так звані “сваловичівські дачі” – “землю обітовану” для відпочинку і полювання високопосадовців та бізнесменів. Й про те, що на території тих же Сваловичів сходяться два різні світи, де в одних є все, а в інших – нічого.

З наданням населеному пункту статусу неіснуючого влада ніколи не бариться. Так, село Троян Здолбунівського району, що на Рівненщині, виключили з облікових даних ще в листопаді 2005 року. Проте “неіснуючий” останній житель ”неіснуючого” села Микола Місюра зустрічав потому в своїй убогій хатині ще два Нові роки. А от дати офіційну назву новоствореному в Дубенському районі Рівненщини населеному пункту влада не поспішала. Погодьтеся, не так часто в наш час народжуються нові села. Кілька років поспіль села з двома з половиною сотнями жителів офіційно просто не існувало. Лише у грудні 2005 року на 53-му засіданні Верховної Ради це питання було винесено на розгляд. Та й то комуніст Михайло Потебенько висловив свій протест: “Ми часто міняємо назву населених пунктів, не задумуючись, скільки це коштує державі. Я думаю, назва населеного пункту почекає. Ми сьогодні не можемо виплачувати заробітну плату, вирішувати інші соціальні питання”.

Незважаючи на протести, рішення прийняли на користь села й дали йому назву Придорожнє. Проте до сьогодні у паспортах його жителів стоять штампи з місцем реєстрації в сусідньому селі Малі Сади.

З неофіційних джерел стало відомо, що на Одещині є аж п’ятнадцять офіційно зареєстрованих населених пунктів, у яких фактично не проживає жодна людина. Там мешкають хіба що привиди виборців. І для когось, напевно, це дуже вигідно.

Замість того, аби вжити заходів, щоб хоч якось призупинити цей невтішно стихійний процес занепаду сіл, наша влада навпаки штучно прискорює його. Завідувачів бібліотек, клубів, фельдшерсько-акушерських пунктів переводять на пів, а згодом на чверть окладу. Зачиняються відділення зв’язку. Освітня біда: з одного боку брак вчителів (випускники вузів не бажають повертатися у безперспективні села), з іншого – через низьку народжуваність немає кого навчати. За статистикою, в останні роки в середньому помирає на 163 тисячі осіб більше, ніж народжується. Відтак, населення України щорічно скорочується на п’ять адміністративних районів. У кожному десятому селі за останнє десятиліття не народилося жодної дитини. У багатьох позакривали школи. Учням, які залишилися, доводиться щодня долати близько десятка кілометрів до найближчих сусідніх шкіл. Наразі в Україні є понад вісімдесят таких, де навчається менше десяти учнів. Вони приречені на закриття.

Село вмирає. Село старіє. Село спивається. Україна перестає бути житницею Європи та поволі перетворюється на прохача....



Андрій ПЕТРИК