Ужгород: Супермаркет "Дастор" стримуватиме ціни до останнього

Директор ужгородського супермаркету «Дастор» готовий навіть втратити, але якщо це на користь економіки, а не чиїхось кишень.

Зростання цін – курс валют – криза – втрата роботи – що буде далі? Такий ланцюжок думок і розмов, якими всі ми нині живемо. Вічні питання: чому, хто винен і що робити? Відповіді «СЗ «Паланок» шукав у Роберта Горвата, директора супермаркету «Дастор» в Ужгороді. Адже, хай там як, а їсти, використовувати засоби гігієни тощо, тобто купувати саме ті товари повсякденного вжитку, які продаються в супермаркетах, люди мусять щодня.

«Приводу до неста­більності не було, вона штучна»

– Найважливіше: який прогноз зростання цін?

– Деякі постачальники вже підняли їх. Я буду триматися до останнього. Якщо розум до тих, хто керує державою, прийде протягом місяця-двох, у мене підвищення цін не буде. Коли ж ні – немає шансів. Долар виріс на гривню, а для мене це близько 100 тисяч гривень додатково на сплачування кредиту. Буде дві – двісті тисяч. Скільки зможу протягнути? Може, ті, хто вгорі, таки щось виправлять? Тим більше, що приводу до нестабільності не було, вона штучна. Адже урожай щойно зібрали, і все, дякувати Богу, вродило. Світова криза? Так, вона є, але не бачу об’єктивних причин, чому з валютою така ситуація. Нехай би вже домовилися чи вибори провели, сформували дієву біль­шість у парламенті, сконцентрували владу. А то доки одні другим дулі показують, нічого доброго не буде. Держава йде під ніж. Створити виток ін­фляції найлегше. А зупинити як?

– Чому намірилися до останнього не підвищувати ціни? Ви такий хороший?

– Певною мірою це теж, можна сказати, розрахунок. У мене клієнтура, імідж, виторг. Ціни можна підняти коли завгодно, але чи прийдуть завтра лю­ди? Друга причина – на мені зав’язано чималий обіг, сотні працівників, а у них сім’ї.

Маю немалий досвід співпраці із західними компаніями, вони теж, до їх честі, завжди тримаються до останнього. Наші постачальники швидше ловлять можливість заробити зайвий відсоток. Не бачу сьогодні, чому повинні зростати ціни. Це має якось вирішитися.

Обдурити клієнта можна тільки раз. Вдруге він уже не прийде

– Роберте Івановичу, багато хто вважає, що «Дастор» теж належить до великої всеукраїнської мережі маркетів. Але це, можна сказати, одиничний екземпляр, ваш авторський витвір. Як удалося створити несистемний супермаркет, який за багатьма позиціями випере­джає розкручені мережеві?

– Якогось особливого рецепту немає. Можливо, ми трохи обійшли інші продуктові супермаркети дизайном, тим, що перший поверх – супермаркет, а другий – бутикова зона. Напевно, трохи – асортиментом, дещо – якістю обслуговування. Скажімо, в одній зміні в «Дасторі» працює 8–9 прибиральниць. Можна на них зекономити, але здобути негативний імідж. Кожна ніша вимагає людину. І зарплату. До речі, працівників ми довозимо, найбільше – з моєї рідної Перечинщини.

Є тисяча дрібниць щодня, питання, які треба правильно й мобільно вирішувати. Перші півроку я приходив на роботу о пів на восьму ранку і йшов майже опівночі. Зате всюди пхав свого носа. Жоден товар не опинявся на полиці, поки я не знав про нього все.

– Напрошується питання: супермаркети славляться тим, що залежалий товар там умі­ло переробляють на інший…

– Я купую тут продукти для своєї сім’ї. І цим, напевно, все сказано. Якщо, наприклад, м’ясо пропонує новий постачальник, спочатку в кулінарному від­ділі з нього щось готують і несуть мені скуштувати, і тільки коли переконаюся, що якість чудова, беруся співпрацювати з цим постачальником.

Коли тільки починав працювати «Да­стор», багато продуктів я викидав, бо клієнтів ще було мало, не все розкуповували одразу, не було такого обі­гу як тепер. Та ці втрати обернулися сторицею винагороди, адже обдурити покупця можна лише раз – вдруге він не прийде. Скажімо, довго пояснював дівчатам у кондитерському цеху, чому ми не можемо робити тістечка з масла за ціною 18 грн за кіло, а мусимо з набагато дорожчого. Вони мені малювали відсотки – скільки б зекономили вже сьогодні. Пізніше, коли в них виріс обіг і зарплати – зрозуміли, що, напевно, правильно робити все правильно.

Можливо, десь я продешевлю, але не втрачається темп. А темп, швидкість – у бізнесі найважливіші.

«Більярд – то ціла філософія»

– «Дастору» два роки. Чим ви займалися перед ним?

– Мав дистрибуційне під­при­єм­ство. Починав із реалізації торгових марок «Джафа», «Козацька розвага», «Марс», «Фереро», «Фрекен Бок» та інших. Років 5 ним займався, там і тепер працює чимало людей. Тоді й народилася ідея супермаркету. Ну, а раніше – років 7 грав у більярд.

– ???

– Так, був неодноразовим чемпіоном області, у десятці кращих в Україні. У сутужні 90-ті, як і більшість, відстояв на базарі, заробляв на близькості Закарпаття до кордонів.

А більярд – то ціла філософія. Я «катав» кулі у різних містах. Чітко знав, як не програти, що робити, аби «не розвели»... Допомагає у бізнесі. Не граю вже багато років, але не було випадку, щоб мене хтось суттєво обдурив хоч на чомусь. Рука, як кажуть, завжди на пульсі і дуже чітко його відчуває.

– Які якості для бізнесу дала вам гра? Азарт, знання психології, швидкість реакції?

– Так, а ще – інтуїцію, шосте чуття. Гра – це завжди прагнення виграти. Тому важливо миттєво оцінити суперника. Заходить незнайома людина, взяла кий до рук, зробила два удари – і я вже знаю, як ця людина грає і як мені у неї виграти.

– Але більярд викликає асоціації: алкоголь, тусівки…

– Це стереотип. Так, у більярдних тусувалися всі, але справжні гравці – це окрема каста. Для них більярд – не алкоголь і розвага, а гра, прагнення стати кращим. Це спорт.

– Чому залишили більярд?

– Мабуть, подорослішав. Або спрацювала установка, закладена в усіх радянських людей: треба пройти певні загальноприйняті етапи – вчитися, себе реалізувати. Та й якби був сам, а то ж сім’я, діти. А їм треба гідного батька, який дасть їм належні умови життя, освіту.

– Вирішили, і що далі?

– Дистриб’юторська фірма почалася з машини, купленої за 1600 доларів та «пиріжка», взятого в кредит. Починав із «марсів», «снікерсів», собачих, котячих харчів. Постачав цю продукцію на торгові точки всього Закарпаття. Якщо правильно будуєш справу, колись це обов’язково оцінюється. Приходить, наприклад, супервайзер нової торгової марки в магазин і дивиться, як представлені товари: яка продукція правильно розміщена, чи є достатній асортимент. Огляне так точок 30–40, запитає, хто цей товар постачає. Тоді знаходить мене, пропонує співпрацю. Тепер ця фірма має непоганий обіг, я передав її своєму товаришу в оперативне управ­ління. До речі, він теж виходець із більярдного клубу.

А «Дастор» створили вчотирьох. Інвестиції спільні, а веду бізнес лише я. Від ідеї до її втілення пройшов чималий шлях. Тоді вже були чутки, що сю­ди мають намір заходити супермаркети великих мереж. А, скажімо, «Велика кишеня» багато товарів бере безпосередньо від виробників без дистри­б’юторів, має великі знижки. Проте ми таки взяли кредит і купили землю. Тут була перша неприємна несподіванка: це прилетовищна зона, і будувати кілька поверхів не можна. Ось тепер у «Дасторі» й відчувається, що не вистачає бутикових площ.

«У бізнесу швидкість «мерседеса», а в чиновницького апарату – «запорожця»

– Уже з місяць тільки й розмов що про кризу. Антикризовий пакет мав би врятувати й вас. Що з нього схвалю­єте?

– Прийняли закон, але цілісної картини я не бачу. Заборона на зняття депозитів – це добре. Хоч ліпше було це все не починати, аби люди не побігли в банки. Націоналізувати проблемні банки? Треба. Але ще краще було дати ділкам по руках раніше, аби не дійшло до нинішньої ситуації. Навіть у законодавстві зафіксовано, що банк, маючи статутний фонд, видає кредити, бере депозити, живе з процентів. Якщо кредитів видано більше, ніж узято депозитів – це повинен контролювати й зупинити Нацбанк. Це щодо ситуації з «Промінвестом». Вітчизняним банкам я апріорі не вірю. Як можна давати 22 % річних за депозити? Це вже якесь «МММ», піраміда: «дайте гроші, а ми їх вам не віддамо».

Прем’єр Тимошенко сказала затягнути пояси. Розумію, нема іншого виходу – максимально затягнуть. Але ж тільки нам із вами! Якщо це спрямовано на стабілізацію економіки – я згоден, нехай і втрачу. Але якщо знову комусь у кишеню?! Я вважаю, що в ни­нішній гіркій ситуації, у кризі винен насамперед наш уряд.

– Чому?

– Одна річ, як працює апарат, інша – як бізнес. Це можна порівняти з «Мерседесом» і «Запорожцем» – швидкість бізнесу – це швидкість першого, бо треба думати у 3–4 рази оперативніше, щоб заробити копійку. А чиновницький апарат роздутий і неконструктивний. Бо кращі люди з нього пішли у бізнес. Як конструктивно працювати за 1–1,5 тис. грн зарплати середньому чиновнику? З такою оплатою думки людини, яку держава призначила контролювати певну ділянку роботи, спрямовані лише на те, аби взяти хабар.

Дивлюся телевізор – ніби все каже правильно Юлія Володимирівна. Хоч і дуже поверхово. Але найгірше – не вміє домовитися. Президент Ющенко багато разів хотів і намагався з нею договоритися. У європейській державі при такій біді, як тепер в Україні, прем’єр і уряд уже давно пішли б у відставку.

Нині головний вал грошей у пар­тійної еліти. І можливість заробляти залежить від близькості до корита. У пар­тійній структурі Тимошенко чоловік 100 наближених олігархів. Вони не можуть і не хочуть домовлятися чесно. Один закон про тендери чого вартий! Переконаний, люди Тимошенко знали, що буде і не втратили на нинішній кризі.

Здається, близько 40 % українського бюджету наповнювала металургія. Але, наприклад, власник «Криворіжсталі», індус, загасив більшість домн, людей звільняє. Таким чином, скоротивши витрати, продає більше свого ж металопрокату, виготовленого в інших країнах. А де наш міністр, уряд? Не знали? Не вірю – про це навіть у розумних журналах пишуть.

Я родом із Тур’ї Ремети. Коли в дитинстві їздив у Перечин, то шлагбаум на залізничному переїзді опускався кожні 10 хвилин – стільки йшло вантажних потягів. Нині тарифи на залізничні перевезення дуже високі і всі взялися возити фурами. Ті, як відомо, розбивають дороги, загромаджують міста, псують екологію. Чому міністр із бізнесом не порадиться і не знизить тарифи? Бо їм краще отримати з меншого обсягу роботи більше грошей.

– Ви бачите вихід?
– Вихід можна знайти завжди. З будь-якої ситуації. Ним могли би бути вибори, які змінили б ситуацію. Головне, щоб прийшла конструктивна Верховна Рада з дієвою більшістю і нормальний уряд. У державі повинна бути одна влада і правильно розставлені на свої місця спеціалісти. Також за будь-яку нечесну дію має бути покарання. У Китаї спіймали великого хабарника – дістав пожиттєвий термін. Дико, але кару за злочин слід запроваджувати й у нас.

Треба, щоб нинішній уряд пішов в опозицію. Тоді, можливо, почнеться створення правильних важелів у державі, які приведуть до стабільності. А саме стабільності найбільше потребує бізнес.

– Ця стабільність асоціюється у вас із конкретним прі­зви­щем?

– Справа не в прізвищі. Сподіваюся на працездатну більшість у парламенті. І я не прихильник партійної системи – замилюють людям очі з усіх трибун, а крайнього, у кого спитати, до кого звернутися з проблемою, нема. Не важливо, хто буде нагорі, – головне, щоб домовилися. А Тимошенко хоче тільки абсолютної влади.

Маємо ж унікальні чорноземи – хай там яка криза, земля вродить. Половина населення України живе в селі. Якщо дати цим людям роботу, то мільйони, які нині як куцу ковдру тягають між собою, намагаються вкрасти, ділити й переділювати ті, хто при владі, будуть мізером, як порівняти з тим, що дасть село. Не вірю, що нагорі цього не розуміють. Можливо, пізно почали розуміти. І тепер ніхто не хоче поступитися.

Сподіваюся, що хоч ця криза, хай боляче і жорстоко, але таки змінить наше життя на краще.

`Старий Замок `Паланок`