Закарпатська книжка на грані вимирання

12% українців взагалі не читають, майже 50% упродовж року не прочитали жодної книжки.

«У середньому число українсь-ких книг на внутрішньому ринку зменшується приблизно на 15% щорічно. Зараз в Україні на людину припадає одна книга, тоді як у Росії – 5, в Білорусії – 4,5, у країнах ЄC – 7. Показник менше 2,5 примірника на людину в рік вважається нижнім кордоном, подолання якого негативно позначається на інтелектуальному рівні населення», – заявив нещодавно президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін. У результаті маємо населення, яке не читає книжок: за рік українець витрачає на них $2, росіянин – $22, поляк – $45, німець – $150. Видавці пов’язують таку ситуацію з відсутністю державної підтримки книговидання, автори – з постійним подорожчанням видавничих послуг, експерти ж – із тотальним засиллям російськомовної літератури. Насправді все значно складніше
Близько 80% книжок, які продають у країні, – made in Russia. Причому книжки далеко не першокласні чи такі, що покликані формувати свідомість. Це дані дослідження, оприлюднені на недавній конференції з проблем читання й книговидання, яка проходила в Києво-Могилянській академії. Також складне питання – політика наповнення українських публічних бібліотек книжками, прозорість у використанні тих коштів, які держава витрачає на книжки. А є ще інша проблема – якість та інтелектуальна вартісність літератури. З одного боку, книгарні, аби вижити, змушені продавати те, що «піпл хаває», з іншого – в Україні не існує прозорої системи книгорозповсюдження, і не кожен із авторів може пробитися на полиці магазинів самостійно. Адже книжковий роздріб працює за принципом запиту від кінцевого споживача. Які книжки затребувані, такі й наявні в книжкових магазинах. Будь-яка книгарня зацікавлена в тому, щоб першою представити покупцям видання, на яке всі чекають. Часто тут мова йде саме про переклад, а в ньому першість належить російським видавцям. Загалом, вважають експерти, українські переклади західних бестселерів обігнали російські лише двічі: коли «А-ба-ба-га-ла-ма-га» видавала «Гаррі Поттера» й коли «Клуб сімейного дозвілля» презентував новий роман Дена Брауна «Інферно».

Запит в мережі Інтернет свідчить, що в Ужгороді нині працює 10 книгарень. Найвідоміша з них – «Кобзар», яка активно слідкує за новинками й у міру своїх можливостей пропагує закарпатську книгу. Бо саме тут (та ще в обласній бібліотеці) проводять презентації книжок і зустрічі читачів із нашими авторами. Це сприяє живому спілкуванню й стимулює читачів до придбання їхніх книжок. Кілька міських «Абеток» більш орієнтовані на підручники, навчальну та наочну літературу, хоча тут можна зустріти й останні новинки українських авторів. Щоправда, здебільшого ті, котрі передбачені шкільною програмою. Добре відомий читачам і «Книголюбчик» на проспекті Свободи – саме тут чи не найкращий у місті вибір літератури для дітей.

Користуються в нас популярністю й уживані книжки. Зокрема в «Букіністі» на пл. Ш. Петефі можна віднайти справжні раритети минулої доби. Автор, наприклад, нещодавно надибала там «П’єси про революцію» (цікаво було прочитати з висоти сьогоднішнього дня). Окрім того тут, залишивши завдаток, можна взяти книжку на прокат, чим залюбки користуються студенти й пенсіонери.

Окремим рядком – «Бовт» на пл. Петефі, що функціонує завдяки старанням відомого бібліофіла, письменника Івана Петровція. Скуповуючи непотрібні вже багатьом книжки, він пропонує їх усім охочим. Щоправда, бере не все, оскільки, по-перше, ніде їх розмістити, по-друге, волів би бачити на своїх полицях раритети. Скаржиться, що торгівля йде погано: іноді з 10 чоловік, котрі завітають до книгарні, половина продає літературу, а не купує.

Ще однією проблемою є те, що нині свою книжку може видати будь-хто – були б кошти. Але не все, що написане, буде літературним шедевром. На жаль, це пам’ятають не всі. І в той же час твори набагато талановитіших авторів ми можемо ніколи не прочитати, бо через брак коштів письменник відправляє свої геніальні речі «в шухляду». До речі, яскравим прикладом може слугувати історія нині всесвітньо відомого Пауло Коельо – якби на нього не вийшов його нинішній агент, він так і залишився б провінційним літератором. Наразі сумарний тираж його творів на 54 (!) мовах переважає 300 мільйонів, а гонорар перевалив за мільйонну позначку. Певно, що й агент не залишився ображеним. Тож скільки грошей потрібно, аби видати книжку за власний кошт? Усе залежить від кількох чинників. Найчастіше автор самостійно друкує й редагує текст. І якщо з першим справиться чи не кожен, то правити помилки повинен коректор, якому доведеться заплатити від 50 коп. до 2 грн за 1000 знаків. Верстку здебільшого на Закарпатті роблять самі видавці, і її вартість зростає в залежності від наявності таблиць, графіків та малюнків. Окремо також оплачується робота художника чи дизайнера, котрий забезпечить неповторну обкладинку.

Також книзі мають присвоїти коди ISBN, ББК, штрих-код. Їх можна отримати в Книжковій палаті України, це додаткових 100 – 200 гривень.

Далі собівартість видання залежить від тиражу, кількості сторінок і паперу. Ще – такі «дрібниці», як склеювання або зшиття сторінок, наявність закладки...

У підсумку, аби видати книжку стандартного формату й пристойного вигляду тиражем усього 300 екземплярів на 100 – 120 сторінках, потрібно витратити 10 тисяч гривень.

Протягом останніх 2 років мої книги виходили в чотирьох видавництвах, – розповідає закарпатський літератор Василь Кузан. – Це державне «Карпати», «Мистецька лінія», «Ліра», «Карпатська вежа». Вони найбільш розкручені на Закарпатті, там цілком задовільне співвідношення «ціна – якість». Однак готовий тираж кудись потрібно реалізувати, аби повернути собі бодай витрати на його видання, бо ж заробити на книжках – справа проблематична. Нині жоден із наших видавців не займається реалізацією. Так, випускаються книжки за державний кошт, приміром, до ювілеїв членів Спілки письменників, однак реалізовувати їх вкрай важко, тож наша доля – це поповнення бібліотечних фондів. Ще проблематично, що книгарні взагалі не хочуть брати поезію – мовляв, на ній багато не заробиш. У результаті єдина на 100-тисячну Іршавщину книгарня торгує переважно навчальною літературою. Тож доводиться або кланятися спонсорам, або брати ноги в руки й робити собі промоцію самому. Я постійно їжджу різними областями України, де друзі влаштовують мені літературні зустрічі з читачами. Буває, що після них книга добре продається, а буває, що не окуповується навіть проїзд…

Можлива також участь у грантах та різноманітних конкурсах – тут уже як кому пощастить. Звісно, є на загальноукраїнському фоні унікуми. Наприклад, Сашко Ірванець, який виграв закордонний грант, живе в чужій країні, має безкоштовне житло й навіть стипендію протягом 2 місяців. Або ж Андрій Курков, який сам собі менеджер і перекладач, бо пощастило знати кілька мов.

Утім, як би там не було, видання книг нині тримається більше на ентузіазмі авторів, які виживають не завдяки, а всупереч державній безпорадності в цій сфері.

Бо ж доходить до анекдотичного – телефоную нашій спільній приятельці, питаю, куди поділа тираж нещодавно випущеної книжки? Відповідь: «Друзям роздала, а все інше – під ліжком». Ось так і живемо, – невесело констатує наостанок Василь Кузан.

У продовження теми можна було б додати роботу бібліотек, форумів книговидавців, поговорити про електронні та аудіокниги, подумати над засиллям цифрових технологій та ще багато іншого. Але про це – іншим разом.

Людмила ОРОС, "Закарпатська правда"