Людина, яка знала власника рукопису Гоголя Юліана Бачинського

Минулого року у газеті «Берегово» була опублікований нарис журналіста та краєзнавця Еміла Туранія про мої дослідження загубленого рукопису Гоголя, який належав свого часу греко-католицькому священику Юліану Бачинському.

Ця тема для мене не тільки епохальна а й сакральна. Їй присвятив понад тридцяти років, про що свідчать багато численні публікації в різних виданнях, в тому числі й наукових. А ще, так розпорядилася доля, що понад десять років проживаю у будиночку, в якому останні роки провів Юліан Степанович Бачинський. Публікація Еміла Турані потрапила на очі знаному берегівчанину, вчителю за фахом, Миколі Омельяновичу Кудрону й зацікавила його. Адже на початку 60-х років ХХ століття доля звела його з людиною енциклопедичних знань, мученика за віру предків, - Юліаном Бачинським.
І от наша довгоочікувана зустріч відбулася у родинному будинку на вулиці Шевченка завдяки його сину Андрію, з яким свого часу пропрацював багато років на Берегівському радіозаводі. Наша бесіда-спогади тривала довго, за цей час минуле, через конкретну родину, на мить привідкрило свою завісу, щоб розповісти, мені, досліднику, безліч цікавих моментів тої давнини.
Мій співрозмовник Микола Омельянович народився в Хусті у 1938 році в родині викладача історії, філософії та психології знаменитої хустської чоловічої гімназії. Серед друзів батька був професор філології та відомий етнограф Петро Лінтур, а серед учнів – поет-антифашист Дмитро Вакаров. Молодий Микола вибрав інший шлях, любов до точних наук привела його на математичний факультет Ужгородського державного університету. Відтак, двадцятип’ятирічний Микола разом з дружиною й малолітнім сином потрапляє до Берегова. Працювати вчителем математики довелося спочатку у середній школі № 3, потім були роки роботи у медучилищі, а на пенсію пішов у 1996 році вже з ЗОШ № 1. Мабуть, типова біографія вчителя-матиматика, але це не так. Доля подарувала йому багато цікавих зустрічей, які вкарбувалися в його пам'яті про людей неперевершених, залиши по себе глибокій слід в нашому закарпатському літописі.
Прабабця Міклоша-бачія Кароліна Владимир була рідної сестрою відомого громадського діяча, греко-католицького священика Василя Гаджеги, тому в родині, завжди вітав його дух. Приведу лише один штрих з його насиченою біографії: будучи членом Центральної Русинської Народної Ради, приймав участь у травні 1919 року у зборах, які прийняли рішення приєднання нашого краю до Чехословаччини. Як неперевершеного церковного діяча його призначають каноніком і папським прелатом Мукачівської єпархії. Отож, міцний життєвий фундамент був закладений змалку. У Берегові Микола Омельянович в 1963 році поселився у рідної сестри прабабусі - Ірми за чоловіком Філаді. Цей охайний будиночок, справжній кладезь стародавностей, розташований на вже загаданій вулиці Шевченка. Саме там Міклош-бачі познайомився з Юліаном Бачинським, якій разом з донькою Габрієлою знімав у ньому дві кімнати.
Незважаючи на великий віковий бар’єр вони подружилися. До слова, Юліан Бачинський незадовго до цього овдовів й душевно переживав важку втрату - смерть дружини Ірини. Душевний спокій приносили три речі, яким присвятив останні роки життя. По-перше, це підтверджений факт в його біографії, саме в цей час на протязі багатьох років Юліан Бачинський за призначенням Папи Римського став його головним представником в Закарпатті. Як відомо, греко-католицька церква, була у нас під забороною. Службу божу греко-катольцький священик Юліан Бачинський, який до того провів за віру майже вісім років за гратами сталінських таборів, проводив у підпіллі. Причащати, сповідати, хрестити, відпівати, вінчати, доводилося в різних куточках нашого краю. Часто допомагав йому в цьому зять отець Стефан Бендас, який був жонатий на його донці Маріїі й теж багато років просидів у в’язниці за віру Хрестову. Від цього шлюбу народився відомий греко-католицький священик, церковний дослідник та діяч Даниїл Бендас. По-друге, Юліан Бачинський вів велике листування, серед адресатів було багато колишніх вірників з Ясіня, доля яких розкидала по-всьому світу. Він знав, що його велику пошту перелюстровують співробітники КДБ. Тому й писав листи на 10-15 сторінках, і лише наприкінці повідомляв найважливіше, психологічно знаючі, що безпекарю з часом набридне читати його до кінця. А ще любив Дюло-бачі, як шанобливо його називав Микола Омельянович, спілкуватися. Він був чудовим співбесідником і міг годинами розповідати про своє життя-буття. Саме під час такої бесіди признався двадцятип’ятирічному легеню про те, що свого часу був власником безцінного рукопису Миколи Гоголя та автографу Олександра Пушкіна. А ще любив з гордістю розповісти про свого старшого брата Едмунда Степановича Бачинського (1880-1947), згадка про якого була під забороною. Все робилося щоб його ім’я було стерте й забуте. Саме тоді, зараз 77-річний Міклош-бачі узнав, що Едмунд Бачинський був у 1920-х мером Ужгорода, а ще депутатом парламенту ЧСР від аграрної партії (1925-1929), сенатором (1929-1939); міністром внутрішніх справ в першому уряді автономної Підкарпатської Русі (11.10. 1938 – 26.10. 1938) Андрія Бродія, залишався їм й в уряді Августина Волошина (26.10. 1938 – 1.12. 1938). А свій життєвій шлях закінчив у таборах ГУЛАГу… Лише кілька миттєвостей з їх багаточасових бесід, які можна продовжувати й продовжувати.
Доля розпорядилася так, що Юліан Бачинський був вимушений переїхати до своєї доньки Катерини, яка вийшла заміж за відомого берегівського адвоката Ференца Шмера. Справа в тому, що його донька Габрієла, з якою мешкав разом, нарешті змогла виїхати на постійне місце проживання до свого чоловіка, колишнього угорського офіцера до Аргентини. Подружжя познайомилися в Ясіня, де її суджений Морці Маерський будував лінію Арпада. Відтак, після війни уникаючи переслідувань, вимушений був виїхати до Аргентини. До слова, його батько, сват Юліана Бачинського, був відомим нейрохірургом у Дебрецені. За словами Миколи Омельяновича, розтавання було болісним, бо звикли один до одного, а до його дружини Оронки старий ставився як до рідної доньки. В останню путь Міклош-бачі проводжав Юліана Бачинського разом з багаточисленною громадою вірників греко-католиків та близьких знайомих. Відправляв панахиду римо-католицький священик отець Гомоля. Було це у 1973 році.
Валерій Разгулов, історик-краєзнавець
ЧИТАЙТЕ також: Хто є хто у назвах вулиць Ужгорода