Мер Бабяк колишню другу школу нікому не віддасть! (ФОТО)

Ювілей, якого не буде, або Історія появи, розвитку та занепаду другої міської школи Берегова.

Насправді російськомовна школа як об‘єкт існує, а як навчальний заклад її «закрили» ще вісім років тому. Серйозних причин такому руху назад набралося кілька й значно раніше: українська незалежність і падіння популярності російської мови, внаслідок чого різко зменшилася кількість учнів, та ще плюс великі енергозатрати на утримання навчального закладу тощо. А ще трохи раніше «затрусило» школу й те, що у вісімдесятих роках минулого століття на головній садибі кожного господарства, відповідно до урядових рішень, мали збудувати середню школу. Тож з‘явилися двохповерхові десятирічки у Яношах, Гаті, Свободі, В. Берегах, Чомі, Мужієві, Дийді тощо. Нині ж, після певних дискусій у колі освітян й на загальноміському рівні, школу номер 2 перемістили у крихітне крило ЗОШ № 5. Себто «повернули» її туди, звідки вона вийшла, а коли точніше, то заслали під «старий» дах. Слід сказати, що, починаючи з далеких повоєнно-визвольних часів, теперішня школа № 5 за числом була другою. І тільки тоді, коли протягом чотирьох років було збудовано та помпезно відкрито навчальний заклад на вул. Суворова, їй присвоїли номер п‘ять. Але друга школа після свого «повернення» на старому місці довго не проіснувала – через певний час її об’єднали з колишньою восьмою. І аби не було ображених, навчальний заклад перейменували у ЗОШ № 10. Ось така історія виникнення, розвитку та занепаду школи, дату народження якої якщо й відзначатимуть, то хіба-що окремими групками, класами, товариствами, однодумцями тощо. Можливо, що у приватному порядку тост піднесуть ті, хто загадає свою альма-матір, але вже без офіційних реляцій.

На те і влада, аби контролювати й пильнувати

Колишню середню навчально-освітню установу номер два, «ювілей» якої на цей раз відміняється, попередньою міською владою через об‘єктивні та вище названі обставини було законсервовано. Натомість нова, до її честі, не дала об‘єкт на відкуп знищенню та повному руйнуванню. І це теж відповідально! Вона, за словами мера Золтана Бабяка, сповна усвідомлює, що об‘єкт треба рятувати, і чим скоріше – тим краще. Звісно, шукаються та активно опрацьовуються різні варіанти, які принесли б якнайбільше позитиву та реальної користі. Однак прикро те, останнім часом споруда багатьом муляє очі, час від часу породжуючи нездорові, фальшиві та шкодливі чутки. Тож ми вирішили дослідити тему «другої школи» та поспілкуватися з тими особами, на чиїх очах «виростав» цей освітній заклад, хто, власне, згодом його очолював, формуючи разом із педагогічним колективом позитивний імідж установи тощо. Цікавила також думка, чому невдовзі так різко упав авторитет і рейтинг однієї з найкращих шкіл Берегівського району. Звісно, є також коментар керівництва міськради, яке готове зробити все для того, аби вдихнути у цю будову «друге» життя й використати її якнайреальніше, якнайефективніше та якнайпрагматичніше у конкретних цілях. Важливо, щоби не збулися недобросовісні та некоректні плани легкодумних осіб, які вже зараз «надсилають» нереальні та провокаційні месиджі, усні та мас-медійні у тому числі. Але доки мер З. Бабяк, можна сподіватися, що у цьому плані все буде о‘кей.

На гребені демографії

Ще одна важлива деталь. Дещо прикро, що про середню школу № 2 нині доводиться говорити у минулому часі. Не тільки світлі, але й складні вона пережила часи. Шкода, звісно, що так сталося. Але як неможливо два рази увійти в одну й ту ж саму річку, так нереально повернути все назад. Попередню її добу доводиться хіба-що згадувати незлим, добрим і беззлобним словом. Як відомо, будувалася вона на гребені демографічного буму, дальшого розвитку російської мови, що для мешканців нашого прикордонного міста, як і району в тому числі, на той час мало неабияку актуальність. Пояснення цьому просте: до найзахіднішого регіону у післявоєнні роки скеровували спеціалістів для відродження народного господарства, згодом із дипломами вищих навчальних закладів і технікумів приїжджали випускники на заводи, фабрики та установи, чимала кількість яких спілкувалася російською мовою. Багато з них на цій благодатно-прикордонній землі осідало та коріння пускало. Угорське населення, як знаємо, теж у силу об‘єктивних причин віддавало перевагу мові міжнаціонального спілкування. Бо, опанувавши російську, простіше можна було стати студентом будь-якого радянського вишу й опісля «пробити» собі життєву дорогу. А коли взяти до уваги той фактор, що в районі, та й у самому, зрештою, місті, діяла Закарпатська геологорозвідувальна експедиція, де також було чимало приїжджих спеціалістів, а ще тут були дислоковані понад 10 військових частин, мотострілецький полк, розвідувальний батальйон, прикордонні комендатура й чотири застави у тому числі, де службу несли не україномовні офіцери, то очевиднішою стане тогочасна потреба у спорудженні у Берегові «російської» школи. Діти, як і батьки цих категорій берегівчан, раді були появі такого стильного навчального закладу. І, виходячи з тогочасних реалій, украй потрібного й необхідного.

Була й така врочиста мить...

Мало хто нині здогадується, що цей рік для колишньої міської загальноосвітньої школи № 2 мав би бути ювілейним. Рівно сорок літ тому – 26 лютого 1976-го відбулося урочисте відкриття одного з найкращих і в майбутньому найелітніших навчальних закладів міста й Берегівського району. Не скупилися тогочасні керівники, що прийшли на презентацію (перший секретар РКП Гаврило Вереш, голова райвиконкому Олександр Мазур, начальник районної освіти Василь Овсак) на найпишніші компліменти, які палко «сипали» на адресу цього, без перебільшення, справжнього храму науки. Та й на теренах усього Закарпаття на той час небагато можна було нарахувати подібних навчальних закладів. У такій велеречивості нічого дивного не було – десятирічка, яка будувалася за типовим проектом 60-их років минулого століття, хоча й мала низку технічних недоробок і прогалин, хиб і вад, які довелося усувати уже після здачі її в експлуатацію, але таки прикликала до себе найкращі педагогічні сили. Згодом вони стали золотим фондом берегівського вчительства. У цьому освітянському флагмані працювала талановитий педагог і високообдарований математик Тамара Лукашова, одна з небагатьох у області в учительських лавах за свій труд і старання на педагогічній ниві була відзначена найвищою у ті роки державною нагородою – орденом Леніна. Та не тільки вона одна – таких, хто із душею сіяв вічне, розумне, мудре, тут було понад вісімдесят. Виявляється, роботу вчителя і в ту пору також шанували. Хто б і що не казав, як би цей факт не трактував, але з пісні слів не викинеш! Таку ж позицію висловила берегівчанка Оксана Тихоход, донька якої Оксана (золота медалістка) й син Володимир теж у цієї славної вчительки уроки брали. А відтак, закінчивши навчання відповідно у 1991 та 1998 р.р., у київських вузах вищу освіту здобували. Володимир, приміром, навіть кандидатом технічних наук став, зараз він доцент одного з найвідоміших вузів країни – КПІ та вважається перспективним ученим у математиці та програмуванні. Серйозних висот у науці також здобув Юрій Жигуц, доктор технічних наук, професор, завкафедрою на інженерно-технічному факультеті УжНУ, а за найновішою інформацією – академік АІН України.

Уся директорська гвардія

Настала черга добрим словом згадати тих, хто стояв за "штурвалом" цього освітянського флагмана. Але передусім треба сказати, що першим директором працювала мудрий, досвідчений, знаний новатор-освітянин, на сьогодні вже покійна М. Г. Ященко (1976-1978 р.р.). Маючи неабиякий педагогічний хист, талант й вміло "закрутивши" шкільницькі справи на новому місці, бо директорувала загалом із 1958 р., вона з радістю передала естафету наступниці Л. Г. Ковач (1978-85 р.р.). яка, між іншим, теж не з місцевих, але із чоловіком-угорцем і дотепер живе у селі Бене (Добросілля). Згодом два роки директорував Є. В. Єгоров із М. Бейгані. Добрий слід залишили ці особи в серцях учнів і вчителів, але чи не найбільше вдалося зробити О. В. Кулішову, історику за фахом і надзвичайно талановитому як педагогу, так і керівнику освітнього закладу (1987-1999 р.р.). Закінчивши його рівно півстоліття тому – у 1966 р., коли дипломи про середню освіту отримували десятикласники з одинадцятикласниками одночасно, він став студентом історичного факультету УжНУ. Що цікаво, тут він виявився останнім серед тих, хто вчився вже не чотири, а цілих п‘ять років. Опісля повернувся працювати в рідну школу, де спершу займав посаду заступника директора й згодом став тут кермувати. Маючи твердий і непоступливий характер, він ніколи у відчай не впадав. Хоч і важко доводилося, але марку тримав. Бувало, що посада керманича перетворювала його на спеціаліста різних непедагогічних профілів. На цім директорськім посту трудився 12 літ – найбільше з усіх керівників цієї шкільної установи. Відтак шість років освітнім закладом, де щороку меншало як учнів, так і вчителів, «рулював» В. М. Мегіц. І вже останні часи, коли справи тут «догасали», припали на директорування Г. А. Поважук, яка нині працює у «десятці».

Хто у школі вчився – зізнавайся

– Ходити до цієї школи, перший камінь у фундамент якої заклали у 1972 р. (у цей час керував Берегівщиною Микола Семенюк), вважалося престижно, ліпші вчительські кадри давали дуже якісні знання, – ділиться своїми спогадами колишній директор, людина до освіти небайдужа Олег Кулішов. – Підстави були вагомі: випускники, серед яких медалісти, призери олімпіад і першостей, без особливих проблем і труднощів вступали до найкращих вузів тодішнього Радянського Союзу, в тому числі МДУ ім. Ломоносова, КНУ ім. Шевченка, ЛНУ ім. Франка й інших університетів та інститутів тощо. Приміром, випускників цього «маяка» берегівської науки Едуарда Горянського та Сергія Доріченка, які були переможцями олімпіад математичного профілю, запрошували у Київський держуніверситет. Однак вони взяли «вище» й обрали Московський університет, досягнувши опісля певних вершин. Сюди подались учитися також Андрій Графов (МДУ), Віктор Гопак (МАДІ), Микола Тіба (МІФІ) та інші. Слід сказати, що у нашому місті немає такої сфери народного господарства, де б не працювали колишні вихованці цього знаного у минулому освітнього закладу. Перераховувати їх – це назвати сотні прізвищ (що теж непросто), які свого часу звідсіля подалися у широку життєву дорогу. Серед них – керівники міських і районних структур, зокрема, безстрашний офіцер-розвідник Олексій Сергачев, який у 80-их аж двічі побував у Афганістані, заступник мера М. Ляшко, секретар міськради Л. Токар, яка свого часу опікувалася міськими освітянами, колишні державні службовці В. Кайнов (екс-секретар, т. в. о. голови міськради), О. Кобзєв (екс-заступник керівника РДА), а також кандидат економічних наук Ігор Семененко, відома режисер-постановник українського народного театру ім. Я. Бандурович, донедавна очільниця берегівської культури Ольга Матей (у школі Пуйо), відомий підприємець, директор фірми "Косинські джерела" Олексій Іванчо, не кажучи про випускників старших поколінь Й. Вайса, М. Арутюнова, О. Сабелка, А. Сорокіна та інших. Приходить на пам‘ять також прізвище доктора біологічних наук, професора, член-кореспондента НАНУ Соломона Вассера, який на сьогодні є провідним світовим ученим-мікологом (наука про гриби). Усіх, звісно, не пригадати, але спогади про друзів, учнів і шкільні роки прекрасні. Залюбки про цей етап свого життя розказала також Олімпійська чемпіонка Монреалю-76, майстер спорту міжнародного класу, відомий гандбольний голкіпер, а нині наставник юні Ніна Гецко (Лобова). Наголосивши, що вона, як і колежанки Людмила Задирака, Єлизавета Субота, Раїса Саїтова, Ольга Малинська теж училася у другій міській школі. Щоправда, закінчили її напередодні відкриття нової будови на вул. Суворова. Одним, словом, якщо всіх поіменно згадати, то половина «Бактянки» «родом» саме з цієї славетної середньої школи. Крім усього іншого, радо підтримала мера, який питання збереження колишньої школи номер два узяв під свій особистий контроль.

Популярність школи росла...

Подібних прикладів, коли середню освіту у «російській» школі здобували «неберегівчани» – чимало. Свідченням цього є те, що в окремі роки тут навчалося понад 1200 учнів – ціла армія міських юнаків і дівчат, жителів сільської місцевості та навіть з сусідніх Ужгородського та Виноградівського районів. В один із навчальних років тут здобували знання 32 «іногородніх» – фактично цілий клас. Зокрема, займався у другій школі син тодішнього депутата Верховної Ради України, Героя Соціалістичної праці, голови колгоспу «Прикордонник» Антоніна Бірова – Аттіла. Сестра також тут училася. У подальшому Біров-менший став істориком, а донька – фахівцем-міжнародником. Пригадала цей факт освітянка-активістка Світлана Чірібан, а її мати Е. Ю. Маргітич і взагалі розповіла низку незабутніх епізодів із життя колись рідної їй школи. Днями «мовнику», до речі, виповнилося 77 красних літ. Між іншим, теперішній депутат Європарламенту Андреа Бочкор (Медвец), як і колишній мер Берегова та член українського парламенту Михайло Товт, теж вважають цю школу своєю рідною. Приміром, пан Михайло аж із Запсоні доїжджав, але освіту саме тут здобував. А на один із ювілеїв альма-матері у презент навіть відеомагнітофон подарував. Про авторитет цього освітнього храму свідчило й те, що в окремі періоди навчання велося у чотирьох паралельних класах й у дві зміни. Між іншим, подеколи навіть технічні працівники не мали своїх приміщень – до останнього квадрата усе «окупували» учні та вчителі. Вони розміщалися у майже півсотні класах, що були розташовані у двох- й трьохповерховому корпусах (їхня площа складала 3964 м. кв.), які займали 2.01 га. Слід наголосити: школа працювала за кабінетною системою навчання (по 3 російські та українські кабінети, 4 математичні, по 2 з історії, фізики, хімії тощо, з іноземних тут студіювали англійську, німецьку та французьку). Облаштували також клас ЕОМ, які стали прообразом сучасних комп‘ютерів. Найчастіше тут засиджувалися ті, хто тяжів до природничих дисциплін: брат і сестра Тихоходи, Тимошенко, Жигуц, Горянський, Графов і десятки їм подібних, які стали докторами наук, професорами і навіть академіками. Ще штрих про матеріально-технічне оснащення. Про те, якими були 2 майстерні із верстатами – просто не переказати! Устаткуванню дивувалися навіть поважні інженери та майстри. Старшокласники могли виточити будь-якої складності деталь. А шкільна їдальня не те, що вражала, вона приємно приголомшувала своєю сучасністю. Щоправда, свого власного опалення навчальний заклад не мав – і це було явним мінусом школи. Теплотраса пролягала від котельні, що була за 450 м., та обігрівала «на своєму шляху» сусідній дитсадок, гуртожиток училища швейників (ПТУ-18) і довколишні вулиці. Для повноцінного її функціонування на зиму необхідно було припасти 220 тонн вугілля – а це приблизно 30-40 самоскидів типу «газон»! Профтехшкола не завозила ані грама – усе було на плечах середнього навчального закладу. Щоби провести побілку її стін і пофарбувати вікна, двері, яких тут було більше сотні, оновити у класах підлогу, парти, столи, стільці в тому числі, довелося закуповувати 500 кілограмів фарби. Подібних цифр і фактів, які свідчать про масштабність цього храму науки – достатньо. Усе це із пам‘яті автору цих рядків коментував О. Кулішов, який також розповів, що його онуки ходять до школи з угорською мовою навчання – ЗОШ № 4. Хто б міг колись таке зміркувати…

Ще погляду історії

Що стосується минулого, то слід також відверто сказати: зводився об‘єкт досить швидкими темпами. Однак на догоду модним у ту соціалістичну епоху ідеологічним гаслам, будівельники змушені були підтримати партії клич і пришвидшити темпи робіт, а відтак завершити здачу школи достроково – до початку 25 з‘їзду КПРС. Однак і так не встигали, тож із метою скорішого наближення здачі об‘єкта «під ключ», районним керівництвом було прийнято рішення залучити будівельників з інших заводів, фабрик, комбінатів тощо. Завдяки цьому методу шкільну будову назвали народною. Так само, як і спорудження навчально-спортивної база «Закарпаття», яку теж зводили всезагальним способом і прискорено. Не зайвим буде сказати, що до того часу в місті не було жодної нової школи. Зокрема, ЗОШ № 1, яка нині сусідить із українською гімназією, базується у понад столітній будові, п‘ята (до тих пір номер 2), як і четверта одинадцятирічка ім. Л. Кошута, шоста дев‘ятилітка також зведені за чехословацького, та навіть ще давнішнього, у тому числі австро-угорського режимів. Що стосується загальноосвітніх шкіл №№ 3 і 10, то їхні теперішні корпуси або значно новіші за приміщення своєї «російськомовної» посестри, або мають іншу історію. Рівно сорок літ тому описаний нами об‘єкт-красень не тільки приємно тішив око, вражав, але й заворожував. Тож і потягнулися сюди ті, хто мріяв отримати міцні, глибокі та ґрунтовні знання: українці, угорці, росіяни, юнаки та дівчата інших національностей, тутешні й нетутешні тощо.

І насамкінець: проблема школи мером узята на олівець

Відрадно констатувати, що міська влада не пустила на самоплив ситуацію із приміщенням колишньої школи № 2, яка є не тільки нашою історією, але, у чому немає сумніву, ще й прислужиться конкретній меті. Керівництво міста пильно контролює це важливе питання – воно на «олівці» в самого мера. Зрозуміло, у міськраді й надалі уважно відслідковуватиметься стан справ у цьому напрямку, аби привабливий як своїм розташуванням, так і рекреаційними складовими об‘єкт, чимскоріше перестав руйнуватися. Тож можемо заспокоїти містян: наразі законсервована споруда не попаде у руки недобросовісним ділкам. На цій позиції чітко, твердо, рішуче та навіть безапеляційно стоїть міський голова Золтан Бабяк. А ще акцентує: доки він займатиме цю посаду – будівлю ніхто підпільно не приватизує, ніхто нікому її не продасть, що, зрештою, заборонено згідно з вітчизняним законодавством. Наразі ніхто й нічого тут не розтринькує та не розбазарює. Однак, разом із цим, шукаються реальні та конкретні варіанти, аби відремонтувати це освітянське приміщення, надати стінам другого дихання та використати їх розумно та з визначеною метою. Тож некоректні, нескромні та провокаційні пропозиції, кажучи образно, не приймаються. Словом, будемо сподіватися, що місто невдовзі таки матиме користь, зиск та вигоду від цього «замороженого» вже ледь не ціле десятиліття об‘єкту. Віриться, що як колись ця школа славу мала, так, без сумніву, матиме її і в майбутньому.

Михайло ПАПІШ, журналіст