Молодий закарпатський режисер-аматор Олексій Уманський про сучасне українське кіно

Попри тривожні часи в Україні почала розвиватися кіноіндустрія. За найближчі два роки світ побачило більше двох десятків фільмів, які гідно представляють Україну на міжнародних кінофестивалях. За кілька останніх років український кінематограф збагатився фільмом про закарпатця («Іван Сила» В.Андрієнка), німим кіно ХХІ століття («Плем’я» М. Слабошпицького), першим українським фільмом жахів у 3D форматі («Синевир» О. та В. Альошечкіних), першим українським повнометражним мультфільмом («Бабай» М.Ведмідь), історичним драматичним фільмом про долю кобзарів («Поводир» О.Саніна) та іншими.

Не менш насиченим обіцяє бути й 2015 рік: заплановані прем’єри першої масштабної екранізації твору Тараса Шевченка в історичному фільмі «Толока» (режисер – М. Іллєнко), історично-драматичного бойовика про українську жінку-снайпера («Незламна» С.Мокрицького), психологічної драми «Брати. Остання сповідь» В.Трофименко, перша екранізація українського коміксу («Максим Оса» О. Мамедова) та інші.

Медіацентр УжНУ поспілкувався на тему українського кінематографу з організатором кінозалу імені Стенлі Кубріка, режисером-аматором, випускником відділення журналістики Ужгородського університету Олексієм Уманський.

· Як би ти охарактеризував сучасне українське кіно?

– Кіна у нас знімають небагато – це знають усі. Є серед нього попсове, є так зване авторське. Воно менше зрозуміле широким масам, але більш прийнятне для людей, що читають і намагаються думати.

Останнім часом, на мій погляд, важливу роль почала виконувати українська документалістика. Зараз це дуже актуально, адже події в нашій країні розвиваються стрімко, не встигають масштабно осмислюватися, а в художньому фільмі без цього ніяк. Тому наразі всі стежать за всім ніби онлайн.

Є цікавий проект Володимира Тихого «Вавілон 13» – короткі документальні замальовки про Майдан, Кримську окупацію, війну на сході України, які показують 100 відсотків реальності. Відома також робота Тихого «Наша Надія» про Надію Савченко. Документальна робота Сергія Лозниці «Майдан» показана в Каннах, а це означає, що люди у світі цікавляться зараз подіями в нашій державі.

Важкими зусиллями, але робиться і художнє кіно, як-то «Поводир» Олеся Саніна, «Плем’я» Мирослава Слабошпицього. Ці фільми теж демонструються з великим успіхом за кордоном. Але говорити про великий підйом не можна, бо робиться це кіно майже за свої кошти.

На Одеському кінофестивалі: Роджер Корман та Олексій Уманський

· Яке кіно особисто тобі подобається більше?

– Старе.

· А які старі українські фільми переглядаєш?

– Зараз готувався до «Кінокля», присвяченого Гоголю, то дивився «Ніч перед різдвом», «Пропала грамота». Треба за Довженка суттєво взятися – ото був розквіт українського кіно.

· Олексію, які сучасні українські стрічки бачив і які припали до душі?

– Бачив «Поводиря», «Гамер», «Труба», альманах «Україна Гудбай», «Деліріум», «Синевир»... «Івана Силу», на жаль, ще не бачив, але хочу. «Ядерні відходи» ще бачив Слабошпицького. Сподобалось все, крім «Синевира», але його теж треба подивитися, бо то перший 3D фільм України. Зараз усього не згадаю... Зазвичай такі фільми дивлюсь в Одесі на кінофестивалі.

· Яким бачиш майбутнє українського кінематографу? Чи вийдуть вітчизняні фільми на телеекрани?

– Вийдуть, але тільки ті, які самі себе будуть просувати. Щоб знімати кіно, потрібні кошти, а держава їх нині не дасть, інвестори теж. Інша справа, що знімати тепер може кожен, тому, можливо, це стане стимулом для творців. Але на широкий екран такі фільми не потраплять: наше суспільство значною мірою виховане прорахованим голлівудським кіном. До того ж сходити зараз на перегляд коштує 50-60 грн, тож рідко хто дозволяє собі такий атракціон.

· А як може підтримати українського кіновиробника, наприклад, простий українець? Сходити в кіно?

– Так. Або ж відкрити акціонерне товариство, де всі скинуться грошима, а потім, можливо, будуть мати відсоток від прокату, але у нас така схема ще не працює.

· А якщо не дивитися фільми на сайтах-піратах?

– Тоді доведеться обмежити себе в кіно в цілому. За кордоном люди не користуються піратськими сайтами з декількох причин: вони там активно блокуються (хоча й не всі), та й менталітет трохи інший. Вони і музику звикли купувати в інтернеті, бо мають повагу до авторських прав. Правда, їхня заробітна платня дозволяє це робити. Заборонити у нас піратські сайти означає позбавити простий люд кіно. Зараз не час це робити.

· На твою думку, після закону 5 лютого «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» чи повернеться колесо фортуни в бік українських фільмів?

– Думаю, в першу чергу треба заборонити серіали, які показують доблесну російську армію на українському телебаченні впродовж останніх 10 років. Але в цілому забороняти російське кіно не варто. Так само, як і вважати всіх росіян винними в конфлікті на сході. За останній місяць я подивився два російські фільми, що на слуху, – «Левіафан» і «Дурак» – обидва суперові.

· Чи демонстрували в кінозалі імені Стенлі Кубріка українські стрічки? Якщо так, то які саме?

– Показували «Білого птаха з чорною ознакою», демонстрували фільми власного виробництва, добірку фестивалю «Кіномедіа». Хочу вести переговори з творцями альманаху «Мудаки арабески», аби дали дозвіл на його перегляд.

· Що би порекомендував подивитися студентам?

– Всі фільми Стенлі Кубріка, Девіда Лінча, Мартіна Скорсезе, Альфреда Хічкока, а також стрічку Спайка Ла «Роби, як треба».

· А з-поміж українських фільмів?

– Мабуть, фільм Олега Сенцова «Гамер». Можливо, він не надто драматичний і круто знятий, але режисер зараз сидить у в’язниці в Москві. Тож завдяки перегляду можна бути просто знайомим з ним хоча б на якомусь загальному рівні.

Іванка Когутич