Одне дитя привела на світ під черешнею, друге — під горіхом, а ... десяте — на постелі!

Тетяна Терпай із закарпатського села Вертеп Хустського району мама десяти дітей. Нічого дивного у цьому не було б, якби не народжувала їх сама удома – без допомоги медиків.

Під час вагітності, як і належить, проходила обстеження, ставала на облік. Але як тільки наставав той таємничий момент появи на білий світ немовлятка, вона зачинялася сама у хаті.


Три чоловіки – Івани, другий і третій – брати


Село Вертеп ніби заховалося подалі від світу на пагорбах. Щоб добратися до нього, треба попетляти розбитими дорогами високо вгору. Мимохіть ловиш себе на думці: як тут живуть люди? Та коли в’їжджаєш у село, дивуєшся – у цій красивій закарпатській глибинці зводять величезні заможні будинки, облаштовують гарні подвір’я. Лише хатинка Тетяни Терпай геть не вписується в цю картину: старенька, полуплена. Здається, як тут вміщається уся дітвора?

Назустріч виходить весела привітна жінка – щойно вернулася з лісу, де збирала дрова на зиму. «Як не будеш робити, нич не буде», – каже. Чоловік клопочеться на подвір’ї, обрізає виноград, біля нього в’юном крутиться маленький хлопчик. Виявляється, це її другий законний чоловік. Що дивно, і перший хлопець, який не взяв заміж, і два офіційних чоловіки – всі троє Івани. До того ж шлюбні ще й двоюрідні брати між собою. Але про все по порядку, бо доля 46-річної Тетяни незвичайна і драматична.

Коли Таня ходила ще у школу, чула поза спиною, як шепталися сільські жінки, що вона нерідна дочка своїх батьків. Не раз верталася додому плачучи. Мама постійно запевняла, що то неправда, що люди пліткують. Та одного разу не витримала, зізналася: її забрали з лікарні маленькою.

– Моя справжня мати циганка, – каже притишеним голосом Тетяна, очевидно, їй соромно це казати. – Покинула мене в больниці, а батьки другі забрали і вигодували із семи місяців. Вони дітей не мали, жили в Рокосові, туйка село є. Люди казали, батьки мені такі хрестини чинили, як свайба велика! Мали гарне господарство. Як ми си багато жили! Якби батьки молодими не вмерли, хіба би я так жила?.. – показує рукою на хатину.


Рідна мати називає Лідою, прийомна – Танею


Не встигла Таня закінчити школу, як народила першу дитину – сина Павлика. Проте хлопець Іван, з яким любилися, заміж її не взяв: противилася його мати.

Але незадовго вийшла заміж. Законного чоловіка Івана пригледіла їй мама. Мав золоті руки, все вмів зробити.

– Пушли на празник, чири-мири зчинили. Так мене забрали, – сміється жінка. – Відгуляли весілля, я була молодою, у вельоні, а в колясці мій малий Павлік.

Якось Таня потрапила в лікарню з малим синочком. Медсестра, котра заповнювала карточку, поцікавилася, чи хоче побачити рідну матір. Не задумуючись, відповіла: «Хотіла би її видіти: шо то за мати вродила і лишила?» Але сама до неї не поїхала. І через трохи часу рідна матір таки навідалася, ще коли батьки живі були. Виявляється, у циганській родині Таню звуть Лідою. Так жінка дізналася, що має ще одне ім’я.

– Мати до нас тепер ходит, – розпові­дає Тетяна. – Зараз вона слаба, має рак мозку. А чого мене туй лишила? Казала, шо не любила доньок, знищувала, кидала, а за синами пропадала, гляділа.


Допомагав при пологах удома і перший чоловік, і другий


Народила Тетяна Терпай десятеро дітей. Першого, Павлика, від коханого Івана, далі сім дітей – від першого чоловіка Івана, який помер молодим від туберкульозу, двоє – від другого, теж Івана. Питаю, скільки років старшій і найменшій дитині. Жінка намагається полічити у пам’яті, а тоді, махнувши рукою, біжить у хату і виносить свого паспорта. У ньому і підглядає роки народження кожної дитини. Найстарший – з 1988-го, найменший – з 2012-го, двоє вже померли. Має жінка й онуків. Синові Павлові залишила добротне батьківське господарство у сусідньому селі Рокосово, хатину першого чоловіка – доньці, а сама з дітьми перебралася до другого чоловіка. Щоправда, з усіх удома біля батьків лише найменший. Старші одружені, інші вчаться в школі та інтернаті.

Таня зажила слави в окрузі як жінка, яка сама удома без медичної допомоги народжує дітей. Весело розповідає про це. Дату народження всіх своїх кровинок не зразу може пригадати, а от місце появи на світ кожного пам’ятає добре. Усі, крім першого Павлика, далися легко.

– Його родила в роддомі, дуже тяжко. Казала, никда туди не піду. Посля нього – Івана німого. Вдруг живіт став боліти – і родила його я вдома под сливу на дворі. Впав, ударився, може, того слух потеряв, не чує, німий. З Мирославою поїхала в роддом, та в туалеті сама її вродила. А вже всіх далі – только вдома. Лариску – под горіхом, Мішку – под черешню, Анюту – под сіном, других – на постелі.

– Чому не їдете у пологовий?

– А я знаю, золотая? – задумано питає. – Так мати рідна робила, вона 19 дітей народила, троха вдома, троха в больниці. Так і я. За Васьком доктор мене поникав (подивився. – Авт.), каже: молода жона, як самій родити, то може й кровотеча буть? А я собі знаю. Як приходит час, всіх виганяю вон. Постелила – і фіть! – уже народила. Ускладнень не було, крім Івана-німого, діти більш як три кілограми вдавалися.

Таня розповідає, що раніше їй підсобляла мати першого чолові­ка – воду гріла, дитину приймала-обмивала. Згодом у помочі став чоловік. А потім цю традицію перейняв і другий. Обидва допомагали дружині народжувати дітей. А вже після того кликали до себе завідувача ФАПу села Вертеп Оксану Ярош. На добрі слова та похвалу для цієї лікарки Тетяна не скупиться, в усьому питає її поради.

– Таня відповідально на облік стає, проходить обстеження, – розповідає Оксана Іванівна. – А не викликає медиків спеці­ально – щоб самій народити. Приходить її час – тихо сидить. А коли народить, тоді дає знати. Мотивує тим, що її мама так рожала. Попробувала один раз – вийшло на добре. Пупок вміє зав’язати, загорне дитину, далі вже кличе мене. Я проводжу інші процедури, викликаю «швидку».

Бувало, що народжувала Таня і в хуртовини, коли намело по пояс кучугури снігу, і у паводки, коли велика вода відрізала людей від світу і знесло моста через бурхливу річку. І в сніг, і у дощ Оксана Іванівна супроводжувала породіллю до лікарні, викликала машину по той бік і передавала медикам маму з немовлям. Цікавимось у Тані, чи ще буде народжувати. Сміючись, жінка махнула рукою:

– Поживемо – побачимо…

Олена ПАВЛЮК, Закарпатська область