ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Основи мовного миру "Закарпатського Вавилону"

    28 березня 2024 четвер
    121 переглядів
    Книга про мовне неблагополуччя на Подкарпатті в першій половині 19 століття.

    Книга про мовне неблагополуччя на Подкарпатті в першій половині 19 століття.

    Цікава з точки зору історії та її сув’язі з нашим буремним сьогоденням книга за авторством Степана Черничка та Чілли Фединець «Наш місцевий Вавилон» (Черничко С., Фединець Ч. НАШ МІСЦЕВИЙ ВАВИЛОН: Історія мовної політики на території сучасного Закарпаття у першій половині ХХ століття (до 1944 року): Монографія. — Ужгород: Поліграфцентр «Ліра», 2014. — 236 с.).
    Закарпаття у двадцятому столітті входило до складу декількох країн. Були навіть періоди, коли регіон підпорядковувався одночасно кільком державам. Саме тому історія краю є унікальною з точки зору, що тут часто-густо співіснували докорінно протилежні мовно-політичні прагнення. Використання та функціональний розвиток мов залежав від об’єктивних (історичних, політичних, економічних, соціально-культурних, соціально-демографічних) та суб’єктивних (ідеологічних) факторів. У монографії «Наш місцевий Вавилон» розглядається мовна політика саме як сукупність таких чинників. Цікаво, що видання є плодом творчої наукової україно-угорської взаємодії. Бо ж автори видання — С.Черничко, викладач Закарпатського педагогічного інституту імені Ференца Ракоці ІІ, а Ч.Фединець — науковий співробітник Угорської академії наук.
    Книга складається з п’яти розділів. В першому розглядаються основні соціолінгвістичні поняття, якими оперують автори. Три наступних розділи підкоряються хронологічній логіці: описана мовна політика в Закарпатті під час входження регіону до складу Австро-Угорської імперії, затим — до складу Чехословаччини, і, нарешті, до складу Угорщини в якості регентського комісаріату Подкарпатська Русь. В останньому розділі «Мова, історія, політика: досвід регіону» аналізується мовна політика всіх держав, частиною яких у різний час було Закарпаття.
    …Чого тільки не було на Закарпатті, що вперто виживало в просторі та часі під всіма поривами вітрів і навалами шквалів природніх і політичних. Мало хто з сучасників знає, що тут, у кінці 18-го і на початку 19 століття за Австро-Угорщини ввели Закон Апоні. Метою його стала заборона русинської та румунської мов у краї. Нічого з того не вийшло. Самі добрі очільники скасували, визнавши цей документований намір невдалим. Український та угорський науковці пильно придивляються до мовної політики в найбільш строкатий за подіями період, що охоплює кінець 19 до першої половини 20 століття включно. Цікавить їх ЯК урядовці ставилися протягом цього часу до мовного питання. Скажімо, в демократичній Чехословацькій Республіці нічого не заборонялося, але діяв усе-таки принцип «Розділяй і володарюй!» Були як русофіли, так і українофіли. Відповідно до цього і граматики створювалися. Закарпатські граматики створили Панькевич (під впливом українофілів), а вже під час війни від русофілів Сабов і Гарайда, дехто себе навіть чехзофілом вважав.. Проте тенденція в основному панувала демократична — в селах не переслідували народну русинську мову, витримувалося загальнолюдська позиція, що людина має право на існування з тою мовою, якою постійно говорить. За часів Волошина був спалах певної українізації, а далі знову прийшли угорці. Закарпаттям став управляти регент Козьма. До речі, він мусив знати і румунську, і закарпатську народну мову.
    Я мав розмови з людьми, що навчалися в руських гімназіях краю. Приміром, з Юрієм Туряницею, Іваном Біланином. Вони свідчать, що єдиної системи навчання не було, все залежало від напряму, який обирав сам собі той чи інший педагог. Цікаво, що в мадьярських школах зобов’язували вчити і русинську мову за принципом: живеш між цими людьми — то маєш шанувати і їх населені пункти, і їх, і територію, де вони проживають. Не дивно, з цього ракурсу, що на державних угорських посадах треба було знати і русинську мову. Тому гімназії в краї дійсно були РУСЬКІ, а не УГРОРУСЬКІ, як дехто хоче подати з присмаком доморощеного шовінізму. До цих освітніх закладів додавались і горожанські школи.
    Питання гармонії у співвідношеннях різних знакових систем (мов) не втрачає актуальності. Бо ж є права і обов’язки при формуванні мовної політики. Права людей, котрі народилися німцями, русинами, українцями, румунами тощо, — любити свою першу матір, а не піддаватися якомусь тиску і перестати зрештою себе відчувати своїм на рідній землі. Але при цьому робиться однозначний акцент, що ти обов’язково маєш знати мову держави, в якій живеш. На це якраз робиться логічний акцент у книзі «Закарпатський Вавилон». Адже співвідносна мова спрямована на те, аби на належному державному рівні спілкуватися в установах, на роботі. А керівництво при цьому зобов’язане вести політику злагоди, а не зневажати підлеглих за побутове спілкування на недержавній мові.
    Давно назріла і в Україні потреба чіткого «Закону про мови» і щоб його приймали фахівці, а не повстанці з вулиці та невдахи-політики. Навіть якщо останні є неабиякими патріотами. Передумови до цього складаються. В Закарпатті, наприклад, люди приємно здивовані й задоволені, що наш губернатор Г.Москаль намагається в усьому продовжувати гуманістичну політику взаєморозуміння на Закарпатті — людського, економічного і мовного. Так і треба будувати процвітаючу державу. Бо набридли вже постійні гасла: «Геть!» із будь-якого приводу від груп людей, які тримаються якоїсь своєї осібної «хвилі», вигідної їм на даний момент.
    Вавилон, образ якого фігурує в назві монографії, десь синонімізується з анархією хаосом, сумбуром, гармидером, розгардіяшем тощо. Та в нашому багатонаціональному «Вавилоні» закарпатці різних етнічних груп зберегли свою своєрідність, хоч асимілювати їх хотіли аж занадто часто. Та й при таких спробах назви міст, сіл, установ писалися подвійно — угорською і русинською, румунською і русинською. У Подкарпатті (Закарпатті) при урядах усіх країн тодішня офіційна влада, приміром, не заперечувала і цілком погоджувалася з тим, щоб служіння в церквах Закарпаття проводилося слов’янською мовою у закарпатських слов’ян у статусі мови материнської. А, відповідно, у церквах інших конфесій, як і належало їм — угорською, румунською.
    Педагогічний і політичний контекст цього очевидний. Недарма ж серед авторів своєрідний педагог Закарпатського угорського інституту імені Ференца Ракоці ІІ (Берегово), кандидат філологічних наук Степан Черничко. Завдяки таким, як він, фахівцям Берегівський інститут його випускники — українські філологи — називають навчальним закладом не лишень знань різних дисциплін, але і виховання у студентів поваги і любові до різних мов, а також людей різних націй. На цьому грунті в інституті базується і набирає подальшого розвитку наукова робота. Скажімо, ще студентом видав книгу «Словник лінгвістичних термінів української та угорської мов» Вільмош Газдаг (Ужгород, 2016). А вже в цьому році колектив інститутських авторів-філологів випустив книжку «Українсько-угорський словник державної ділової лексики». Допомогло в реалізації цього цікавого наукового починання, що душею інституту в Берегові є ректор Ілдика Імревна Орос, котра дбає постійно про примноження істинних знань і людської злагоди.
    «Розглянувши мовну політику майже за столітній період (з 1867 по 1945 рік), — підсумовують науковці в монографії, — можемо зробити висновок, що ще задовго до появи розроблених у 1990-х роках європейських стандартів у сфері захисту прав нацменшин у цьому периферійному регіоні Європи з більшим-меншим успіхом експериментували з такими моделями офіційно-ділового використання мов меншин, які можуть слугувати зразком хоч і сьогодні. У жодну епоху ці моделі не функціонували бездоганно, асиміляційні прагнення більшості були відчутні у регіоні, однак неодноразово відбувалися спроби заспокійливого упорядкування статусу та сфери мов меншин».
    Словом без миру всередині родини не буде власне родини. А без миру в державі, люди, подумайте і зробіть висновки — ЩО БУДЕ? Над цим маємо думати повсякчас. Стабільної, раз і назавше даної формули в складній темі взаємовідносин осіб різних національностей ніколи не буде. Бо це генетично жива справа, а люди — не роботи з централізованим керуванням. Тому система дієвих наукових досліджень різних миттєвостей національних процесів постійно буде лишатись актуальною.
    Василь ЗУБАЧ.

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору