ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют
Єдина Країна! Единая Страна! United Country

Слово про уродженця закарпатського Мукачева зі світовим іменем (ФОТО)

Тиберій Сільваші — художник із Закарпаття зі світовим ім’ям
Тиберій Сільваші — художник із Закарпаття зі світовим ім’ям

З Тиберієм Йосиповичем Сільваші у нас багато спільного, хоч ще недавно ми майже не знали про існування один одного.

Чути чули, але не більше. Ми, як з’ясувалося, з інтервалом у понад десятиліття, обоє вчилися у Страбичівській школі, обоє звідти пішли на «підвищення»: він після восьмого класу у київську «художку ім. Т.Г. Шевченка», а я після третього – у шевченківську школу в Мукачеві. Наші батьки були вчителями і деякий час навіть разом працювали у тій же Страбичівській школі. Моєму ж батькові кілька років довелося бути директором. З паном Тиберієм з інтервалом у кілька десятиліть нам випало бути майже сусідами – жити на дотичних вулицях у Мукачеві. І – нарешті. Свята любов до мистецтва. У нього – на практиці, у мене – більше в теорії.

Нині він – відомий український художник з угорським корінням і світовим іменем та теоретик сучасного мистецтва, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, фундатор й ідеолог мистецького об’єднання «Живописний заповідник»… Одним словом – живий класик, корифей абстрактного мистецтва. А кому не хочеться відчути себе корифаном із корифеєм, погрітися у променях чужої слави?

13 червня у Тиберія Йосиповича ювілей. Тож це святкове інтерв’ю ми розпочали задовго у дні «Срібного мольберту» в ужгородському Совиному гнізді, а продовжили через Інтернет.

– Пане Тиберію! Ви приїхали на малу батьківщину через «Срібний мольберт». Які Ваші враження від конкурсу та що побажаєте молодим колегам?

– Очевидно, що конкурс викликає зацікавлення, а значить є важливим для формування молодих митців. На перший конкурс у минулому році я не зміг приїхати, але знаю, що заявок було дуже багато і довелося на цей раз проводити попередній відбір. Сам формат, його швидкоплинність, самі завдання для конкурсу – дискусійні, але не будемо забувати, що він проходить усього другий раз і сам конкурс є частиною великого амбіційного проекту. Це процес і цілком можливо, що наступний раз ми побачимо деякі зміни. Тож всі ті зауваження, які лунали від конкурсантів і від членів журі, можуть бути виправлені, вимоги – удосконалені. Але треба відзначити чудову організацію конкурсу, і я уже казав у якомусь інтерв’ю після конкурсу, що окрему відзнаку, такий собі «гран прі» за ідею і організацію, має отримати подружжя Бровді – Роберт і Наталія.

– Ви народилися у місті над Латорицею у родині вчителів. Що найбільше запам’яталося Вам з дитинства та шкільних років, хто надихнув Вас присвятити себе мистецтву?

– Так, Мукачево – моє місто! Кожний раз, коли поїзд перетинає міст над Латорицею у Кольчині, вдивляючись у знайомі контури Ловачки, в білі стіни монастиря, в перші будівлі міста, я про себе промовляю: «Все. Я дома!». Так і живу: і Київ – дома, і Мукачево – дома. Я народився на вулиці Ілони Зріні, тоді ще Карла Маркса. Наш старий будинок, здається один з небагатьох, які залишилися в такому вигляді як були, побудовані багато років тому. Там зараз живе моя двоюрідна сестра Боріца з сім’єю. Багато що змінилося, і дім, який колись здавався великим, і сад велетенський, уже не такі, як були в дитинстві. І багатьох дерев у саду нема, нема гігантського горіха посеред саду, і багатьох людей нема. Поки були живі батьки, приїжджав у Мукачево кожен рік. Зараз зрідка. От якраз така нагода. Батьки все життя до пенсії вчителювали в Страбичові. І я там вчився. А після восьмого класу поїхав в Київ вступати до Київської художньої середньої школи,легендарної КХСШ. Взагалі у мене було щасливе дитинство. Між Страбичовом і Мукачевом. Сніжні Різдва, коли в нашому домі збиралася вся родина. І Страбичово, де школа, де малювання, де безліч книжок. Купання на «каналоші». Безперспективні спроби батька залучити мене до рибальства. Його любима розповідь про ці пригоди, коли він, сміючись, розказував: «Даю йому вудку, найкраще прикормлене місце, а через годину іду подивитись як у нього справи, а його ніде нема. Шукаю, а він уже сидить і малює». Ну і футбол, звичайно. В сім’ї всі грали. І всі на воротах. Батько ще в тридцяті захищав ворота мукачівського MSE. Брат Йосиф – мукачівського «Прибориста». Зараз його син, мій племінник, тренер мукачівської команди і теж грав на воротах. Така традиція. Батько був моїм першим учителем малювання. Все оформлення в школі і в селі були на ньому, агітаційні плакати, лозунги – все його робота. Так що запах фарб я відчув з малих років. Потім, це було уже десь у класі п’ятому-шостому, якось само собою стало ясно, що це буде моєю професією. Бо малював я скільки себе пам’ятаю. І батьки, обоє, всіляко підтримували моє захоплення мистецтвом. А тут стало ясно, що треба готуватися до вступу в спеціалізований заклад. Був вибраний Київ. А за рік до екзаменів у Києві я кожної неділі їздив в Ужгород, у палац піонерів, в знамениту студію Золтана Степановича Баконія малювати гіпси. Малюнок гіпсової голови був обов’язковим на вступних екзаменах в художню школу. Вступив я зразу. Так почалося моє самостійне життя. В п’ятнадцять років. І тільки коли в мене самого уже була дитина, я зрозумів, що пережили батьки, відпускаючи мене у світ.

– Якими були Ваші перші мистецькі кроки у столиці, що найбільше вплинуло на формування Вашого світу художника?

– Знаєте, важко сказати, що і як впливає на формування світу художника. Тобто ретроспективно, звичайно можна встановити ті поворотні точки впливу. Але для кожного це відбувається у свій спосіб. Звичайно, школа. Музеї. В Києві. В Москві і тодішньому Ленінграді. Виставки. Друзі. Учителі. Мені щастило з учителями і на зустрічі з людьми, які багато в чому формували мій світогляд і розуміння мистецтва. У школі першим учителем була чудовий живописець Зоя Наумівна Лерман. Потім сім’я Якутовичів. Георгій В’ячеславович Якутович, коли я не знав, що робити з дипломом у школі, запропонував поїхати в Карпати, на зйомки фільму, де він працював художником-постановником. Я поїхав, не знаючи, що їду на зйомки «Тіней забутих предків». Там спілкування з Параджановим, Якутовичем, Ільєнко. Звичайно, це не пройшло даром. Потім інститут і майстерня Т.Н. Яблонської.

– Ви маєте цілу власну мистецьку філософію. Якщо можна, викладіть коротко її наріжні камені.

– Ну, це скоріше аналіз нинішньої культурної ситуації, місце мистецтва в інформаційному суспільстві, його, мистецтва, функції і місце глядача, а скоріше, споживача в суспільстві споживання. А роль глядача справді міняється. І це треба усвідомлювати. Звичайно, мусимо розуміти певні особливості розвитку нашого регіону, України зокрема і Східної Європи в цілому. Відношення традиційного мистецтва і сучасного: поява нових форм і нових засобів (медіумів) виробництва візуального. Аналіз «матриці» національної візуальності, її складові і розвиток в історії і те, як вона впливала на те, що ми зараз називаємо «нашою ментальністю». Але про це можна говорити довго.

– Вас називають королем фарб, Ви ж стверджуєте: живопис мертвий, а я й далі малюю…

– Взагалі-то «смерть живопису» – це рефрен всього ХХ-го сторіччя. У 1922 році Родченко намалював перші монохромні роботи і заявив, що це кінець живопису. Робота називалася просто – «Синє, жовте, червоне». В 1956 році Барнет Ньюмен, американський художник, повторив цей жест, або, якщо хочете по-сучасному – проект, назвавши його «Хто боїться синього, жовтого, червоного». Після Ньюмена кожний, хто вважав себе живописцем, повторювали проект з такою назвою, демонструючи, що вони (живописці) не бояться, а по-друге, що живопис не помер. Не помер, бо, насправді, коли говорилося про «смерть живопису», мова йшла про відмирання певної форми його функціонування. Форма ця має назву, вона виникла 500 років тому в епоху Ренесансу. І називається – картина.

Живопис існував до появи картини і буде існувати після, змінюючи саму форму репрезентації. Так, що я малюю далі. Очевидно, що залишаються певні фізичні характеристики і ознаки, притаманні класичній картині (підрамник, полотно, фарби-пігменти і т.д.). Але це уже не «вікно в світ» (а це, поряд з рамою і прямою перспективою основні визначальні особливості картини), а «кольоровий об’єкт», або «об’єкт кольору» – як хочете. Так, що мої роботи не картини, (пейзажі, портрети, натюрморти), а «кольорові об’єкти» – носії кольору. Він – колір, є головним предметом, який я зображую. А відносно «короля фарб» – це така алегорія. Хоча доля істини там є.
7183-1.jpg
– Ваше відношення до феномену закарпатської школи живопису.

– Закарпатська школа – це усталений феномен. Він має свої особливості і характеристики, по яким зразу виділяється в будь-якій експозиції. Я пам’ятаю розповіді Яблонської як художники в Києві в кінці сорокових – на початку п’ятдесятих з нетерпінням чекали на виставках роботи закарпатців. Там було зовсім інше сприйняття та розуміння кольору і форми. Майстерні роботи з точки зору техніки, роботи закарпатців демонстрували явище європейського рівня, європейської культури. Об’єктивно кажучи, все-таки, це не була передова візуальна мова. В світі у той час розроблялися зовсім інші естетичні стратегії, але це був серйозний європейський мейнстрім. Родоначальники школи зробили важливий крок – змінили оптику в глядача, показали рідний край зовсім іншою візуальною мовою. Виробили певні прийоми, якими можна було передати такий складний мотив, як гори. Виробили навіть певний «словник» мотивів. Але тут була і певна пастка. Кожна візуальна мова в якийсь момент стає таким собі «загальним місцем». Стає штампом. І втрачає свою силу. Мені здається, що до якоїсь міри закарпатська школа, закарпатські художники стали заручниками краси, що їх оточує, і жертвами своєї любові до свого краю. Колись Дега, а це було у розквіт імпресіонізму, коли безліч художників кинулись на етюди, на пленер, з люттю писав: «Треба організувати спеціальні поліцейські загони, щоб відловлювати тих, хто йде малювати на природу». Дега, насправді, використовував більш різкі вирази. Якщо мову не розвивати – вона деградує. Це відноситься і до мови візуальної. Можливо, справжній спадкоємець традиції не той, хто ступає слід в слід, а робить так як у свій час робили засновники, – змінює оптику, якою дивишся на світ, обновлює мову для розуміння світу, який змінився.

– Кажуть, що Ваші полотна недешеві, а Вас часто бачать у метро…

– О так, це два смішні питання, які мені якийсь час постійно задавали: «Що значать ваші роботи? І вас бачать у метро?» На перше питання завжди відповідаю словами Френка Стелли: «Ви бачите те, що ви бачите». Не більше. Це не «настрій», не «відчуття», не, не дай Бог, «космос». Це – живопис! І тільки! Але це більше, ніж здається на перший погляд… На друге відповісти ще простіше, хоча дивуватися не перестаю. Очевидно, є таке уявлення про художників з топ-списку – вони мають відповідати певним стандартам; володіти певними статусними речами, бувати на всіх важливих тусовках і їсти в престижних ресторанах. А я не роблю ні одного, ні другого, ні третього. Так, що все просто. Ми живемо в центрі. Майстерня – пішки десять, п’ятнадцять хвилин. Якщо їхати машиною, часто в два рази довше. Так, що іноді зручніше метро. І, точно скоріше! Машина для мене не предмет статусу, або демонстрації своїх можливостей, а річ функціональна. Можливо, якщо б жили в іншому районі, далеко від майстерні, в метро б не заходив. А так…

– Розкажіть, будь ласка, про Вашу родину і чи маєте Ви послідовників у «Живописному заповіднику».

– Моя дружина Наталя – найважливіша для мене людина. Єдина, з ким я можу і роблю це завжди, радитися з любого питання. Центр і мотор нашої сім’ї. Надзвичайно начитана і розумна. Журналіст. Працювала в журналі «Україна», у відділі культури. Це той випадок, коли кажуть, що за спиною кожного успішного чоловіка є жінка. Так і є. Дочка Ілона – художник. Закінчила нашу Академію, майстерню Театрального мистецтва у Д.Лидера. Багато виставлялася з своїм живописом, а зараз працює з сучасними графічними техніками. Мені здається, це дуже цікаві проекти. І сучасні. Крім того, у неї серйозний літературний хист. І я з жінкою постійно підштовхуємо її до занять літературою.
«Живописний заповідник» був важливим і впливовим проектом для українського мистецтва і віхою в окресленні його модерністської лінії. Те, що художники, в певний період, відчули необхідність працювати самостійно, було цілком природньо. Хто слідкує за тим, що відбувається в художньому житті у нас, добре бачить той слід, який залишив «Заповідник», і вплив розробок тих проблем, якими займалися художники групи. Для мене ці ідеї не були ще вичерпані, я відчував необхідність їх розвитку, тому поява групи «Альянс 22» – це був тільки результат часу. Чотири роки важливої «лабораторної» роботи над оновленням сучасної візуальної мови художниками «Альянса» і тими, кого ми запрошували. Більше тридцяти проектів разом з музикантами, літераторами, філософами. Виставки у Відні, Берліні, Мілані. Так що процес триває… І на цьому не закінчиться.

– Крім пензля Ви добре володієте пером, вправно «нанизуєте слова». Які новини на цьому поприщі?

– Тираж моєї книги ессеїв майже розійшовся. Поговорюють про друге видання. Перекладається на англійську і німецьку. Якщо встигнемо з німецьким перекладом, то в кінці року, в берлінській галереї «Diehlgallery», з якою я співпрацюю, буде моя виставка і презентація книги.

– Що хоче побажати успішний український художник із світовим іменем у дні свого ювілею собі й оточуючим?

– Найгірше, що може зробити людина,яка знає, що зробила безліч помилок і не завжди правильних кроків, це давати якісь настанови.Правильно б було побажати пережити і зрозуміти свої помилки, і бути щасливим від своїх успіхів. А ще – побажати всім уміння бачити різницю між успіхом і помилкою. І бути адекватним.

– Вітаючи Вас з сімдесятиріччям, були б раді, якби один з Ваших «Кольорових об’єктів» та книга «Есе. Тексти. Діалоги» з’явилися у нашому редакційному офісі як згадка про талановитого земляка й «епізод в історії живопису».

Василь Гарагонич


Інтернет-видання
UA- Reporter.com

Комментарии

Отправить комментарий

Содержание этого поля является приватным и не предназначено к показу.
Обмеження в 180 символів, залишилося: 180
  • Доступны HTML теги: <em> <strong> <ul> <ol> <li><img>
  • Строки и параграфы переносятся автоматически.

Подробнее о форматировании

CAPTCHA
тест против спам-ботов