Червона пісня на помаранчевий лад, або що нині в Україні — конституційний процес чи проституційний регрес?

Вибухнула позаминулого року Україна помаранчево.
Застукали в щасті серця: “Зміни! Нарешті зміни!”
— Як ся маєте? — перепитують в особливо активних під час революційної масовки на Майдані помаранчевих із простого люду більш помірковані їх колеги.
Ті опускають очі....Помаранчеві стрічки, які вив’язували скрізь оплачені смагляві молодики по захаращеному Ужгороду, підозріло почервоніли.

Чому?

Бо зник ризик і героїзм в одяганні їх. Штаб “Нашої України” на площі Петефі видавав, як райком КПРС, оберемки “революції”, розчавленої наразі комуністичним адмініструванням.

Тому так і почервоніли повсюди стрічки.

З усієї області позвозили, при люб’язному пособництві обласної влади, до обласного українського музично-драматичного театру різну юнь з районів. Вони сиротливо стояли з помаранчевими прапорами на вудицях, але кайфу явно не ловили. Хоч і грозили политися на площу, облизану чорним холодним телям весняного вітру, пісні харківської чужинки Марія Бурмаки і гурту “Тартак”. Їм теж, як і привезеній молоді, заплатила вже ніяк не опозиційна, а така знайома з часів Брежнєва “нинішня” влада.

Чому ж напрошуються такі аналогії з дідусем Брежнєвим?

Для передвиборної гіперболи в інтересах якоїсь “антиапельсинової” партії чи такого ж блоку?

Знаєте, мабуть, ні.



Куди йдемо? Чи ми спимо?



Україна пройшла першу фазу транзиту від суспільства авторитарно-командного типу до суспільства демократичного виду. Перше покоління тих, хто народився в новітній українській державі, закінчує повний цикл навчання в закладах загальної середньої освіти, яка за ст.53 Конституції України 1996 року є для громадян України обов’язковою. Завершення цієї фази демографічного циклу, дозволяє ставити питання про можливість повномасштабного суверенітету народу України (вже свідомого власного еволюційного призначення) щодо реалізації своєї установчої влади стосовно Конституції нашої країни. Чи є в цьому потреба? Якщо потреба є, то яким має бути зміст Конституції, щоб він відповідав еволюційним потребам та викликам часу? Чи є в нас узагалі порядна Конституція?



Наші Конституції — це кроки еволюції?



Першим актом, який безпосередньо започаткував модерне писане національне конституційне право є Четвертий Універсал Української Центральної Ради 1918 року. Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу в модерному світі двадцятого століття. На основі Універсалу було розроблено ряд документів організації державної влади. На його основі та на його виконання було підготовлено та розглянуто декілька проектів Конституції. Один із цих модифікованих проектів отримав назву Конституції УНР 1918 року. Тогочасний український конституціоналізм досить плідно використовував набутки світового конституціоналізму, і одночасно намагався акумулювати традиції надбань українського правничого досвіду. Але в силу військово-політичного пресингу на УНР зі сторони більшовицької Росії, цей період розвитку тривав недовго і був перерваний затвердженням Конституції УРСР 1919 року, яка була своєрідним дубляжем Конституції РРФСР 1918 року.

Розвиток радянської форми конституціоналізму в українській квазі-державі УРСР проводився методами поетапної модернізації, відповідно до часового розвитку етапів зміни, модернізації, модифікації режиму тоталітаризму. В кінцевому вигляді радянська форма знайшла своє вираження в Конституції УРСР 1978 року. Зауважимо, що радянська концепція конституціоналізму винайшла своє, особливе вирішення способу організації державної влади та управління. Формальною правою основою її стала ст.97 Основного Закону УРСР 1978 року, відповідно до якої Верховна Рада УРСР проголошувалася “найвищим органом державної влади”, який правочинний розглядати і вирішувати будь-яке питання, що належить до відання УРСР”. Одночасно зауважимо, що в усіх радянських конституціях “періоду зрілого соціалізму” було закладено в світоглядну основу, що Верховна Рада (далі ВР) представляє інтереси народу в цілому, народу як цілого, недиференційованого в своїх уподобаннях, неструктурованого в тенденціях розвитку. Тобто народу, невіддільного від держави: “держави-народу”. А уособленням волі “державо-народу”, як свідчить практика, стає особливий “еліт клан” — “номенклатура”.

Прийняттям в 1990 році Декларації про державний суверенітет та Акту проголошення незалежності України в 1991 році змінилася установча основа суспільного ладу в Україні. Декларація про державний суверенітет України проголосила “верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в республіці в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах”. Ці документи стали правовим підгрунтям нового етапу розвитку конституційно-законодавчої бази держави. Але, потрібно наголосити, що основна конституційно-правова база української держави залишалася від попереднього етапу — етапу радянського конституціоналізму.

Наступним етапом установчого процесу та початком відповідної зміни законодавчо-конституційної бази став “Союзний референдум” 17 березня 1991 року. Поряд із союзним було проведено і республіканське опитування. На запитання: “Чи бажаєте жити в оновленій федерації, де будуть гарантуватися права людини?” — ствердно відповіли близько 70 % громадян України. На питання про волю народу України жити в суверенній державі ствердну відповідь дало близько 80% громадян України.

24 серпня 1991 року ВР прийняла Акт проголошення незалежності України, скасувала назву держави Українська Радянська Соціалістична Республіка й прийняла нову назву держави — “Україна”. Україна негайно на практиці приступила до формування повністю незалежних від “союзного центру” органів державної влади та управління.

ВР України (далі ВРУ) приймає рішення про реорганізацію Ради Міністрів УРСР в Кабінет Міністрів України. Приймається ряд законів про національні збройні сили, національну гвардію, службу безпеки України, внутрішні війська. В листопаді 1991 року прийняла ВРУ постанову “Про концепцію оборони та будівництва збройних сил України”, Закон України “Про державний кордон України”, Закон України “Про прикордонні війська України”.

19 липня 1994 року Президент України, Голова ВРУ та Прем’єр-міністр опублікували спільну заяву, в якій проголосили готовність дотримуватися чинної Конституції (УРСР 1978 р., до якої було внесено близько двох сотень поправок) і змінювали її положення за доброї волі всіх сторін, що означало декларування намірів законодавчої та виконавчої влад розв’язати ключові питання про розмежування компетенцій та повноважень шляхом консенсусу.



На болісних підступах до власне української Конституції



18 травня 1995 року ВРУ простою більшістю голосів прийняла закон “Про державну владу й місцеве самоврядування”. Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він міг сформувати сам, без узгодження й затверджень парламенту. Він же мав очолити й систему місцевих органів виконавчої влади. “Ліві” ж фракції парламенту відстоювали концепцію місцевої влади у вигляді рад депутатів та їх виконкомів. Щоб ввести в дію конституційний закон, необхідна конституційна більшість голосів у 2/3 кількості всіх мандатів. Політичні протиріччя між суб’єктами влади, між політичними силами таку умову не робили можливою. Вихід був знайдений у формі підписання конституційної угоди між Президентом та ВРУ в особі більшості її членів строком на один рік. В конституційній угоді відтворювалися положення згаданого закону “Про державну владу і місцеве самоврядування”. Тимчасово припинялася дія положень Конституції УРСР 1978 року, що суперечили угоді. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту і розширювалися нормативні та адміністративні повноваження виконавчої влади.

У лютому 1996 року конституційна комісія передала проект Конституції України на розгляд парламенту. Проект розглядався три місяці. Відбулися три офіційні читання. Виникли принципові політичні протистояння. Проблеми здавалися для другого Президента України нерозв’язними в стінах та в “переходах” між стінами ВРУ та Адміністрації Президента. Ним була “отримана” рекомендація Ради національної безпеки та Ради регіонів оголосити референдум про затвердження Конституції України, винесеній в редакції конституційної комісії. Про проведення підготовки до референдуму був підписаний відповідний Указ Президента. Далі події розвивалися так. Під різностороннім зовнішнім тиском відбулося виникнення нової форми самоорганізації структур парламенту: виникла неофіційна депутатська узгоджувальна комісія. Врешті-решт формулу політичного та правового балансування, яка б на той момент задовольнила всіх активних політичних гравців, було знайдено. В ніч з 27 на 28 червня 1996 року Верховною Радою України було прийнято Конституцію України 1996 року.

Але формування умов “балансу” не могло не вплинути на зменшення якості та логічної цільності тексту Конституції, як державно-управлінського установчого документа на стратегічну перспективу. Текст Конституції 1996 року став документом, який вирішив деякі політичні завдання, ставши договором політико-економічних груп, представлених на той час у гілках законодавчої та виконавчої влади. Він деякою мірою вирішив нормотворчі завдання, створивши певні механізми структурування правової системи. Створив більш зрозумілі (але не еволюційно справедливі) правила ведення бізнесової діяльності та доступу бізнесменів до ресурсів та національного багатства. Конституція України 1996 року не “змогла” стати основою ефективної системи державного управління, оскільки не здатна була за своєю смисловою потужністю забезпечити відповідні механізми прямого і зворотного позитивного впливу між державою (державною владою) та суспільством..

Так стихійно і виник принцип державного управління перехідного етапу, озвучений першим Президентом України: “Маємо те, що маємо”.

Як “спрацював” у 1996 році світоглядний маятник українського конституціоналізму? Він хитнувся в сторону від позиції “радянської теорії права” до позиції соціологічної та історичної теорії права. Хитнувся, але світоглядно залишився фактично в просторі функціональних значень радянської філософії права. Лише формально технологічно було використано концепції поділу влад та народного суверенітету.

Конституція України 1996 року згідно до концепції розподілу влад здійснила розділення єдиної державної влади на три гілки та розподілила її в такі фундаментальні інститути: Президент, парламент, система органів центральної виконавчої влади, система органів місцевого самоврядування, судова система, прокуратура. Розділення, як видно з попереднього викладу, відбулося фактично в стихійному процесі політичної боротьби.

Звичайно, кроком уперед відносно координат радянського конституціоналізму та відповідного йому рівня організації державної влади було здійснене формальне розділення та фактичне розшарування влад.

Системна помилка, яка відтворює “дух” радянської конституції, полягає в тому, що Конституція України 1996 року, як і радянська конституція, — не є документом громадянського суспільства. Документом, покликаним визначити відносини держави та громадян як рівноправні а не як домінантні або патерналістські (батьківські тобто коли ліпші з народу заохочуються, щоб не робили зайвого шуму серед тупіших). Конституція України 1996 року по інерції радянської школи конституціоналізму, наповнена духом верховенства, домінування держави щодо громадянина. Домінування держави над громадянином неминуче трансформується у домінування влади над громадянином. Звідси, зокрема, походить в Україні і особлива, виділена роль народного депутата поза межами стін парламенту та законотворчого процесу. Звідси декоративно-представницькі повноваження депутата як діяча “загальнодержавного масштабу”, який “захищає” “малих” громадян. І “для цього” купує їх голоси за “шмат ковбаси”.

Радянський дух організації влади був побудований на філософії принципу “боротьби протилежностей”, а не на філософії “принципу конкуренції”. Фактичну конкуренцію в політичній сфері радянський конституціоналізм не допускав. Реальна демократія без політичної конкуренції політичних партій (які знаходяться під інформаційним та іншим контролем громадянського суспільства) технологічно неможлива. Тому демократія існувала лише в зародку в Україні до листопада 2004 року. В зв’язку з цим, до даного часу конституційно не окреслені права і обов’язки політичної опозиції. Тому не розділяються конституційно поняття парламентської меншості та парламентської опозиції.

Офіційна філософія радянської епохи — епохи екстенсивної індустріалізації, проникла в усі сфери успішної життєдіяльності і, відповідно, у “мізки керівного складу”. Саме тому системний аналіз потуг конституційного будівництва в Україні виявляє домінування підходів “марксистської” діалектики до встановлення ролі вищого законодавчо-представницького органу держави у формі якогось “комбінування”. Що, відповідно, вимагало і вимагає “підгонки” до цієї ролі функцій, статусу та повноважень інших органів та інститутів держави.



КОНСТИТУЦІЯ ЗАЛИШИЛАСЬ РАДЯНСЬКОЮ



Зміни до Конституції України відповідно до Закону України “Про внесення змін до Конституції України” реєстраційний № 2222-4 від 8 грудня 2004 року (далі Закон № 2222-4) створили на рівні нового комбінування “старих ідей”. Фактично новий текст Конституції народився за рахунок появи в тексті нових смислових конструкцій та норм. Змінилася, відповідно, і концепція організації державної влади. Як на цей раз хитнувся “маятник конституціоналізму”? Він знову ж не вийшов за межі радянської світоглядної концепції конституціоналізму, навіть навпаки — повернувся до його формального центру. Закон №2222-4 практично повернув радянську диспозицію Верховної Ради як найвищого державного органу. Органу, що формально має право вирішувати всі найважливіші державно-управлінські справи в країні. В першу чергу — формування Кабінету Міністрів та системи органів виконавчої влади в цілому. Причому, без введення в життя реальних механізмів політичної відповідальності за свої дії в межах конструктивного підходу. В межах деструктивного підходу конституційно передбачено розпуск ВРУ, якщо коаліція депутатських фракцій більшості (“більшовики”) не здатні сформувати уряд. Але базувати еволюцію країни на деструктивному підході недалекоглядно.

Складні системи потребують створення інтелектуальних технологій, у тому числі технологій створення організованої складності. Пройшов той час, коли системи управління однозначно підпорядковували якостям особистостей лідера, можновладця і це приводило до успіху. Суспільна, соціально-економічна, технологічна системи сутнісно ускладнилися, процеси розвитку відбуваються часто відповідно до нелінійної динаміки зміни складності.

Синенергічність (комбінований вплив) конституційно-законодавчої бази щодо майбутнього повинна виражатися в тому, що конституційну систему треба проектувати цілісно, виходячи як з потреб сьогодення, так і з потреб майбутнього. Цілісне проектування повинне передбачити існування: 1) еволюційно значимого, відносно незмінного смислового конституційного ядра; 2) органічно єдиної з ядром системи конституційних законів, які можуть змінюватись синхронно зі зміною стратегічних інтересів суспільства (а не держави).



Треба Конституція нової України, а не “нашої” України імперського взірця



Зі сказаного можна зробити наступні висновки.

По-перше, конституційний процес в Україні не є здійсненим належним чином. На низьку якість установчого конституційного процесу вплинула кон’юнктура боротьби між владно-політичними групами як у 1996 році, так і в 2004 році. В результаті перших двох етапів конституційного процесу проголошено соціальну державу, а на практиці збудована олігархізована держава. Концепція Конституції України залишилася несистемним утворенням — сумішшю радянської, історичної та соціологічної концепцій конституціоналізму. Управлінські формули норм тексту Конституції містять системні нелогічності.

По-друге, необхідно створити цілісну концепцію конституційного алгоритму реалізації, здійснення державної влади, державного управління. Побудова алгоритму повинна бути така: системне формування ядра конституційного смислу-устрою; формулювання технології процедури змістовного та персонального наповнення інститутів влади; створення алгоритмів відповідності між змістовим наповненням інститутів влади і технологіями реалізації влади та здійснення державного управління. Необхідно встановити, що цільний конституційний алгоритм включає в себе структурно: конституційний текст, тексти конституційних (органічних) законів. Фактично необхідно розробити системно-аналітичний та синенергічний проект конституційного здійснення влади та управління. Ця робота повинна “лягти на плечі” системних аналітиків, філософів, фахівців державного будівництва та державного управління. Вже справа “дизайнерів” від політики та юриспруденції пропонувати, як представляти “юридично більш привабливо” текст та зміст формул та алгоритмів: яку частину включити безпосередньо в аксіоматичний текст конституційного проекту, яку частину включити в інструктивно-алгоритмічну частину, яку частину передати в систему невід’ємних від Конституції конституційних законів. Важливо лише те, щоб “Конституційний проект” здійснення влади та управління перетворився в звід Основних Законів і вступив у дію (в силу!) як ціле, як чітко визначена цільна логічна побудова!



Іван Черленяк, Василь Зубач, Андріана Черленяк, м.Ужгород.