Чи завжди революція є оптимальним шляхом до свободи?

Два роки Майдану — замало для глибоких історико-теоретичних узагальнень: життя швидко змінює скороспілі, безапеляційні вердикти, навіть оголошені найвищими посадовцями зі щирим пафосом у голосі. Поспішати з висновками — річ несерйозна, цього й не варто робити; необхідним для нас є, очевидно, інше: вчитися у життя і уникати вкрай шкідливої магії слів.

Автор цих рядків (попри те, що він є не фаховим істориком, а журналістом, що висвітлює актуальні проблеми історичної науки) хотів би спробувати, поглянувши на внутрішньо винятково суперечливі події дворічної давнини саме з історичної дистанції, висловити декілька суб’єктивних міркувань щодо того, в якому місці суспільно-політичної «осі координат» ми всі, власне, зараз, перебуваємо. Для того, щоб дати на це запитання бодай стислу відповідь, варто звільнитись від впливу «видимості» подій 2004 року, звернувши натомість особливу увагу на їх реальну сутність. Адже скільки б не стверджували наші державні достойники, що «Україна може пишатися тим, які зміни відбулися в країні за останні два роки» — корисним було б, слухаючи подібні заяви, пам’ятати про одне: хай би скільки ми не повторювали «халва, халва!» — у роті від таких заклинань солодше не буде...



Приймемо на хвилину за аксіому тезу про те, що Майдан справді був революцією (уточнімо: не за настроями людей, не за мірою колосального духовного звільнення — тут немає предмету для дискусії — а за наслідками, за підсумковими результатами цієї події). Але ж згадаймо про те, що будь-яка революція (якщо це справді революція, тобто повна чи хоча б часткова зміна системоутворюючих засад суспільства!) неминуче «виходить за рамки» чинних на той момент конституційних норм — навіть «оксамитові» революції у Східній Європі 1989 року. А тепер згадаймо і про сумнозвісну «Конституційну реформу» 8 грудня 2004 року (по суті, компроміс, а точніше, залаштункова домовленість між старим та новим режимом — без чого, незважаючи на Майдан, нині чинний Президент, можливо, не дійшов би до влади!) Досить нестандарті напрошуються висновки щодо «революційності», чи не так?



Ще один момент. Чи завжди (а вірніше, хіба будь-коли?) революція є оптимальним шляхом до свободи? Тут корисно взяти до уваги, що революція як така — не примха, не чиясь вигадка (не йдеться про декларації — йдеться про справи!), не блискуче зрежисоване політшоу, а сувора, нагальна та жорстока необхідність. Крайня необхідність — бо іншого виходу вже немає, бо сліпа влада, прагнучи лише зберегти свій статус, не бажає бачити, що запущена хвороба в суспільному організмі набуває вже гангренозного характеру і на часі, хай би як страшно це було, вже не консервативна терапія (реформи), якої, по суті, й не було, а ампутація... Пам’ятаючи, що краща частина суспільства в дні Майдану постала проти брехні та принижень (саме «проти», а не «за Ющенка»!), та все ж запитаймо себе: чи був стан справ в Україні восени 2004-го аж таким «революційним», щоб люди свідомо відважилися на зміну всього політичного та соціально-економічного «порядку денного»? Чи не спрацював тут консерватизм?



І ось що дуже важливо. Може, ми зараз не говорили б про «зраду» лідерів Майдану (аж ніяк не всіх лідерів!), якби пам’ятали одну істину. Як правило, справжніми «диригентами», організаторами та спонсорами революційних подій (або таких, що подаються як революційні) виявляються геть не ті, хто стояв на лідерських трибунах. А ті, хто стояв, вони ж, власне, домагались не реалізації ідей Майдану, а дещо іншого — влади. Вони її досягли (знову уточнімо — мова не про всіх). То чого ж дивуватися?



У світлі сказаного помпезні заклики до святкування 2-ї річниці помаранчевої революції не можна розцінювати інакше, як огидний цинізм. Так, Майдан духовно звільнив людей (і будемо вірити, що назавжди, хоч і тут неприпустимі ілюзії); але жодна, практично жодна нагальна проблема країни (законність, яка стає предметом ринкової купівлі — продажу; тотальна олігархізація та криміналізація економіки; непрозорість ухвалення рішень; неукраїнська сутність поглядів і дій панівної еліти тощо) не розв’язана. І найстрашнішим є те, що влада (і рештки «помаранчевої», і «біло-блакитна» гілки) неначе робить все, щоб довести українському народові: справжня революція ще попереду... А, між іншим, до революції цілком можна віднести відомі слова француза-мораліста ХVII століття Ларошфуко про кохання: «Його, кохання, неможливо зімітувати, коли його немає, та неможливо приховати, коли воно є». То, може, час нам вже звільнитись від магії слів?



"День"