Іван ГЕЛЕБАН: "Особливого страху перед ЧАЕС ми не відчували..."
бо тільки з того часу з'являється більш-менш правдива інформація про події тієї страшної ночі. В часи емоційного перевантаження людства, коли насильство на екрані стало невід'ємною рисою чи не кожного телеканалу, а фільми жахів здатні налякати хіба відвідувачів дитячих дошкільних закладів, там потрібно побувати...
Після відвідин Чорнобильської АЕС у жовтні минулого року, коли від грізного монстра, який вплинув на життя і здоров'я кількох сотень тисяч людей, нас відділяли хіба 100 кроків - починаєш усвідомлювати мужність тих, хто був першим на місці теперішнього саркофагу. Варто пройтись "мертвим" містом, яке нагадує такий собі консервований "совок" - пам'ятаєте, жовто-червоні телефонні кабінки чи залишки радянських гасел, які попри те, що погано збереглися (повідпадали деякі літери) все ж моментально спливають в голові. Навіть сьогодні, коли дози випромінювання зменшилися в кілька разів кількагодинне перебування у Чорнобилі викликає неприємне першіння у горлі, а в декого здатне викликати нудоту. Що вже казати про тих, хто опинився у цьому пеклі одразу по тому, як Україна отримала ту ознаку, за якою про неї стало відомо всьому світу. Як же ж Україна - Шевченко (той що футболіст) і він - Чорнобиль...
Іван Гелебан, перший заступник начальника Управління МНС України в Закарпатській області, один з тих 6217 пожежників, які пройшли через горнило Чорнобиля. Він застав його тоді, коли над ним ще не було в надкороткі строки збудованого саркофагу - мовчазним монстром, дихання якого обпалило не одну долю.
Згадувати про своє перебування у Чорнобилі пожежник не любить, хоча розповісти йому справді є про що:
"Ніхто не відав куди ми їдемо, загалом говорилося про курси підвищення кваліфікації у місті Київ, куди я прибув разом з сімома своїми колегами по службі. Більшість з нас, молоді, здорові парубки, які вже не раз брали участь у гасінні пожежі, тож особливого страху перед ЧАЕС ми не відчували,... Але це не від надмірної хоробрості - швидше, від незнання природи радіації, або обмеженої кількості інформації про неї. Ніхто не міг достеменно пояснити один одному, як радіація впливає на здоров'я.
В тих, хто тамував вогонь вночі 26 квітня 1986 року, не було досвіду гасіння подібних пожеж, він в Радянському Союзі не накопичувався. Знали б ті хлопці, яких назвали "пожежниками першої черги" (всі шестеро, включаючи лейтенантів Правика та Кібенка, загинули впродовж двох місяців через надто великі дози радіації), про пожежу в одному з індійських штатів, де горів хімічний завод, то вжили б додаткових заходів безпеки, і, можливо, хтось з них ще був би сьогодні серед живих.
Курси підвищення кваліфікації у Києві були своєрідним пунктом збору пожежників з усього Радянського Союзу - тут ми отримали деякі відомості про те, що сталося в Чорнобилі, а після кількаденної акліматизації нас відправили на ЧАЕС.
Свій рахунок в Чорнобилі старший лейтенант Іван Гелебан відкрив 5-го травня 1986 року, на десятий день по трагедії. За розподілом потрапив до частини, яка забезпечувала протипожежний захист самого міста, оскільки будь-яка пожежа, що тут виникала, призводила до формування так званих радіаційних хмар.
Доводилося виконувати функ-ції дозиметриста (перевірка рівня радіації та супровід пожежних підрозділів до АЕС), відкачувати радіоактивну воду, наглядати за безперебійною подачею води до 10 агрегатів, які виготовляли рідкий бетон, дезактиваційних автомобілів.
Все це сьогодні виглядає таким собі маревом порівняно з пожежею, яка сталася на ЧАЕС в ніч з 22 на 23 травня у кабельному тунелі між третім та четвертим енергоблоками. Будь-яка пожежа, яка тут виникає, є складною вже тому, що вона сталася на АЕС, якщо ж додати, що гасити її довелося в умовах високого рівня забруднення радіацією. Тим більше, що кабельний тунель - це зовсім не те, що одразу спадає на думку - це складна система планування приміщень з кількома кабельними трасами. Окрім всього іншого, до місця пожежі потрібно підвести воду, а на атомній повністю не працює внутрішній водогін. Довелося тягнути магістральну лінію довжиною близько півтора кілометра, щоб забезпечити безперебійну подачу води. Окрім того, кожний пошкоджений метр кабелю - це додаткове перебування різноманітних спеціалістів у геть забрудненому радіацією приміщенні.
Інше, що запам'ятається, певно, назавжди - мертвий Чорнобиль. Гуртожитки з глухими темними завісами, від чого у кімнатах постійний морок. Відчинити вікно не можна, хоча жара була неймовірна, а воно, окрім завіс, щільно затягнуте поліетиленовою плівкою. В самому місті - моторошна порожнеча - покинуті свійські тварини, собаки, коти... Добудований, новий-новісінький кінотеатр, який мав відчинитися на першотравневі свята, і який так і ніколи не побачив повної зали...Ті, кого евакуйовували з міста, а воно майже повністю складалося з п'ятиповерхівок, позалишали відчинені вікна, у яких вітер гойдав занавіски. У присмерку іноді здавалося, що то немовби хтось махає руками та просить про допомогу...
Запам'яталися і люди, з якими був разом. Небезпека водночас здатна і об'єднувати людей, і виявляти хто є хто, однак спомини про них, мушу сказати, тільки гарні. Не пам'ятаю, щоб відмовилися від виконання поставлених завдань, хоча вже там докумекали, що до чого. Знали і що радіація в Чорнобилі сягала 200 рентген, і чим то може скінчитися для здоров'я людини, однак працювали, а іноді і по дванадцять годин на добу.
З Чорнобиля повернувся з дозою в 24,3 рентген, у півтора рази більше, ніж допустимо, лікувався в республіканському госпі-талі МВС, однак й сьогодні двічі на рік змушений звертатися до лікарів для профілактичних оглядів."
Найцікавіше, що сини, сьогодні вже полковника Івана Гелебана, знаючи про те, що батькові довелося побувати в Чорнобилі, все ж обрали фах вогнеборця. Центр пропаганди Управління МНС України в Закарпатській області