ПОРОДИСТІ ІНВЕСТИЦІЇ

Што би недемократичеські язики не теліпали, а наша старенька мамка Європа хоть і сама бідує, живе, видати, лем на єдну пенсію, але про нас нигда не забуває. От і недавно загнала нам цілу
ровту дуже чиношних урядників, авби попозерали, як у нашій Пацаловській державі ідуть
демократичеські процеси. Я їм розказала, што наша демократія, най їй буде нівроку, росте, як лобода після доща, а видозмінюється, як ніс куми Шершунки, коли хряпне сто грам сливлянки!
Правда, мій дідо, мучила би його гикавка, мусів задіти у бесіду свій кривий писок і уповів: «Чим більше у нашій державі ознак демократії, тим менше ознак жизні подає народ!». Но што на сесе уповісти? Кажуть, што старость до одного приходить із сідиною і мудростю, а до другого - лем із півлітрою... та й то без закуски.

Свиснула я од діда тоту півлітру, найшлася якась закусь, то малінь-ко почали гоститися із європейськими панами. Коли вже дійшло до півкіла миндри на душу і каждому у голову дуркнула

істинна демократія, пани захотіли малінько познайомитися із економікою.

А для того попросилися у моє господарство. Заходять пани у хлів, а у нас там із дідом веприк

- ніврочку, уже п'ятий рочок. А такий, найся не приказує, як програвший вибори депутат: худющий,

наїжачений, лютий, піна з рота бризкає, а скаче уверх, як спортсмен на олімпійських іграх. Я

хотіла уже давно того рекетіра загнявити, айбо дідо каже:

— Давай, небого, ще рік-два погодуємо сього вепра, то будемо з ним на ведмедя охотитися...

А пани як увіділи того збісного сікача, почали перестрашено хреститися, а один каже:

— О, чудна держава, тутки збереглися доісторичні потвори!,.

— Маєте правду, красний пане,

— одповідаю я. — Єден екземпляр доісторичної потвори у нас сохранився! Прошу, він перед вами,

— вказую на свого діда. — Якраз нині рано телевізія говорила, што у Африці у якійсь печері

розкопали кістяк його родака — видати, вуйка позад мамки... А от сесь пан, што у хліві, — не

потвора, а веприк... А худий і росте дуже помаленьку тому, бо вдався у нашу файту: много дуже думать, мало їсть і тяжко спить...

Тутки наші гості щось оживлено замнявкали по іноземному. І товкмач нам переклав:

— Пани вирішили вам, бабо, послати гуманітарну поміч — декілько поросяток голандської породи.

Будете їх розмножувати, продавати і заробите файні гроші.

Я красно подякувала і відповіла: «Щастя не в грошах, а у свободі. Але, маєте правду - свободу можна купити лем за гроші! Так што не відказуємо!»

І што ви думаєте? Через пару тижнів нам привезли четверо поросяток — троє свинок і єдного веприка. Такі, знаєте, піцюнькі, рожевопискі, пухкенькі, як діточки нашого голови колгоспу, а на лице такі красні, як мій дідо у дитинстві.

Сидиме ми з дідом, як двоїчко влюблених їжаків, на сонечку і рахуємо, якоє багатство нажиємо на іностранному свинстві:

— Найперше, діду, куплю тобі японські моторбіціглі, авби'сьте із кумом Дюрьом мали на чому од корчми до корчми літати. А по-друге, на раз же заплачу за майкраснішоє місце на цвинтарі, коло самої церкви, бо ви із Дюрьом не довго будете літати по корчмам на моторбіціглях — то факт сам по собі...

— Ти, миндро килава, подумай ліпше про себе! — гиркнув дідо.

— А што я? — я женщина свободна, як труси без резинки, — што захочу,то ікуплю, — кажу нелукаво.

— А куплю я собі, найперше, величезну амбрелу-зонтик, аби на мене так сильно не світило і не

пекло сонце нашої щасливої жизни... А на друге закажу собі із-за границі Дуже дорогі, у золотій

оправі, чорні окуляри... Сесе для того, авби'м не осліпла од стрімкого росту всіх галузей нашої

економіки... І на третій раз...

Але тутки не встигла договорити, бо на порозі явилась кума Майря Ментівка - худа-худюща, а лице

запухнуте, ніби цілу ніч із бджолами цілувалась.

— Кумо, ви, ачей, писком оріхи товкли, што вас так надуло? — кажу тривожно.

— То все од того, што цілими ночами не сплю, — каже Ментівка.

— Виключіть, кумо, із своєї вечері масло, яйця, ковбасу, оріхи, сир, і будете спати спокійно —

та радять наші мудрі газети, - кажу.

— Та я не од того не сплю, што переїдаюся, а од думки, што жерти сім'ї нішто...

— Ну, тогди вообще виключіть всяку жратву із свого раціону — і через недовгий час усі точно

заснете... надовго і навіки!

— Йой, кумо, чом ви так смішкуєтеся над бідною челяди-ною, - закоконіла, як худобна курка,

Ментівка.

І тутки, знаєте, такий мене жаль узяв, што готова була діда кута-чом по голові вдарити...

— Знаєш што, діду, іди ти заріж єдно іностранноє паця — не дамо ж ми єдинственній кумі із голоду

вмерти. Гуту'му зелену - раз лем жиємо на сьому світі.

— А мої японські моторбіціглі? — захникав старий пукантюв...

— Слухай, мудримуху, не чеши мені нерви — я й без моторбіціглів найду спосіб, як тебе найскоріше

одправити на цвинтар — нашто-нашто, а на ту церемонію гроші найдуться!

Коротше, за якусь годину-дві, іностранна інвестиція уже шкварчала у горщику. Но, а далше, як кажуть: «Ми у Богонька камінням не метали, авби шкварку насухо глотати...» Сього року, чесні

люди не дадуть збрехати, сливи вродили на показію! І само знамо, сливовиця із них така гладка, што челядник під неї і бика з рогами промкне і не почуствує.

Два дні і дві ночі співами і танцями так ударили троє по злиднях, що ми із'дідом тоже, подобно кумі, напухли як бицькі дині. Ментівці так то полюбилося, што за душу не хотіла йти думів, доки

я їй у тайстру не сунула задню ногу із іностранної інвестиції.

Не встиг за кумою Майрьою й віхор стихнути, як нечиста принесла сваху Бенешку.

— Йой, люди добрі! — заволала із самого порогу. — Што ви наробили Ментівці?

І розказує, што виділа...

Не встигла Ментівка вийти із нашого двору, як схопилася за черево, скрутилася, як фіга, а далше

- стрілою полетіла у Бенешчину кендерицю. Добре ся насиділа, а коли вийшла, історія повторилася.

Од кендериці до кендериці, швидкими перебіжками, як бойовик Усами Бен-Ладена, Ментівка так тікала через людські городи додому, што й топанки стратила.

Знаєте, я жінчовка чесна й одкрита, як українська політика, і розказала Бенешці вшитку правду:

— Свахо, звіздочки би вам удень сіяли, а потята на голові гнізда вили! — заверещала Бенешка. —

Та ви тій короставій ковді не пошкодували паця, а мене - вашу єдинокровну свашку - випустите із хижі, як пустий воздух із балона! Авби сьте знали: моя нога вашому двору більше не цімборашка. Я даже на ваші похорони не прийду. Ой, ви мене коло свого гробу не увидите!!!

— Но што, неборе, діду, — тяжко вздихнула я, — прийдеться жертвувати твоїм красним містом на

кладбіщі, коло церкви... Іди, неборику, бери ніж і киркай іще єдно файтовоє паця...

Не встиг із хижі вивітритися дух Бенешки, як у дворі явилися нечисті духи — сестра мого діда

Гудія із цілим рокашом дітей і онуків — найся не приказує, аченьїх Гудії комбайном тілько намолотили! На мою веру, нашествіє монголо-татар на Закарпаття, думаю сі, було намного май

культурнішеє, як радостноє пришествіє дідових родаків.

— Дольку би'сь мала, невісточко, як ся радуєме за тебе і нашого Пішту, що чуємо, які вам багатства прийшли із-за границі, - проінформувала Гудія.

— Маємо надію, што якісь кри-хотята перепадуть і нам — ми же єдна кров.

А родна кров тим часом розіллялася по обійстю: старші копиль-цята повилітали на дерева і, як

гусениці, почали жерти плоди, менші збіснята верли собою у винницю, межи парадички, огірки.

Мислю собі, же мамка природа ще не придумала таких вредителів сільськогосподарських культур, як наплодила дідова сестра Гудія...

— Діду! — заверещала я.. — Іди хапай третьоє паця, і даже не ріж. Дівай у міх і най їх ураган

несе, бо щеминута...

І туйки, знаєте, мені потемніло у очах і я упала без пам'яті.

Коли дідо привів мене оцтом до тямки, то Гудійиноє плем'я зникло, зато переді мною світило

сонечко нашої справедливості, шалений генпрокурор Цільо Гарпічуник.

— Но, бабо, на сись раз ви у мене точно будете на нарах воші лічити, а на ґратах кили сушити! -

заричав Цільо. — Уже каждий ковдуш у державі співать, же які ви дістали інвестиції, якоє

богатство у вас кохається, а я, як той рогатий, що посліднім узнає, же його жона — бештія... Но

та я вам покажу ворону у жмені! Де ваші декларації про доходи, а де податки у цураву казну, а де відрахування у пенсійний фонд, а де добровільні внески у фонди боротьби із СПІДом, голодаючим дітям Африки, на боротьбу Америки із міжнародним тероризмом, на викорінення корупції у

державі...

— Стоп! Стоп! — уже тепер заричала я. — Іди, діду, ріж послідню інвестицію — ото якраз і буде

добровольним внеском на боротьбу із взятками і викоріненням корупції у нашій державі!

— Так што, бабо, алілуя твоїм золотим окулярам, — уколов мене дідо, гвострячи ножі. — Най уже,

діду, я ліпше осліпну од стрімкого росту нашої економіки і добробуту, як позирати каждий день

на цей хайдер і бардак!

... Із того дня, дякуючи судьбі, для нас із дідом настав мир і благодать. Помаліньки розпухли'сь-ме, одійшли од похмілля, прийшли до тямки... А коли стало уже так добрі, што вп'ять закортілося потрудитися гертанкою на благо народа, пішла на пошту і дала своїм європейським благодійникам таку телеграму: «Економічеський експеримент провели рендешно! На досягнутому не остановимеся! Тепер срочно заганяйте декілько пар породистих биків і корів!..»

Правда, отвіта ми пока не дістали... Айбо не журимося, бо й так доста зайняті: готовимося до

зими і усилено із дідом дресіруємо нашого родного вепра-сікача для охоти на медведів... авать... на красний случай — на вовків і збісних лисиць.



Дмитро КЕШЕЛЯ, "Трембіта"