Серафимова обитель на Закарпатті

Місцина, справді, благодатна, зведена Творцем. Навколо ліс, поряд річка, а збоку село. І тут, переконана, не знайдеться нікого байдужого до краєвиду, що постане перед вами. Наче гори розступились і ми на широкій рівнині... Там зникають слова і перехоплює подих. Здається, ніби ти спроможний полетіти... Преподобний Серафим Саровський – один з найбільш шанованих на Русі святих. Народився в Курську в сім’ї купця. Трирічним хлопчиком упав із дзвіниці, але чудом залишився живий. Підлітком отримав зцілення від Курської ікони Божої Матері “Знамення”. В юності паломником прибув у Київ поклонитися печерським святим. У віці 18 років став послушником у Саровському монастирі. Шістнадцять років провів у пустині, з них три роки –в повному мовчанні. Випробував себе подвигом стовпництва: 1000 днів і ночей стояв на камені і невпинно молився.

Провівши 10 років у пустині, Преподобний, якому вже пішов сьомий десяток, почав приймати стражденних, розраджувати і зціляти їх. У деякі свята до нього приходило по декілька тисяч чоловік.

За свідченнями очевидців, преподобний мав дар слова “живого і щедрого”, надзвичайний дар читати думки, як книгу. Був завжди радісним. Лице його випромінювало чудесне світло, а під кінець життя було настільки осяйно-сліпучим, що “неможливо було дивитися на нього”.

У 20-ті роки н.ст. Саровську пустиню закрили, а мощі вивезли невідомо куди. Тільки в 1991 році вони були виявлені у фондах музею, розміщеного в Казанському соборі Санкт-Петербурга. Влітку того ж року хресним ходом мощі преподобного повернули у Серафимо-Дівеєвський монастир.



…І ПОСТАЛА ЦЕРКВА



Історія монастиря Серафима Саровського тільки розпочинається. Три роки тому Хустська Українська Православна Єпархія Московського Патріархату ухвалила рішення благословити відкриття монастиря у селі Лопухово Тячівського району. Відтоді і почалось будівництво та облаштування обителі.

Рік минув з того часу, як на присілку Бистрик усім відомого в Україні закарпатського гірського села Лопухово збудовано й освячено церкву на честь Преподобного чудотворця Серафима Саровського. Відтоді цей святий угодник Божий став покровителем і лопухівської парафії, й усієї Усть-Чорнянської долини. «Хоч і вважається Серафим Саровський російським святим, та для святих не існує кордонів: вони стоять біля престолу Божого і однаково моляться за всіх, за всі народи – як росіян, так і українців», – наголошував Василь Золотар у розповіді про будівництво монастиря та щиро вітав побажання лопухівчан освятити присілчанську церкву на честь цього лагідного старця, який кожного наділяв любов’ю Божою.

Ця неординарна подія засвідчила, що зроблено ще один крок на шляху утвердження української державності, на шляху торжества українського духу. Колись навіть найбільший мрійник не міг собі уявити, щоби в далекому не заможному селі, посеред прогресуючої цивілізації, появився український православний монастир. Нехай маленький, нехай ще убогий, але він сьогодні став і возвістив, що ми, українці, вміємо самоорганізовуватись, єднатись, спільно долати труднощі і перемагати. Ініціатором відкриття цієї обителі є Василь Золотар, лісничий Кедринського лісництва Брустурянського лісомисливського господарства. Саме він піклувався про реєстрацію монастиря, власними зусиллями розпочинав будівництво приміщень під майбутні богослужіння. Він вірив – докладеться праця, знайдуться кошти і постане церківця, в якій можна буде молитися до Бога. Так воно і сталося: на свято Стрітення Господнього відслужили першу святкову літургію, в церковці заспівали урочисте «Многая і благая літа» на честь усіх тих, хто не жалів свого часу, сили, вміння і коштів, щоб у Лопухові православні українці мали свій духовний притулок.



МОНАСТИР – ЯК РІДНИЙ ДІМ



Нині у Господній Обителі проживають шість монахинь. Головний принцип черниць – безперервна молитва і обмеження у всьому, що спокушало у світі.

День черниць розпочинається і завершується молитвою, між якими важка праця. Сестри самі обробляють землю, рубають дрова, печуть хліб, працюють по господарству. Роботу виконують із любов’ю та вірністю своєму обов’язку. Тому господарство монастиря – у відмінному стані, тут завжди прибрано й по-домашньому тепло. Черниці фізично відпочивають лише у свята, духовно – ніколи.

Якщо ми, миряни, стомившись від денних клопотів, лягаємо відпочивати, то за нас, за цей грішний світ, у своїх молитвах звертаються до Бога ті, хто обрав для себе чернечий шлях. Якщо для нас головне – сім’я, робота, достаток, то вони вбачають суть життя в іншому – молитві, пості, любові до Бога. Кажуть, якщо із родини хтось один прийняв постриг у ченці, то його молитви врятують шість поколінь, а якщо двоє – дванадцять поколінь.

Настоятельниці Ірині найбільше задоволення в її монашому житті приносить, насамперед, час молитви. Спілкуючись із Богом, вона відчуває великий спокій. А друге задоволення для неї – зробити добру справу для людини, яка ніколи не зможе віддячити. Черниці вірні своєму обіту… Його глибоко усвідомлюємо й ми, але чи змогли б..? “Зізнаюся тобі, я з великою повагою ставлюся до цих жінок. Мабуть, тому, що сама ніколи не змогла б обрати такий шлях”, – “сповідалася” мені подруга, слухаючи мою розповідь про монахинь із Лопухівської Господньої Обителі. І я мовчки погодилася з нею.

* * *

Дороги Божі є солодкими, але нелегкими. Бог є радикальним і вимагає радикальності від нас. Тому, зростаючи кожен у своєму покликанні, мусимо виховувати спільноту справжніх християн, які вміють чути Творця та дякувати Йому за свою дорогу. Взагалі, кожна людина від паломництва в Господню Обитель отримає багато яскравих і захоплюючих вражень і, можливо, зрозуміє, що і сьогодні християнство живе і дієве, незважаючи на насилля й агресію сучасної цивілізації.



Світлана ТЕРПЕЛЮК, "Трибуна"