Сім'я чи інтернат?

Нещодавно у Верховній Раді відбулися парламентські слухання на тему: "Забезпечення прав дітей в Україні. Охорона материнства і дитинства." А 9 червня долею дітей, позбавлених батьківського піклування, переймався і Президент України - Віктор Ющенко, який взяв участь у роботі круглого столу "З любов'ю і турботою про дітей". За всі роки нашої незалежності Президент уперше переймався проблемами опіки, піклування, всиновлення на державному рівні: оскільки передбачається проведення реформи державної системи захисту прав дитини в Україні. Як наголошує газета "Дзеркало тижня" у статті "У семи няньок дитя без ока" від 18 червня цього року, тема захисту дітей, особливо тих, хто позбавлений батьківської опіки, не стихає. З екранів телевізорів, зі сторінок газет майже щодня говорять про права дитини, про необхідність реформування системи опіки і піклування; про поступову відмову від інтернатських закладів, про розвиток інституту прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу і т.ін.

Найбільше турбують спільноту випускники шкіл-інтернатів. За даними тієї ж газети "Дзеркало тижня", "за статистикою, у перші п'ять років після випуску з інтернату кожен п'ятий його вихованець стає бомжем, кожен другий створює протиправну дію. А кожен сьомий здійснює намір покінчити життя самогубством.

Чому ж батьки відмовляються від виховання власних дітей? Щороку близько двох тисяч немовлят стають сиротами ще в пологовому будинку, оскільки від них відмовляються матері. А від шести до семи тисяч батьків на рік, як зазначав Президент, позбавляють батьківських прав, і щорічно сиротами за живих батьків стають 10-12 тисяч дітей.

Що краще - сім'я, яка є багатодітною і малозабезпеченою, чи інтернат, який піднімає дитину на ноги і відправляє у доросле життя? Як почувають себе покинуті матір'ю діти? Пропонуємо розповідь одного з тих, кого мама полишила ще у пологовому будинку - Степана Бругоша, випускника Перечинської школи-інтернату 1991 року (на світлині).

- Я пам'ятаю себе приблизно з 6-7 років, коли почав ходити до Великоберезнянської школи-інтернату. Туди мене привезли з Виноградівського або Чинадіївського будинку малят. Точно не пригадую, оскільки був ще дуже малим. А всі, хто приїхав разом зі мною, були саме з цих закладів. До цього інтернату, який є санотарного типу, потрапив, мабуть, через кволе серце, оскільки багато хворів. Може, через це мене і полишила мама ще у пологовому будинку - як і молодшу за мене на 6 років сестричку Даринку. Маму свою я знаю. Живемо ми в одному місті, але не спілкуємося. У неї, крім мене, ще десятеро дітей, і живуть вони досить скромно. Свого часу вона хотіла забрати мене з інтернату, та я відмовився.

У Перечинську школу-інтернат я був переведений, коли навчався у 4 класі. Директором цього одного з кращих навчальних закладів області був О.О. Пал. Згодом - В.Ф.Коба. Закінчивши на "відмінно" у 1991 році навчання, я поступив до СПТУ №16 м. Ужгорода на взуттєве відділення, яке теж у 1994 році закінчив з "червоним" дипломом. Отримав направлення на роботу - на Ужгородську взуттєву фабрику, дали мені кімнату в гуртожитку по вул. Шумній. Хоч і невелика кімнатка, всього 12 м2, а все ж власне житло. Вирішив заочно продовжити навчання в Одеському технікумі легкої промисловості. Провчився успішно 2 роки. Проте з 1996 року на взуттєвій фабриці почалися великі зміни: виплата заробітної плати здійснювалася не грошима, а взуттям, відбувалося скорочення робочих місць. Через це я не зміг поїхати до Одеси, захистити дипломну роботу і завершити навчання. Шкода! Так проробив я до 2002 року і змушений був перейти до взуттєвого кооперативу "Еліт-Ужгород", директором якого є італієць Фабріціо де Лука. Наразі маю хоч і не дуже велику, але стабільну зарплату. Працюю за спеціальністю: готуємо до відправлення в Італію заготовки для жіночого взуття: черевичків, чобітків.

Одружився на коханій дівчині Віолеті. Маємо двох діток - сина Золтана, 7-ми років, і донечку Валентину - 2-х років. Золтан нинішнього року піде у школу. Купив йому буквар. Він знає вже всі букви. Проте живемо ми вже 12 літ у невеличкій кімнатці гуртожитку, яку мені дали ще по закінченні училища. Зараз вона вже замала для нашої сім'ї, але хоч і багато говориться про молодіжне будівництво, та реальних шансів поліпшити своє квартирне питання не маю.

Щодо того, що школи-інтернати не справляються з виховними завданнями, то скажу таке: ніхто з випускників мого класу не потрапив у біду. Один із моїх однокласників Юрій Месар нині викладач фізкультури, закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут. Василь Федько працює у спорткомплексі "Юність". Завжди теплими словами згадую Марію Іванівну Татру - викладачку молодших класів, і Василя Івановича Транчича - викладача історії і старшого вихователя, який любив мене і допомагав у становленні як людини. Як кращому учню навіть доручав доглядати за кімнатою зустрічей з шефами від взуттєвої фабрики м.Ужгорода.

Крім того, Василь Іванович завжди включав мене до списку тих учнів, яких відправляла школа-інтернат до піонерських таборів. Так я побував у піонерському таборі в Попраді (Чехословаччина) і Ленінграді.

Тому вважаю, що все залежить від людини. Якщо вона не хоче вчитися, то це її провина. Освіта - це подальша доля кожного громадянина.

Реформа системи виховання дітей, позбавлених батьківської опіки, потребує виваженого підходу. Закриття шкіл-інтернатів, з одного боку, і ще не налагодження системи виховання у будинках сімейного типу, з іншого - може призвести до погіршення життя і так обездолених дітей.



"Романі Яг"