“Ужгород. Радванка. Це – гордість моя!”—

Мій хороший знайомий Тібор Іванович ЗОМБОР, який в останні роки очолює фірму “Моноліт”, вирішив балотуватися в депутати Ужгородської міської ради за виборчим округом № 37 (центр — приміщення ЗОШ №7 по вул.Дворжака). Він охоплює собою ядро мікрорайону Радванка – Дєндеші, Марка Вовчка, Стефаника, Шишкіна, Єрмака, Українську, Гранітну, Дворжака.



– Хочу вирішити проблеми, які заважають їх жителям комфортно себе почувати, – говорить Т. Зомбор.



– Чому? – запитую. – Тепер усі більше про себе думають.



– Так думати не можна, – заперечує кандидат, і я чую його світлу розповідь, із якої дізнаюся, що він звідси, радванський, тут народився, тут пройшли дитинство, отроцтво і юність. В останній час, одначе, пройняла ностальгія за тими роками. Радванка ж була одним із найкрасивіших районів у обласному центрі. Багата його історія на відомих людей, котрі, як і Т. Зомбор, свого часу пішли в перший клас середньої школи № 22, що тепер – ЗОШ № 7.



На відміну від сьогодення, в школі вирувало життя. Завжди перемагали учні всіх класів на оглядах художньої самодіяльності, спортивних змаганнях з ігор, гімнастики, легкої атлетики. Кипіла робота в секціях, предметних гуртках. Сам Тібор один час очолював літературний гурток. Поезію дуже любив.



Лише гордість може залишитися в душі за той повнокровний час. Вона й лишилася!



І, звісно, що нині так і напрошуються порівняння. На жаль, не на користь теперішньої Радванки.



Вулиці, якими Тібор Зомбор ходив у школу, були доглянутими, тротуари – чистими, радували око зелені насадження й квіти. Сміття своєчасно вивозилось. Кожен двір, кожна вулиця неформально думали про свою перемогу в “жеківських” оглядах на ліпший двір, вулицю.



Хоч, як і зараз, не було водогону й каналізації, але діяла гарна бібліотека, вулиці не були знищені, кипіла робота у великому клубі, де відомі митці могли виступати, а діти пробували потім дорівнятися до них.



Закінчивши десятирічку, став фрезерувальником машинобудівного заводу. Вступив до Львівського політехнічного інституту. І доля знову повернула на Радванку. Жив там, коли служив офіцером у танковому полку. А далі трудився на багатолюдному (600 працівників) залізобетонному заводі. Всій інфраструктурі Радванки тоді приділялася значна увага. Радував загал колектив художньої самодіяльності “Радванка”, на футбольних дуелях відзначалася команда “Радванка”. Зараз – тиша. Лише під час дощів каламутні потоки несуться розбитими й розмитими вулицями, нема освітлення, тротуарів.



– Я – незалежна людина, – каже Тібор Іванович, – бо не з державного бюджету отримую зарплату, а сам очолюю підприємство. І тому вигоди у владних структурах не шукаю. Хочу і можу тільки одне – повернути своєму мікрорайону давню привабливість. Щоб не було об’яв: “Куплю квартиру. Мікрорайони Радванка і Шахта не пропонувати”.



Плани в нього – реальні.



Створення, через власну програму відродження недіючих підприємств, нових робочих місць для жителів свого виборчого округу.



Налагодження чіткої роботи громадського транспорту.



За рахунок підприємств Радванки створити благодійний фонд, який вивчатиме становище кожної родини, допомагатиме найбіднішим матеріально, виплачуватиме комунальні послуги.



Є що Т.І. Зомбору сказати й чим допомогти інтелігенції, бо розуміє і її проблеми. Довгий час був на дипломатичній роботі в Будапешті. Проводив виставки, концерти, зустрічався з елітою Радянського Союзу.



Йому є з чим порівнювати, до чого прагнути задля виведення Радванки на належний сучасний рівень.



Пропонували Тібору Івановичу, після Угорщини, роботу в Москві, Києві, але тягнуло додому, до материнської хати, на Радванку.



Цей святий потяг – запорука того, що мікрорайон одержить надійного депутата.



ВІД РЕДАКЦІЇ:



Тібор Іванович Зомбор народився 1944 року в Ужгороді (на Радванці). Українець. Вища освіта. В 1961 році закінчив середню школу № 7. Трудову діяльність розпочав робітником на машинобудівному заводі.



В 1969 році закінчив Львівський політехнічний інститут, отримавши спеціальність інженера-механіка.



З 1969 по 1971 рік проходив військову службу офіцером Ужгородського танкового полку.



По закінченню військової служби, з 1971 року по 1976-й, працював інженером-механіком, старшим інженером, механіком, головним механіком Ужгородського заводу залізобетонних виробів.



З 1976 по 1980 рік працював головним інженером Ужгородського лікеро-горілчаного заводу.



З 1985 по 1989 рік – головний інженер готелю “Закарпаття”.



Дев’ять років трудився за кордоном – заступником директора Будинку радянської науки та культури в Будапешті, працівником Генерального Консульства СРСР (м. Дебрецен).



Зараз – директор фірми “Моноліт”, яка знаходиться в Радванці.



Одружений. Має двох дорослих синів. Позапартійний. Василь Зубач