Веселенькі вівчарі та ...сумовиті вівці

[i]Хай повні гаманці

І щастя дружить з нами...

У новий рік Вівці

Не будьмо баранами[/i]



Новорічний тост закарпатського поета Юрія Шипа.



[b]Сумовитий пролог[/b]



— На жаль, на верхах гір — пасовищних полонинах, — сказав він, — характерною рисою стали ерозійні явища. Гірські пасовиська порізані великою кількістю стежок, біда яких у тому, що вони перетворюються в яри, розмиваються. Це, особливо під час опадів, утворює велику кількість малих і більших потічків, тобто нових водозбірних русел і транспортних коидорів води. Останнє активно збільшує стік води, веде до прискорення піку паводкових вод, замулення русел. Якщо до цього додати ще й значне ущільнення грунту і збіднення трав’яного покриву, знищення мохів тощо, то маємо ще одну і не останню причину утворення паводків. Особливо процес деградації пасовищ посилюється при випасанні худоби під час опадів, коли фактично відбувається переорювання полонинського грунту ратицями.



— Не в останню чергу, — продовжив він, — слід згадати і вигляд та умови життя пастухів. Це веселі хлопці, але їхні кошари і житла-колиби навряд чи приваблять очі туристів. На жаль, у наш час майже забуті трембіти і вишиванки, мало традиційних великих вівчарських собак, призабуті в минулому акуратні колиби. За словами самих вівчарів, вівчарство загалом є збитковим. Через великі віддалі (50-60 кілометрів до отари — Авт.) населення часто не приходить за сиром та молоком. Єдина причина, що змушує вівчарів знову і знову підніматися з отарами на полонини — це традиція.



[b]Спроби розвеселити овець[/b]



Чи не слід було би підтримати цю традицію і дати їй цивілізований вигляд ? Дехто заперечить, що наше суспільство і рівень життя не дозволяють цього зробити. Чи хтось у краї задумувався над цим питанням? А японське прислів’я говорить, що усвідомлення проблеми — це половина шляху до її подолання. Тому є все більше спроб сформувати в уяві загалу занепадаюче вівчарство, в першу чергу, як культурну спадщину. Якщо розумно обмежити випасання худоби в полонинах, звернути увагу на умови життя і оточення вівчарів, під’їздні шляхи, естетичний вигляд самих овець, то такі колиби й колиби могли б приваблювати навіть на Новий рік туристів із гірськолижних баз.



Завжди, на початку травня, в Закарпатті проводилися велелюдні проводи вівчарів на полонини. Але згадані труднощі на чотири роки зупинили цю традицію. Поновити її вирішив у 2002-му губернатор (тепер уже колишній — Авт.) Геннадій Москаль. Звучали трембіти, готували бринзу — овечий сир, пили паленку — самогонку. Для заохочення вівчарства в селі Кваси Рахівського району два роки поспіль проходило і свято західних областей “Гуцульська бринза”. Там столи ломилися від неймовірної кількості кулеші, бринзи, вурди, ріп’яника —давніх гуцульських страв. Різні види сирів із овечого молока, виготовлені місцевим людом, уже щось більше, ніж просто страви. У них — дух народу, звичаї, традиції і серце Гуцульщини.



З цими стравами і з паленкою, настояною на полонинських травах, чимало вівчарів у різних населених пунктах області і зустрінуть 2003 рік.



Тоді будуть точитися розповіді біля домашньої ватри, як і в гірських колибах, про повітруль — істот жіночої статі незвичайної краси з крилами, з голови до п’ят убраних у квіти.



Одну із них розповів вівчар із Сваляви Іван Рейпаш. Як його колеги, він традиційно відзначить Новий рік у родинному колі.



[b]Не кохайтеся, вівчарі, з повітрулями[/b]



— Улітку юнак-вівчар, - закурюючи довгу люльку, почав І.Рейпаш, — повертавсь опівночі до себе в колибу. На озері він зненацька побачив повнісінько дівчат незвичайної краси. Одна з них особливо його приголомшила. Наступного разу, за порадою старого вівчаря, він заховався на тому місці в мох і украв крила своєї коханої. Повітрулі не змогли його здогнати, а кохана прийшла до його колиби. Він одружився з нею. Народився хлопчик. Одного разу чоловіка не було, і повітруля вкрала свої крила, хоча раніше старий вівчар радив їх спалити на вогнищі. Вона й відлетіла до своїх подруг — вітряних жінок не зміниш. Вони, як вовки, все в ліс, у шкоду тобто, дивляться. Дуже тужив за нею вівчар, не знаходив собі місця. Нарешті він залишив побратимів-вівчарів і пішов у ліси шукати дружину. І знайшов у печері з сином. “Іди звідси по-доброму, — говорила та, — а то прилетять мої сестри з нашою матір’ю і розірвуть тебе на клапті”. Але він спалив її крила, заборонив залітати в шкоду і привів до вівчарської колиби... Навіть відьму може приручити вівчар! Тож не диво, що вони не бояться вовка чи ведмедя, якого щось змусило піднятися від зимової сплячки.



[b]Епілог-мрія про відродження полонин[/b]



Вівчарство на Закарпатті має історичне коріння. Поява власне великих площ полонин у Карпатах пов’язується саме з вівчарством. Адже полонини на гірських верхах у свій час штучно розчищалися від криволісся, чагарникової рослинності, що свого часу домінували у високогір’ї. З вівчарством пов’язується багато традицій, в першу чергу гірського гуцульського населення, складено багато легенд, казок. Багато книжок про наш край починаються з вівчарів із трембітами чи сопілками, гарних кошар тощо.



— Однак реальний стан вівчарства на Закарпатті на теперішній час не такий романтичний, — зауважує начальник відділу біоресурсів Державного управління екології та природних ресурсів в області Едуард Турис. — Вівчарство — стихійне. Догляд за полонинами зводиться тільки до випалювання трави або вирубування чагарників раз у декілька років. Навантаження, тобто оптимальна кількість овець на одиницю полонинської площі, не розраховується. Розподіл худоби надто простий. Кожна полонина є землями запасу якоїсь сільської ради. Значить, усю худобу сільської громади виганяють на свої полонини, випасають там 4-5 місяців незалежно від стану трав’яного покриву. Тому рослинне розмаїття зведене до одного-двох видів, в основному це малопридатні для худоби трава білоус, кінський щавель, іноді — кропива. Тому часто овець женуть до лісу, де вони обгризають молоді деревця. Крім того, жодну скелю не обмине вівця своєю увагою. Зокрема, щорічно вівці випасаються на скелях Герешаски — однієї з вершин Свидовецького хребта, які вважаються одними з місцин зростання рідкісного гірського едельвейса або шовкової косиці. Але за розумного ставлення як вівчарів до овець, так і влади до вівчарства, можна розвеселити овець і зробити, щоб вівчарі раділи не лише від паленки і казкових розповідей під неї.