Відкритий лист

У засобах масової інформації все частіше і наполегливіше розповідається про урядові плани боротьби з бідністю, пошуки заходів щодо вирішення цієї проблеми. Одним sз шляхів подолання зубожіння народу, знайдених Кабінетом Міністрів, настійно рекомендується заміна пільг, які мають ветерани, на так звану адресну допомогу.



З нашої точки зору, не там шукаєте, панове. Ваша пропозиція про заміну системи пільг на адресну грошову допомогу - це спроба вирішення дійсно гострої проблеми за рахунок найбільш знедоленої частини народу - ветеранів війни і праці, “воїнів-інтернаціоналістів”, добровольців та інших.



Кого ви, панове, хочете в черговий раз принизити? Тих, хто врятував Україну від загрози рабства, її народ від фізичного знищення, тих, хто відбудував майже повністю пограбоване і зруйноване війною народне господарство країни, створив могутню економіку держави, захищав її інтереси на міжнародній арені, хто лікував вас, давав вам освіту в школах і вузах?



А сьогодні ці люди приречені на жалюгідне існування. І ви плануєте примусити їх ходити по інстанціях, добуваючи адресну допомогу? Побійтесь Бога! Невже вас нічому не вчать уроки “милостивої” видачі 50 гривень, наших же гривень в Ощадбанку?



До речі, ви навряд чи підрахували, в яку суму обійдеться створення апарату, котрий за невідомо якими критеріями визначатиме: чи потребує конкретний ветеран адресної допомоги, тобто з’ясовуватиме: їв сьогодні він хліб з маслом чи не їв взагалі.



На наше переконання, опустошення ветеранського гаманця державну казну не збагатить. Може, пора припинити роздування державного апарату, може, наші депутати змогли б обійтися кількома помічниками-консультантами, а не 31? Подивіться на розрив між сумами пенсій, якого не побачите в жодній цивілізованій країні. Згадайте й про 45 млрд. доларів, вивезених з України. Не тривожать ваше сумління всі оті закордонні “хатинки”, “царські села” і “євроквартирки”? Може, пора відмовитись від інвестування економіки інших країн, зберігаючи наші гроші в заморських банках?



Взагалі, вражає цинізм, неповага з боку деяких чиновників до здорового глузду ветеранів. Про керівництво Міністерства праці і соціального захисту давно відомо, що його апарат трудиться над виправданням всього того, що ущемляє людей.



При “обгрунтуванні” необхідності заміни системи пільг на так звану адресну допомогу голослівно заявляється, що 40 відсотків ветеранів схвалюють цю акцію, хоча, приміром, до ветеранів Закарпаття і Ужгорода зокрема ніхто з цим питанням не звертався. Навряд чи знайдуться серед нас такі, хто “горить бажанням” бігати по інстанціях, доводити своє нужденне становище. Як треба не поважати заслужених людей, щоб прирікати їх на чергове приниження!



Впадає в око ще одне. У поясненні з приводу впровадження так званої адресної допомоги проглядається тенденція протиставити тих, хто користується пільгами, тим, хто ними, мовляв, обділений, або спроба обгрунтувати злиденне життя мало не всіх трудящих наявністю занадто великої кількості пенсіонерів. Отже, в хід відверто пущений староримський прийом “розділяй і володарюй”.



Насправді ж сьогодні на пільги ветеранам витрачається не так уже й багато коштів (що можновладцям добре відомо). Наприклад, за ветеранами праці поки що збереглася фактично одна пільга — проїзд у громадському транспорті. А ветеранам війни значна частина пільг уже давно не надається.



У той же час насущні життєві потреби загострюються. Хіба не відомо, що у ветеранських сім’ях масово виходять з ладу колись придбані холодильники, пральні машини, радіоприймачі, телевізори тощо. Підвищення передплатних цін на газети і недоступність журналів залишають дедалі більшу кількість ветеранів поза засобами масової інформації. Підскочили тарифи на поштові відправлення, телефонні послуги. Ветерани опиняються без зв’язку з зовнішнім світом, часто без можливості спілкуватися (особливо неходячі) з колегами, знайомими, а нерідко й з лікарями.



Соромно говорити про те, що жалюгідні пенсії по суті позбавили ветеранів можливості бувати в театрах, кіно, музеях, їх усе настирливіше позбавляють пільгового користування міським і приміським транспортом. Список такої “уваги” можна продовжити. Це — по-перше. І друге. Не за рахунок ветеранів війни і праці зростає кількість пільговиків, їхнє число ростиме, якщо проаналізувати сучасні політичні процеси в Україні.



Постанова Кабінету Міністрів України №253 від 2 березня поточного року носить явно декларативний характер, уникаючи практичного роз’яснення, переконливості в її доцільності для ветеранів. Проголошені в ній принципи (мовляв, задля соціальної справедливості) і обрана для цього стратегія — нікого не переконують



У країні росте розрив між бідними і багатими, деякі ЗМІ з явним задоволенням відзначають ріст числа мільйонерів, одночасно твердячи про “піднесення життєвого рівня населення”, якого ветерани ніяк не можуть ні побачити, ні відчути.



І не обвинувачуйте нас у відсутності патріотичних почуттів, браку людяності лише тому, що ми відстоюємо збереження пільг для ветеранів усіх категорій, позбавлення і зменшення яких, що не раз продекларовано в нормативних актах, карається Законом.



Свій патріотизм, свою любов до Батьківщини, турботу про її синів і дочок ми довели своєю кров’ю на війні, самовідданою працею на полях і в цехах. Ви прийняли від нас країну з могутньою економікою і професійно підготовленими кадрами.



Так трудіться ж так, як трудились ваші попередники, — в інтересах Батьківщини, її народу.



Ми, ветерани та інваліди війни і праці, могли б багато сказати про наше сьогоднішнє злиденне життя, про надії, які, на жаль, не збулися, про те життя, яке ми не можемо порівняти з життям ровесників з інших країн. Гадаємо, що досить переконливо, співчутливо заявив про це наш Президент:



“Особливо хочу підкреслити жахливе становище ветеранів війни, чиї інтереси керівництво країни ігнорує попри всі пишномовні декларації. Мені, синові солдата, який загинув на фронті Великої Вітчизняної, соромно, що у Німеччині, котра програла Другу світову війну, її ветерани живуть незрівняно краще од наших переможців. Там учасники війни отримують солідну доплату до пенсії, користуються багатьма соціальними пільгами. Гадаю, що й нам не соромно придивитися до німецького досвіду.



...Час невблаганний — дедалі меншає ветеранів поруч з нами, і слід зробити все, щоб вони відчули справжню турботу про себе”.



За дорученням:

Ужгородського міського Товариства ветеранів війни, праці, Збройних Сил та правоохоронних органів А.САБІНІН

Ужгородського міського Товариства інвалідів ВВВ, вдів інвалідів ВВВ, інвалідів Збройних Сил

П.ГАЛДА

Ужгородської міжрайонної організації Товариства добровольців Закарпаття - учасників війни І.ДАНИЛИК

Ужгородського міського Товариства учасників афганської війни

Ю.БЄЛЯКОВ

Ужгородського міського відділення Української Спілки в’язнів - жертв нацизму

О.ХИМИЧ