ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

За плечима в Івана Байдака 35 років роботи вогнеборцем, з яких 16-ть — головним пожежним Закарпаття

    29 марта 2024 пятница
    49 переглядів

    Доля... Її таки не обдуриш. Як кажуть, судженого конем не об’їдеш. Так сталося й з героєм нашої сьогоднішньої розповіді Іваном Івановичем Байдаком.
    До слова, у перший день цьогорічної осені полковнику у відставці виповниться 80 років, з яких 35 віддав пожежній охороні. Правда, ніхто з рідних не сподівався, що родина скрипалів поповниться... вогнеборцем. Напевно й малий Іванко про це й не мріяв, адже з музикою ладив на “ура”.

    ПРОРОКУВАЛИ МАЙБУТНЄ МУЗИКАНТА ТА НЕ СУДИЛОСЯ, ВІЙНА ВНЕСЛА СВОЇ КОРЕКТИВИ.



    Народився наш герой у с. Златоустівка, що за п’ятдесят кілометрів від Донецька. З давніх-давен родина Байдаків була музичною. Дідусь та батько не розлучалися зі скрипкою і всі двоюрідні брати та сестри опанували мистецтво гри на різних музичних інструментах. Коли Іванкові виповнилося п’ять років, він захопився балалайкою. А вже через рік отримав свою першу нагороду на районній олімпіаді. У восьмирічному віці вже на обласному конкурсі обдарований хлопчина “зірвав” хвилю оплесків глядачів грою на мандоліні і посів друге місце. Потім Іван освоїв гітару і баян.

    - Я ніколи спеціально не вчився музичної грамоти, - розповідає Іван Іванович, - просто сприймав мелодії на слух, а потім грав. Напевно, добре виходило, адже ніхто не скаржився. І до цього часу так роблю, - посміхається чоловік. З часом опанував синтезатор, який і зараз лежить у серванті ужгородської квартири з готовністю будь-якої хвилини під вправними пальцями господаря наповнити оселю чарівними звуками. До речі, всі ці інструменти – постійні супутники Івана Івановича. Ось і під час нашої розмови, ветеран дістав акордеон... і полинули знайомі мелодії української народної пісні.

    У вересні 1943 року Івану Байдаку виповнилося 18. Час - захищати Вітчизну. Воював юнак на 4-у Українському фронті (87-а Гвардійська стрілецька дивізія, 261-й стрілецький полк). Його постійним бойовим супутником був танковий кулемет.

    - Йшли бої за звільнення лівобережної України (фронт розтягнувся від Донбасу до Херсона). Під час форсування Дніпра нашу частину перекинули у Крим, на Перекоп, де й отримав два поранення: спочатку в ліву руку, а потім в ліве око- згадує Іван Іванович.

    - Під час чергової операції (квітень 1944 року), коли у справжньому пеклі вогню “розчищали” шлях піхоті, я - командир кулеметного розрахунку - разом з іншими бійцями вибивали фашистів з чергових окопних загороджень. Аж раптом помітили ворожого офіцера. Вирішили брати “язика”. Здавалося, і місцевість "грає нам на руку", але прорахувалися.., - продовжує співрозмовник. Німець помітив радянських солдат серед яких був і Іван Байдак та й метнув гранату. Через осколок останньої Іван ледве не позбувся лівого ока. Потім – тривале лікування в шпиталях, але повернутися до строкової служби вже не судилося...



    ДРУГЕ ПОРАНЕННЯ СТАЛО ПОЧАТКОМ КАРЄ’ЄРИ ВОГНЕБОРЦЯ



    Подальша служба 19-річного сержанта Івана Байдака проходить у воєнізованій пожежній охороні Донеччини. Починав трудовий стаж вогнеборця з командира відділення третьої пожежної частини Донецька.

    - На той час там вже була відповідна техніка: пожежні машини, які називалися ПМЖ (відкриті автомобілі, де пожежники розміщувалися по обидві сторони машини); автонасос та автодрабина. А от у сільській місцевості, де згодом довелося працювати пожежним інспектором в Ольгінському районі, практично техніка була відсутня, - продовжує полковник. Сільські вогнеборці ще роз`їжджали кіньми, використовувалися так званні кінно-бочкові ходи. Вже потім, після війни, з розвитком виробництва з`явилася і нова техніка, поповнилися і бойові розрахунки.

    Щодо структури, то сільська пожежна охорона називалася добровільною пожежною дружиною. Остання була в кожному великому селі у складі кількох чоловік, а решта чергували там на добровільних засадах, за що їм додавалося кілька додаткових днів до відпустки.

    Час минав. 1949-1952 роки Іван Байдак навчається в Харківському пожежно-технічному училищі. Після його успішного закінчення, повертається на батьківську землю. Згодом навчання в Уральському політехнічному інституті, а потім - посада заступника начальника управління пожежної охорони Донецької області, де працював до 1964 року. Саме тоді йому запропонували очолити закарпатських вогнеборці...



    ПОЖЕЖНІ РУКАВИ НАЧАЛЬНИК “ВИБИВ” ЧЕРЕЗ... КІНОМАТОГРАФІСТІВ



    На початку сімдесятих обласний апарат пожежної служби Закарпаття нараховував 7 чоловік разом з секретарем-друкаркою. З роками штат працюючих поступово збільшувався, створювалися окремі служби.

    - Перші враження від регіону були дуже хороші, сподобався чудовий край і його трудолюбиві люди, - наголошує ветеран. Іван Іванович очолював пожежну службу області 16 років, і у 1980 році за вислугою років пішов на заслужений відпочинок.

    На той час практично в кожному місті на базі депо дислокувалася пожежна частина, а сільську місцевість покривали добровільні пожежні дружини. Звичайно, технічне оснащення було слабеньким.

    - Нічого не поробиш, пожежі будуть завжди, як і при “комунізмі”, так і при “капіталізмі”, - продовжує співрозмовник. І вогнеборці за будь-яких обставин повинні завжди вчасно приходити на допомогу, така специфіка служби, адже не випадково її номер “01”. Пожежа в Москві, коли горів готель “Росія”, заставила державу по-новому подивитися на службу. Відразу потому почалася воєнізація пожежної охорони, її суттєве технічне оснащення, - розповідає І. Байдак.

    За 16 років служби довелося побачити багато вогняного лиха: траплялися пожежі на фабриках і заводах, горів і житловий сектор, були і нестандартні, дуже складні випадки.

    - Пригадую у 1968 році нам повідомили, що на перевалі у Воловецькому районі при вході в тунель ешелон з нафтопродуктами зійшов з рейок і внаслідок цього загорілася одна цистерна. Діяти треба було негайно, адже існувала загроза поширення вогню на інші цистерни (останніх налічувалося близько 40), а тоді масштаби руйнувань внаслідок можливих вибухів страшно навіть було уявити. Ситуація ускладнювалася, що тунель знаходиться на значній висоті. Червоно-білі машини приїхали до місця аварії, а от як піднятися в гору - проблема, адже тоді ще не було ні пожежних потягів ні спеціальної авіації. І все ж при допомозі транспортного засобу на гусеничному ходу вдалося витягти одну машину на гору, а решта працювали на заборі води і її перекачці. До слова, щоб мати необхідну кількість води, знайшли потічок і утворили на ньому затор. Одна команда намагалася локалізувати пожежу, щоб полум’я не перекинулося на інші цистерни, а інші продовжували гасіння. Останнє ніяк не вдавалося. Тоді наш колега вирішив спробувати закрити люк на палаючому об’єкті. Звичайно, ризик був дуже великий, але ми на нього пішли, що і дозволило згодом успішно приборкати вогонь. Уже потім були державні нагороди, правда, на момент гасіння про них ніхто не думав. Ніхто не сподівався на славу, а всі робили можливе й неможливе, щоб якнайшвидше ліквідувати вогняну стихію, - наголошує Іван Іванович.

    Допомагали у боротьбі з “червоним півнем” угорським і словацьким колегам, виїжджаючи на пожежі в прикордонні села сусідніх держав.

    Був випадок, коли за допомогою кінематографістів Іван Іванович “вибив” тисячу метрів прорезинених рукавів. Неподалік Середнього, що на Ужгородщині, Сергій Бондарчук знімав знаменитий фільм “Війна і мир”. За сценарієм там повинна була горіти дерев’яна споруда, отож потрібно було, щоб на знімальному майданчику постійно чергував пожежний автомобіль. Тоді головний вогнеборець схитрував, мовляв, не дам машину, адже гарнізон невеликий і транспорту не вистачає. Але кінематографісти наполягали: зробимо будь-що заради автомобіля. А Іван Іванович взяв та й сказав, що потрібно 50 рукавів. Через день літаком з Москви їх і доставили для закарпатського гарнізону.

    За свої бойові та трудові будні Івана Івановича двічі нагороджували орденами та 21 раз відзначали різними медалями.



    ВАЖКЕ РОДИННЕ ЩАСТЯ



    За ці роки доля багато дарувала нашому герою радості і горя, але на життя він не нарікає. Правда дуже сумує за дружиною Олександрою Никифорівною, яка після тяжкої хвороби померла три роки тому. Доля їх звела наприкінці війни, коли Іван в черговий раз підліковувався у шпиталі. Тоді до них і завітав самодіяльний колектив шефів зі швейної фабрики. Ось тоді-то і зустрілися очі музиканта-пожежника із завзятою танцівницею та співачкою Шурочкою. Потім самодіяльність їх звела ще кілька разів. Зав`язалась дружба, кохання, а у вересні 1946 року відгуляли весілля.

    Через п’ять років народився син Геннадій, а у 1954 році донька Лариса. До слова, зараз вони мешкають разом з батьком. Сина через недугу залишила дружина, а через кілька місяців у доньки помер чоловік. Після цього батьки забрали сина та доньку з Київщини на Закарпаття. Правда, через поганий стан здоров’я Геннадій більшу частину проводить у лікарні. А Лариса разом з донькою займаються вихованням півторарічного малюка, якого на честь прадідуся назвали Іваном. Отак і живуть всі разом.

    Дочекалися Іван Іванович і Олександра Никифорівна не тільки трьох онуків, але й шістьох правнуків, найстаршому Віталіку вже виповнилося десять років.



    КРАЩІ ЛІКИ — ВЛАСНИЙ МЕД



    Коли у 1980-му вийшов на пенсію, Іван Іванович зайнявся бджолярством. І зараз за сто кілометрів від обласного центру в с. Вільхівка Іршавського району у друга тримає невеличку на 10 бджолиних сімей пасіку. Натурального меду вистачає для сім’ї, родичів та друзів. Іван Іванович переконаний, що кращих ліків за натуральний мед немає. Може й тому у свої 80 виглядає на років 20 молодшим.

    Років п’ять тому, коли був здоровіший наш співрозмовник займався вирощуванням тюльпанів. Нараховувалося близько 60 видів.

    Коли був молодшим любив разом з товаришами порибалити. Тепер про ці часи нагадують вудочки, спінінги.

    От, правда, ніколи не виходив на полювання. Якось у дитинстві, Іван став свідком як одна з дробин потрапила батькові в око. Внаслідок цього старший Іван повністю осліп, не допомогло й тривале лікування. Ось тоді батько й наказав : “Сину, чим хочеш займайся, лише не полюванням”.

    ...Таки так, від долі нікуди не втечеш...



    Записала Вікторія БОКІЙ, прес-служба УМНС України в Закарпатській області.


    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору