Закарпаття: Вони боролися за Батьківщину!

У матеріальному плані багато хто з тих, хто підняв перші хвилі протестів супроти затятих чиновників-партократів, отримали облизня. Мізерні їхні пенсії в порівнянні з платнею тих же вчорашніх комуністів, які вправно стали під національні знамена і вивчили напам’ять гімн України.
Та все ж без них — борців — не обійшлося.
Без людей, цебто, котрі боролися за вільну Україну, не чекаючи орденів і штатних місць в урочистих президіях. Одним із очільників тих процесів є Олександр Михайлович ОРОС — кандидат технічних наук, який нині займається історією книгодрукування в Європі, а ще він — довгорічний політв’язень, засновник в Закарпатській області Української Гельсинкської Спілки, довгорічний голова обласної організації Української консервативної республіканської партії. З ним і розмовляємо.

— Чи весело вам, пане Олександре, перед великим святом?

— Із моєї точки зору 15-річний ювілей Української незалежності — дещо сумний. Знов і знов доводиться говорити, що й півтора десятки літ нам не вистачило, аби вивести державу з кризи, і приходиться дещо меншовартісно заздрити успіхам Польщі, Чехії, Литви, Латвії й Естонії, ба — навіть маленької Словаччини, що й близько не мала таких можливостей для росту, як Україна.

— Та шлях пройдено великий, і ще рано, мабуть, згортати прапори? Розкажіть трохи про борню за незалежність для молодшого покоління.

— У 60-і роки минулого століття з’явилися на Україні перші дисиденти — Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Світличний, Євген Сверстюк та багато інших. Дисидентському рухові сприяло підписання знаменитої Гельсинкської угоди, згідно з якою СРСР зобов’язувався шанувати права людини. Левко Лук’яненко з цього приводу пригадує: “У вересні 1976 року Микола Руденко запропонував створити Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсинкських угод. Я пристав на пропозицію, побачивши в ній сміливий і політично вельми прозорливий крок. Після початкової акції, фундаторами групи захотіли стати й молоді люди — Микола Матусевич та Мирослав Маринович, а також мої старі побратими Олекса Тихий та Іван Кандиба. Таким чином нас стало десятеро: Брендик, Григоренко, Кандиба, Матусевич, Маринович, Мешко, Руденко і Тихий”… Через деякий час до Української Гельсинкської Групи влилися Василь Стус, Надія Світлична, В’ячеслав Чорновіл, Святослав Караванський, Юрій Шухевич та інші, всього — 37 чоловік. Почалися арешти. Взяли Миколу Руденка, Олексу Тихого, Мирослава Мариновича, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка, інших. Та навіть у таборах боротьба не припинялася. Влітку 1979 року вісімнадцятеро українських політв’язнів написали звернення, в якому закликали світову громадськість і президента Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ) поставити в ООН питання про вихід України зі складу СРСР. Українська Гельсинкська Група (УГГ), а пізніше — Українська Гельсинкська Спілка (УГС), починаючи від свого виникнення і до реорганізації в Українську Республіканську партію (УРП), ні на мить не припиняла боротьби.

— Чи приєдналося до неї Закарпаття?

— Певно, що так. Закарпатська Українська Гельсинкська Спілка започаткувала свою діяльність у липні 1988 року, коли я повернувся з совітських концтаборів Далекого Сходу, в яких мені довелося перебувати сім років за політичні переконання. За особистим завданням тодішнього голови УГС Олеся Шевченка (Левко Лук’яненко ще був ув’язнений), я одразу приступив до створення Закарпатської УГС. Крім мене, до неї входили Петро Кучер, Михайло Джанда, Богдан Дикий, Ярослав Каричак, Роман Дикий, Юрій Бісмак, Василь Тегза, Михайло Басараб, Володимир Шемет, Василь Заяць, Іван Станкович, Василь Шерегій, Фкдір Ньорба, Михайло Майдані, Василь Сурупа, Іван Сербин.

— Але особливо запопадлива перед всіма режимами закарпатська влада, мабуть, не давала вам дихати, наступала на груди?

— Наступала, Бога му’, ще й досі болять ребра від їх черевиків. Незважаючи на те, що так звана “перестройка Горбачова” йшла вже четвертий рік, закарпатці і, зокрема, молодь, все ще перебували під терором владних органів. Незважаючи на те, що зовсім близько від нас, у Львові, вже відбувалися багатолюдні мітинги під синьо-жовтими прапорами, на Закарпатті про подібне годі було і мріяти. Мене особисто постійно шантажували і тероризували органи КДБ. Його працівники день і ніч чергували в автомашинах на вулиці Технічній в Ужгороді, де я мешкав. Дійшло до того, що в січні 1989 року, коли лютували сильні морози, на самий Святий Вечір, славні лицарі плаща і шпаги з КДБ задумали відімкнути мені електрику, щоб я не міг працювати у своїй маленькій кімнаті, яку обігрівав при допомозі електроприладів. Один із офіцерів управління внутрішніх справ повідомив мене про таку затію КДБ, попросивши ніколи не називати його прізвища. Коли вже ці задуми органів держбезпеки були викриті не тільки мною, а й сусідами, котрі відверто говорили про постійне слідкування за мною, працівники КДБ стали використовувати для підглядання будинок сторожа деревообробного цеху Ужгородського лісокомбінату, що знаходився навпроти мого будинку. Спостереження за мною постійно тривали чотири місяці: лютий, березень, квітень і травень 1989 року. Виникає логічне запитання: чим займався Закарпатський КДБ наприкінці 80-х років? Відповідь однозначна — плетінням інтриг навколо закарпатських демократичних організацій і особливо УГС, так званим “викриттям іноземних шпигунів” серед керівників УГС. Незважаючи на всі ці акції з боку КДБ, організація Української Гельсинкської Спілки в Закарпатті продовжувала зростати. 4 жовтня 1988 року в будинку на вулиці Технічній, 10, де я мешкав, нелегально відбулася перша обласна конференція УГС. Мені доручили очолювати Раду, до якої увійшли мій заступник Павло Кампов, секретарі Іван Сербин та Петро Кучер…

— І ви вірили, що в Україні колись може настати світанок?

— Не дуже. Ми цілком розуміли, що політичне рабство нібито зникає, але ми поступово опиняємося в економічному рабстві тих же комуністів, тільки тепер уже без партквитків ленінського взірця. Їх на Україні було понад три мільйони. Значна частина колишніх членів КПУ відійшла від партії. Але, якщо в критичний момент із них консолідується навіть одна десята частина, то й тоді компартія становитиме велику антинародну силу, бо ж під їх контролем перебували всі керівні посади. Крім того, комуністи мали довершену мережу своїх організацій по всій області. Щоби витіснити їх мирним демократичним шляхом, УГС мусила створити таку мережу своїх організацій, як і вони. Для цього потрібно було не 311 членів УГС, як налічувалося в нас станом на 1 квітня 1991 року, а в десятки разів більше. Цим ми і зайнялися. Паралельно заснували й утверджували демократичну пресу в краї, починаючи першою неформальною газетою РУХу “Нова Свобода”, що виходила в Хусті в 1989 році. Там, у статті “Вандалізм над нашими національними святинями”, як голова Закарпатської організації УГС, я засудив політику КПУ щодо нищення пам’яток історії та культури. Мова йшла про конкретні факти — у період між 1960 та 1975 роками нищилися церкви та монастирі православної та греко-католицької віри у Великому Бичкові на Рахівщині, Бедевлі, Дубовому, Чумалеві, Углі, Тереблі, Руському Полі на Тячівщині, Драгові, Бороняві, Нанкові, Липчі, Городилові на Хустщині, Горбках біля Королева, Майдані на Міжгірщині Дубівці, Імстичеві, Приборжавському на Іршавщині та і в самому Ужгороді. Я переконував, що партійні вандали завдали непоправної шкоди нашій культурі, повністю знищили монастирські бібліотеки, книгозбірні священнослужителів та інтелігенції. Особливо відчутним для нашої культури та історії було варварське знищення в 1972 році архівних документів, рукописних та друкованих стародавніх книжок колишньої єпископської резиденції, де потім розмістили університетську бібліотеку і зберігалося понад 12 тисяч рукописів-стародруків. Ця стаття викликала великий переполох у місцевої влади та КДБ, бо наведені факти злодіянь у нищенні нашої культури, історії ще ніким і ніколи офіційно не досліджувалися, а навпаки — приховувалися та фальсифікувалися.

— Такі сміливі вчинки, як ваш, очевидно, дали поштовх дальшому оздоровленню Закарпаття від патологічного страху?

— Слава Богу, це так. Уже в березні 1990 року виходить перший номер газети УГС “Карпатська Україна”. Підпільно вийшло дев’ять номерів. Останні п’ять номерів “Карпатської України” друкувалися типографським способом в Івано-Франківську. Велика заслуга в організації цієї газети належала Ярославу Каричаку та чесному поету і громадянину Миколі Матолі. Хоча Українська Гельсинкська Спілка Закарпаття діяла як самостійна організація, одначе вона тісно співпрацювала з Народним Рухом України. Провели ряд спільних заходів, які зворушили Закарпаття. Успішно завершилася боротьба проти будівництва Пістрялівської РЛС, де в селі Лалово я виступив як голова УРП на багатолюдному мітингу з вимогою негайного закриття станції. В Ужгороді члени громадської комісії від УРП і РУХу провели декомунізацію приміщень обкому компартії та їх опломбування. Особливо пам’ятним був день 25 серпня 1991 року ще й тому, що тоді в Ужгороді скинули пам’ятник запеклому ворогові Української державності, більшовицькому ідолу Володимиру Ульянову-Леніну, що засвідчувало поразку комуністичного тоталітарного режиму.

— Але нині часто прості люди дивуються, що провідні діячі визвольного руху, справжні борці за незалежність виявилися відкинутими на другий план, а колишні партійно-комсомольські номенклатурники посіли почесні місця в президіях національних свят, в тому числі й при святкуванні Дня Незалежності?

— Не сипте сіль на рану, пане Василю. Дійсно, прийшов час зусиллями нової структуризованої влади скасувати таку практику і поставити все з голови на ноги. Інакше історія нам цього не простить. Борцям за очищення України нарешті хотілося, щоб місця у президіях зайняли справжні борці за Україну, що було б історично справедливо — Василь Рогач, Олександр Орос, Михайло Джанда, Петро Скунць, Віктор Бедь, Павло Федака, Михайло Перегинець, Микола Вегеш, Василь Вайнагій, Василь Тегза, Михайло Баник, Юрій Паш, Іржі Гудачек, Василь Цьока, Федір Ньорба, Володимир Гаджега, Юрій Цьома, Петро Бабурнич, Павло Каммпов Надія Кушко, Іван Сербин, Мирослав Шаламага, Василь Чередник, Михайло Попадинець, Петро Стан, Василь Сурупа, Янош Довгей, Михайло Крулько та багато інших.

Розмовляв Василь ЗУБАЧ.

На знімках:

— Несанкціонований мітинг УГС 1990 року в Ужгороді розганяє міліція.

— На одному з мітингів 90-х.
Закарпаття: Святкові заходи з нагоди Дня незалежності скасовано!
Ужгород: До 15-ї річниці Незалежності України
Виставка "Карпатська Україна. У пошуках
історичної долі. 1938-1945 рр." відкрилась у Києві
Закарпаття: План заходів до Дня незалежності України