Сім’я переселенців із Макіївки: 45 років ми будували таке життя, яке хотіли. І от ми втратили все

Лікарі Ярослав і Тетяна Куляби переїхали до Ужгорода понад рік тому, однак і досі емоційно прив’язані до своєї малої Батьківщини — Макіївки. Кажуть повернулися б, от тільки не знають, до кого…

— Розкажіть про своє життя на Сході України.

Ярослав: Ми корінні мешканці Макіївки. Наші батьки жили в Макіївці і ми народилися в Макіївці й усе життя прожили в Макіївці. Я з родини династії лікарів. Моя мама — лікарка і я, власне, пішов по її стопах. Таня теж із родини лікарів і теж навчалася у медичному інституті. Я займаюся онкогематологією — це злоякісний рак кровотворної тканини, наприклад, лімфоми, лейкози. Доволі складна штука. Подібних відділень мало в Україні й наше відділення на момент початку війни обслуговувало весь схід України. Тобто ми були регіональним відділенням, яке обслуговувало Донецьку, Луганську і Запорізьку області. А наш рівень міг конкурувати з середньоєвропейськими центрами лікування лімфоми.

Тетяна: Я взагалі невропатолог. Три роки тому в нас народився молодший син і я не працювала, а потім у відділі Ярослава проходили клінічні дослідження, вони працювали з досить серйозними європейськими компаніями. Хотілося допомагати, тому отримала сертифікат із рентгенології та працювала з ним у команді. У нас двоє дітей. Доньці от 18 буде у листопаді. А синові 3,5 року.

— Складно, мабуть, було перевозити велику родину...

Я.: Насправді історія переїзду була доволі показовою. Кожну п’ятницю, як і всі люди, котрі живуть циклічно, ми зустрічалися з друзями. І ось наприкінці травня 2014 року, повертаючись із чергових посиденьок із друзями...

Т.: Коли ми їхали на ту зустріч, уже відбирали машини. На той момент свою ми вже заховали і їхали на таксі. При цьому синочок вийшов із дому з українським прапорцем. Я, чесно кажучи, побачила його, коли ми сіли у машину, і була нажахана. Бо якщо би на блокпосту зупинили, то реально тоді за це могли розстріляти. Викинути теж рука не піднялася, звичайно... Я дуже добре пам’ятаю всі ті переживання. Ми поспілкувалися з друзями досить швидко, бо вже була введена комендантська година, і буквально за три години поверталися назад, знову ж таки на таксі. За цей час з’явилися два доволі великі блокпости. Перший із них за 1,5 км від нашого дому з вкопаною БМП, бетонними блоками, а другий зовсім недалеко, буквально за 300—500 м від нашого будинку. Вони саме розвантажували пісок, окопувалися. Вранці ми встали, нічого не віщувало біди. Але зателефонував тато доньчиної подруги і сказав, що знайомі з СБУ порадили: це останній день, коли можна безпечно виїхати з Донецька і перемир’я, яке було пов’язане з випускними, скоро завершиться, буде велика проблема. Вони вивозили свою доньку і запропонували забрати й нашу. Чоловік вважав, що розривати дітей не можна, тому сказав збиратися мені й їхати з ними. Нам пообіцяли, що ми виїдемо досить спокійно, хоча була імовірність нарватися на ДНР. Ми забрали авто, дуже швидко зібралися, буквально за три години. Дуже важко було, бо попереду була невідомість. Коли вже сіли у машини, нас постійно хтось супроводжував. Все було добре організовано. Їхали троє жінок за кермом, у кожному авто було по 2 дитини. Ми їхали якимись полями, тож до Дніпропетровська добралися за 6,5 години. Це дуже довго. Слава Богу, проїхали блокпости, інакше могли би просто не випустити, мовляв, тікаєте? Пізно ввечері ми вже були у Дніпропетровську. Незважаючи на те, що це був лише початок усіх цих подій, Дніпропетровськ тоді мене дуже вразив. 22-га вечора, люди гуляють на вулицях, у вишиванках, машини їздять з українськими прапорами, на площах українські пісні звучать, гімн. Я була дуже здивована, що таке життя взагалі існує...

Я.: Тоді ми вже були в аурі тієї території, а вона дуже жорстка. Потім дружина провела кілька днів у дніпропетровських друзів. Їй трапилася на очі візитка однієї закарпатської турбази, куди вона і поїхала. Це був невеликий готель у Жденієві.

Т.: У червні наша родина приїхала на Закарпаття і прожила там усе літо. Наприкінці серпня, коли російські війська захопили Новоазовськ, стало зрозуміло, що вороття назад немає. Ярослав тоді їздив туди-сюди, працював.

— Як ви переїхали до Ужгорода?

Т.: Ми взагалі ніколи не бували раніше на Закарпатті. Випадково опинилися тут. От візитку я знайшла цієї «Лісової казки», зателефонувала. Нас дуже добре прийняли, приємні люди. Ми їм дуже вдячні. Все літо вони дуже переживали, перепитували, як у нас справи. Зараз поїхати в «Лісову казку» — це як повернутися додому.

Я.: В Ужгороді ми одразу винайняли квартиру. Перший раз невдало, вдруге краще з точки зору комфорту. Але не надто дешево, бо ми переїжджали вже у листопаді, а на той момент був пік, приїхало багато студентів. Ну і в нас не було нічого, а квартира потрібна була така, аби в ній можна було жити і ростити малу дитину. Це і пральна машина, і мікрохвильова піч... Ми не могли взяти новобудову і в’їхати у пусту квартиру. Та і грошей не було. Тому довелося шукати квартиру вмебльовану, що, звісно, дорожче, ніж звичні варіанти.

— Які відмінності ви тут помітили?

Я.: Справа не у відмінностях. Народ гостинний, доброзичливий. Але 2000 км — це не просто відстань, це певна відмінність у світосприйнятті. І тому я не можу назвати якісь погані закарпатські риси. Люди чудові. Просто ми трохи різні.

— Чи спілкуєтеся з іншими переселенцями?

Я.: Знаєте, ми, мабуть, досі не переїхали.

Т.: Діти дуже швидко адаптувалися. А мені здається, що я найважче входжу в цю ситуацію. Можливо, через характер, можливо, не готова відпустити і тому не готова впустити нове. Тому мені трохи важко.

Я.: У нас немає того відчуття, що переїзд відбувся, і прийнятого у зв’язку з цим рішення розкритися і завести велике коло знайомих. Якщо на нашій дорозі зустрічається хороша людина, ми спілкуємося. Але сказати, що ми багато кого зустріли, не можемо, наше коло спілкування тут обмежене двома десятками людей, ми не настільки публічні й відкриті люди. Мені на роботі спілкування вистачає. Тому вдома головне бажання — поспілкуватися з дружиною, дітьми, почитати книгу. Сказати, що мене тягне на вулицю... ми ж відносно старші люди, тож з огляду на вік не ходимо на вечірки, масові гуляння або щось подібне. Проблема невеликої кількості друзів у нас, очевидно, в тому, що в голові ми все же не переїхали. Інших причин нема.

— Ви би повернулися до Макіївки, якби там покращилися умови?

Т.: Це дуже складне питання, навіть для мене. Наскільки я не можу відпустити дім... Якби мені зараз зателефонували і сказали, що можна повертатися, однозначно я би взяла мінімум речей і поїхала туди на кілька днів. Але наскільки ми були би готові повернутися... навіть я не готова.

Я.: Всі наші друзі, з якими ми спілкувалися там, поїхали.

Т.: Річ навіть не в них, а в тих людях, які там залишилися. Це люди, які зрадили, які змирилися з ситуацією, яких я на сьогодні просто ненавиджу і жити з ними я не захочу і не зможу, незважаючи на те, що серед них є мої родичі. Ті 36—37 років ми росли разом і ближче за двоюрідного брата в мене нікого не було, але я зараз навіть не можу з ним зідзвонитися. Це дуже болісний момент.

— Напевно, залишили там батьків...

Я.: Мама залишилася там. Вона не захотіла виїжджати і вже цього не зробить.

Т.: Але мама підтримує Україну. Вона завжди була категорично проти всього, що сталося. Але, на жаль, вік, місце роботи, певна ментальність. Втім навіть попри небезпеку висловлювати свою точку зору, вона періодично висловлює негатив із приводу тих подій.

Я.: А тато помер, бо під час бойових дій до нього не доїхала «швидка».

— Що найбільше сподобалося на Закарпатті?

Я.: Кухня і гори, якщо коротко.

Т.: Дуже якісні продукти. Дуже! Ми коли приїхали в Ужгород, то, мабуть, перші півроку на сніданок у нас були виключно сирники, бо дуже тут смачний сир. Вдома такого не було. Він і досі на почесному місці в холодильнику. Хороша смачна їжа. У закарпатській кухні найбільше мені подобається бограч.

Я.: А мені драники (кремзлики). Але я їх не можу їсти багато, оскільки схильний до повноти. Тому я себе обмежую. Ще нам подобається біфштекс по-татарськи, який у нас називався тартар із телятини.

Т.: Вдома у нас не було такого культу кави, як тут. Тобто каву так не пили. Я пила каву раз на день, зранку, розчинну, з молоком і там шматочок сиру з’їдала на сніданок. А тут продовжила те, до чого звикла протягом останніх 20 років. Пила та й пила. А одного разу Ярослав прийшов із магазину і каже: «Знаєш, а та кава російська». І ми перейшли на каву в зернах.

Я.: І зробили висновок, що смачнішої, ніж в Ужгороді, кави нема, принаймні Київ і Львів відпочивають. І це, незважаючи на львівські кав’ярні...

Т.: У нас, до речі, й сьогодні у Донецьку працює «Львівська кав’ярня». Дівчата, які там працюють, дотепер розмовляють лише українською. Туди ходять ополченці, терористи в тому числі, але чомусь їх не закривають.

— Що хорошого залишили в Макіївці, за чим шкодуєте?

Я.: Дім, місце роботи. Це було життя, налаштоване від і до. 45 років ми будували таке життя, яке хотіли. І от ми втратили все. Ми втратили відремонтований дім, засоби для існування, ми втратили статус. Тобто у Донецькій області я був визнаним кращим онкогематологом області, як мінімум. А це 5 мільйонів населення. Як п’ять Закарпатських областей. Тут доводиться починати все з нуля і періодично з проблемами. Ніхто не любить конкурентів, ніхто не хоче поступитися місцем під сонцем і тому доводиться виривати зубами. Одна річ у молодості, коли ти знаєш, що попереду все життя. Інша — коли у тебе за плечима двоє дітей. А Таня втратила емоційно. Бо я людина практична, а вона емоційна. У неї там залишилося серце.

Т.: У мене там батьки поховані. Царство їм небесне. У 17 років я залишилися одна. Дідусь із бабусею теж там поховані, вони мене виховували, ростили. Залишився у мене там дядько, брат мами, який недавно був дуже хворим, але його, на щастя, врятували. Емоційно я тримаюся.