Сімейні пари, яких "благословив" Василь Шершун, живуть не лише на Закарпатті...

Сімейні пари, яких "благословив" професійний актор Василь Шершун, живуть не лише на Закарпатті, в інших містах України, але й у Канаді, США, Франції, Англії, Ізраїлі, Німеччині, не кажучи вже про Словаччину та Угорщину.

Не буде перебільшенням сказати, що Василя Шершуна в Ужгороді знають практично всі. Ще б пак, адже ця людина є незмінним старостою на весіллях, ведучим презентацій, новорічних свят, випускних вечорів та багатьох інших урочистих подій. Як йому вдається впродовж років радувати людей, які секрети мають весільні старости, які взаємостосунки у цій сфері діяльності, пан Василь охоче розповів «Старому Замку «Паланку»

"Насамперед потрібно любити людей"

– Василю Васильовичу, ви актор, працювали в театрі і раптом розпочали займатися старостівством на весіллях. Як так трапилося?

– Вперше я провів весілля років 8 тому. По півроку держава не платила зарплати, а якось треба було виживати. І щоб залишитися працювати в театрі, треба було знайти якийсь вихід із цього положення. І тут у мого товариша, що вже тоді старостував, трапилася «вилочка». Він мав проводити весілля в Ужгороді, але довелося їхати в Дрогобич, де виходила заміж його племінниця. Почав умовляти мене, щоб я провів весілля в Ужгороді. Я відмовлявся, бо вважав, що не можна працювати десь за межами підмостків, театр – це святе. Тим більше в ресторані. Але ситий голодному не брат, довелося змиритися. Це було українсько-російсько-єврейсько-угорсько-словацьке весілля. Досвіду подібного не мав. Була просто майстерність, бо в театрі доводилося грати роль молодого, виклав обрядовість в УжНУ. Та й традиції Закарпаття знав, бо часто їздив по країні з гастролями (а я цікавлюся традиціями різних країв), тож певний багаж мав. Але все одно, коли ти на сцені перед глядачем, можеш краще сконцентруватися на тому, що граєш. А тут кожна людина може щось сказати і ти мусиш на це реагувати. Допомогло й те, що я багато займався громадською роботою і міг вільно спілкуватися. Ще потрібно любити людей, тоді легше бути серед них, комфортніше себе почуваєш.

Коли я потрапив у весільний вир, люди відразу довірилися мені. Хоча й не розуміли мови, але дивилися на очі, на поведінку, на пластику і весілля вдалося. З того часу я веду весілля. Сам не думав, що це може стати для мене серйозною справою.

- Тобто перше весілля було просто випадком?

- Саме так, а потім почали запрошувати, приходили в театр просити. Це відбувалося все частіше й частіше. Нині буває, що на одну суботу запрошують по 10 чоловік. Доводиться приймати пропозицію перших, а іншим, на жаль, відмовляти. Є багато інших хлопців, що працюють на весіллях, отож відправляю до них. Але я завжди дбаю і дбатиму, аби люди відчували, що вони мають свято, щоб знали, що я ніколи не підведу і когось поганого не порекомендую.

- Пропозиції пішли вже після першого весілля?

- Так, я ніколи себе не пропонував, ніяких оголошень не давав. Тож був навіть трохи шокований.

- Скільки весіль вам довелося провести за цей час?

- Дуже багато. Сотні…

"Кожне весілля, вечірка, презентація індивідуальні"

- Тоді для вас ця справа вже перетворилася на конвеєр...

- Ні! Це як у театрі, де не може бути конвеєра, якою б не була за рахунком роль – 10-та чи 15-та. Актор завжди переживає, прагне внести нові фарби, бо якщо ти перетворишся на автомат, ця робота перестане бути цікавою і тобі, й людям. Я дбаю і про людей, і про себе. Моя душа гаряча, моє серце б’ється сильно. Кожне весілля, вечірка, презентація – це індивідуальний підхід, зближення інтересів, це бажання довідатися, чого хочуть молоді, яке в них бачення свята. Іде тісна співпраця. Ну і, звичайно, під час весілля більшість людей бачиш вперше, треба себе над ними розпластати, щоб вони прийшли й повірили тобі. Я кажу так: я господар на це одне свято, надалі кожен залишається господарем на тій посаді, з якої він прийшов на весілля. Та шанобливо ставлюся до людей, які присутні на святі, тому відчуваю взаємність, коли переступаю пороги якихось кабінетів. Але це не заважає нам бавитися в різні ігри, побути трохи дітьми. Найщасливішою є та людина, яка може бути на святі дитиною, незважаючи на свою посаду. Моє завдання – викликати в людині ті витоки, щоб вона могла відчути себе розкутою.

- Невже не набридло за стільки років?

- Ні, і ніколи не набридне. Якби не ці свята, я б не мав стільки друзів, знайомих, не мав би такого гарного в емоційному та духовному плані життя. Тисячі нових людей – про таке можна лише мріяти. Це означає, що ти можеш їм донести якусь свою філософську думку, почути дуже багато мудрих людей. Серед тих, хто потрапляв на свята, де був я, траплялися академіки, професори, міністри, банкіри, іноземці з Європи, Азії, Африки. Мені дуже приємно, що під час свят я міг спілкуватися з ними на різні теми. Я набуваю, продовжую вивчати життя, і себе в тому числі.

- Для гостей і молодих весілля є оригінальним, ексклюзивним, а як для вас, весілля не здаються стандартними?

- Ні, бо кожна молода пара – це різні люди. У кожних різні батьки, хресні, родичі, друзі, характери. Тому однаковим це бути не може. Те, що я можу зробити на одному весіллі, не підходить для іншого. Все залежить виключно від конкретної особистості. В мої обов’язки входить скерувати молодих людей в таке русло, щоб вони побачити перспективу, щоб вони відчули, що гармонія краща, ніж речі, які можуть розвалити сім’ю. Я, благословляючи їх, вірю, в те, що вони будуть щасливими. За моїми даними лише кілька пар зі всіх, у кого я був на весіллі, розлучилися. І наскільки я зрозумів, розлучилися ті пари де я був випадковим старостою, тобто коли я мав бути на одному весіллі, але щось трапилося і попав на інше, через що мало працював перед святом. Потім я собі докоряю за це. Мені приємно, що «маю» дуже багато сімейних пар і не лише на Закарпатті, я старостівствував і в інших містах України, багато моїх пар живе в Канаді, США, Франції, Англії, Ізраїлі, Німеччині, не кажучи вже про Словаччину та Угорщину.

- Чи були у вашій кар’єрі невдалі, провальні весілля?

- Щасливий, що не маю жодного, яке би пройшло невдало. Після деяких весіль подеколи думав, що можна б було їх провести трішечки інакше, але провальних не було. Основою мого ремесла є вміння наперед прораховувати весілля, бачити, що кому потрібно. Я стараюся непомітно контролювати ситуацію. Тож похвалитися тим, що мав на весіллі бійки чи щось інше, не можу.

"Іноземні традиції лише збагачують весілля"

- Кожне весілля проходить спонтанно чи дотримуєтеся якогось сценарію, однакового для всіх?

- Існують канони, традиції, насамперед закарпатські. Молоду треба викликати – це має зробити молодий. Треба привезти до РАГСу, до церкви, нині прийнято їхати фотографуватися на природу. Перед початком весілля батьки мають благословити молодят з хлібом-сіллю. Традиції оминати не можна, бо це багатство народу. А вже виконувати їх можна по-різному, я не стараюся робити все однаково. Що стосується самого весілля, то там також є обов’язкові умови. Танок молодих, свідків, танець, в якому поєднуються дві родини. На весіллі треба співати. Викрадення молодої також увійшло вже до традицій, вже ніхто за нареченою не ганяється, свідки її не стережуть. Навпаки, із задоволенням потім викуповують – не за гроші, а за якісь конкурси. І, безумовно, в нас на Закарпатті є дуже гарний танок молодої, під час якого вона востаннє «продається» як молода, аби з нею потанцював кожен гість, а водночас трохи посприяв і матеріально, щоб був плавнішим перехід до сімейного життя. І букет кидається незаміжнім дівчатам, а та, що його зловить, має впродовж року вийти заміж, якщо вона повнолітня. І підв’язку продаємо, що теж вже стало традицією.

- Загалом, як ви ставитеся до традицій, які нещодавно прийшли до нас?

- Земля кругла, з космосу маленька. Дивився нещодавно програму, як взяли мурах з різних кінців світу і поставили в інші мурашники, а вони працювали і поводилися там так, як і вдома, прижилися, так і в людей. Якщо розібратися, то й українські шаровари ми запозичили від турків. Ніколи не грішно запозичити в людей те, що є прекрасним, а погане потрібно категорично відкидати. Головне, не потрібно обряди занадто ускладнювати. Вони повинні бути зрозумілими і маленькій дитині, що вперше перебуває на весіллі. Тому є такі знакові речі, які сприймають всі. Серед них і згадувана вже підв’язка, і приміряння фати на голову незаміжніх дівчат – своєрідна передача естафети. Це дуже добре, десь допомагає тим, хто ще не наважився на подружнє життя. Ну і, звичайно, повинні бути конкурси – це забава. Конкурси повинні бути незлі, щоб кожен, хто в них бере участь, пішов додому у гарному настрої. Чесно кажучи, це тільки головні елементи весілля, а є ще речі імпровізовані, можливо хтось десь бачив цікаві речі на інших весіллях, адже у нас кожне село має свої традиції. І от тут моє завдання — врахувати побажання людей, але ввести нововведення так, аби вони вписувалися у мереживо весілля, виглядали природно. Слава Богу, вдається.

- Може й учнів маєте вже?

- З-під мого крила вийшло вже дуже багато старостів. Я не боюся конкуренції, навпаки, хочу, аби було більше людей, які проводять гарні весілля. Якщо відстану — це мої власні проблеми. Повинна бути здорова конкуренція. Коли до мене звертаються, я розповідаю, як треба проводити свята.

- А загалом які стосунки між закарпатськими старостами?

- Чудові, братерські. Ми сприяємо один одному, допомагаємо. От якщо якийсь староста десь повів себе неправильно, то це мене дратує, і я роблю йому зауваження. А якщо люди добре працюють, то все нормально. Ми подеколи зустрічаємося, щиро вітаємося. Мені подобаються стосунки у цій сфері. Це ж стосується і взаємостосунків між операторами, фотографами, музикантами і т.д.

"Завжди з’являється людина, що пробує конкурувати зі старостою"

- За 8 років у вас, певно, назбиралося чимало кумедних історій?

- Дуже багато. Було чимало смішних ситуацій, особливо в конкурсах, де люди мають себе проявляти, тому виникали несподіванки. Один раз трапився зовсім випадковий стриптиз. Чимало пригод з молодими. Хоча я щоразу нагадую, що треба взяти з собою весільний букет, паспорти, обручки, але приїжджаємо до РАГСу – забули паспорти, до церкви – немає обручок. Доводиться швидко повертатися за забутими речами. Це зрозуміло, бо необхідно перебувати перед аудиторією, а це для багатьох людей важко. Не кожен може розкуто почуватися у такій ситуації. Люди зажимаються. Від такого одного разу молодий зачепився за килим і лобом хряснувся в стіну, коли відходив від столу. Ламалися каблучки, рвалися сукні… такі моменти виникають доволі часто.

До того ж на весіллях деколи цікаві екземпляри трапляються — намагаються позмагатися зі старостою. Тому необхідна швидка думка, моментальна реакція, щоб вгадувати все на кілька років вперед.

- А у вас самого не було бажання порекомендувати щось старостам на весіллях ваших дітей?

- Ні. Навіть якщо староста чи актор роблять щось не так як я вважаю за правильне, в кожній людині є щось цінне. Тому, якщо відбувається і не по-моєму, бажання «задавити» ніколи не мав.

"Це дуже важкий хліб"

- Ваша робота є доволі специфічною. Чи відображається вона якось на вашій сім’ї?

- Як сказати… Звичайно, було б добре, якби чоловік приходив рано додому, лягав спати об 11-й годині, подивився з сім’єю телевізор, разом повечеряв. А тут доводиться повертатися додому під ранок, а за годину-другу вже бігти на роботу. Але в мене сім’я хороша і ставиться до моєї роботи з розумінням. До того ж коли люди телефонують і кажуть «дякуємо Василю Васильовичу», це дружині і дітям дуже приємно.

- Чи хотіли б ви, аби ваші діти також займалися старостуванням?

- Це дуже важкий хліб. До того ж, хоча всі мої діти дуже талановиті, але в сім’ї має бути розмаїття. Кожен повинен займатися тим, що йому найбільше подобається. Я трохи обпікся на синові. Хотів направити його по своїх стопах, але чим більше наполягав на своєму, тим більше син противився. Тоді я зрозумів, що за дітей шлях обирати не треба.

- Чому ви дотепер тримаєтеся за театр з невеликою зарплатою і розриваєтеся на дві роботи?

- Я б ніколи не пішов у старостівство, якби держава забезпечила мене доброю зарплатою. Але театр я люблю, бо є насамперед актором. А тепер і на весіллях працювати люблю, тому відмовитися від одного чи іншого було би важко. Хоча багато з того, що нині відбувається в театрі, мені дуже не подобається. Проте я романтик і вірю, що прийде той час, коли суспільство зрозуміє, що є цінності вищі, за матеріальні речі. Театр має слугувати тому, аби суспільство розвивалося в правильному напрямку. Саме це примушує мене залишатися на сцені.

Юрій Лівак, "Старий Замок "Паланок"
Донька відомої закарпатської художниці виходила заміж по-гуцульськи!
Весільна сукня ...із 1,5 тисячі заварних булочок!
Театралізоване свято "Невицький замок — замок наречених" відбулося на Закарпатті