Закарпатський політв’язень про світле "сьогодні" й темряву сталінського "вчора"

Світле "сьогодні" і темрява сталінського «вчора» через призму сприйняття голови Ужгородського міськрайонного товариства політв’язнів і репресованих Павла КАМПОВА.

Павло КАМПОВ.

Вже шістнадцять років, як розсипалась «імперія зла» — СРСР. Ще в серпні 1990-го вийшов Указ Президента СРСР «Про поновлення прав всіх жертв політичних репресій 1920-1950 років». В ньому комуністична влада засудила масові репресії, як несумісні з нормами цивілізації.

17 квітня 1991 року ВР України ухвалила Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». В нашій області відтак пройшла часткова реабілітація. Хто не загинув у фільтраційних таборах і ГУЛАГах, на поселеннях і засланнях частково були реабілітовані. Їм дозволили повернутися додому. Не торкалася реабілітація інтернованих, яких нараховується за останніми даними понад 50 тисяч осіб. Частина політв’язнів за статтею 2 цього Закону не підлягали реабілітації. Отже, народ ніколи не взнає про кількість репресованих комуністичною владою. Тим, котрі реабілітовані по ст.1 згаданого Закону, час перебування в ГУЛАГах зараховано до стажу роботи у співвідношенні 3:1. Вони мають пільги. Сплачують тільки 50% за комунальні послуги та ліки. Користуються безкоштовним проїздом у міському транспорті, а в сільській місцевості — в межах адміністративного району. Основне, що досі не виконане державою — не відшкодовані й не повернені будинки та інше майно, конфісковані у репресованих, не повернена і земля, яку вони колись викупили у держави.

— Пройшло понад 50 років після закінчення війни. А війна все ще юридично не закінчена. Немає договору з Японією. Громадськість все ще знаходиться у таємній війні, бо комуністи продовжують воювати з ОУН-УПА. Не пройшло, таким чином, примирення у нашій державі. ВР не визнає воюючою стороною ОУН-УПА і людей, які воювали в угорській армії в час, коли наш край входив до складу Угорщини. Зрештою, не наступив мир між лівими та націонал-демократичними силами… Чому ж не наступає благословенне примирення між громадянами?

— Я знаю одне: національно-демократичні сили не воюють ні з ким. Вони будують Україну. Незважаючи на те, що більшість політв’язнів — літні люди, вони зайняті мирною працею, хоча й піддаються іноді дискримінації. Їм не повернуте конфісковане майно. Не оплачено за десятиріччя праці в концтаборах, а церкви, в яких вони колись молилися, відібрала російська православна церква. Землі, забрані комуністами, не повертають. Часто порушується елементарні законодавчі положення в соціальному захисті їх.

— Розкажіть більше про життя політв’язнів, їх товариства.

— Головним об’єднанням політв’язнів є крайова організація Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.

— Як створювалися всеукраїнська та крайова організації політв’язнів?

— Почалося все з Києва в 1989 році. Там був створений оргкомітет, що збирав заяви по всій Україні. Першими членство товариства політв’язнів Закарпаття дістали П.Кампов і Ф.Ньорба. На жаль, до керівництва потрапили особи, що працювали в концтаборах нарядчиками, каптьорщиками, «ліпилами» (медбратами). На них сильно впливали так звані антирусини — Павло Чучка, Василь Зілгалов, Йосип Баглай. Через це до товариства не залучили угорців, що були основною переслідуваною нацією. На Берегівщині не створено перевинної організації від Товариства до цього часу. Недемократичністю грішить і новообраний провід. Його формував Іван Коршинський з осіб, діти яких працюють на митницях і допомагають шанованому Івану Юрійовичу займатися бізнесом. У селі Добронь він також лікує угорців, які мають алкогольну залежність. Але залежності від своєї організації пан Коршинський так і не відчув. Впродовж 15 років жодного разу не провів загальних зборів. Політв’язні між собою незнайомі. Тільки Мукачівська та Ужгородська міськрайонні організації мають статус юридичних осіб.

— Які стосунки склалися між політв’язнями?

— Різні. Недавно в крайовій організації Всеукраїнського товариства СБУ розслідувало справу про присвоєння окремими членами проводу великих сум, що надходили з-за кордону. ОДА, отримавши такий сигнал, доручила службі безпеки розслідувати його. Розслідування тривало довго, збудило певне недовір’я в товаристві… Ще додам, що роками точаться розмови про те, хто видав молодіжні групи Мараморощини чекістам. Арешти почалися в 1945 році. Багато розмов навколо групи, заарештованої кагебістом Зудовим. У статті «Кара за мрію» журналіста М.Бабидорича, опублікованій у другій книзі «Реабілітовані історією. Закарпатська область» сказано: «Я, заступник начальника відділення Закарпатського УМГБ, старший лейтенант Зудов, розглянув матеріали, які поступили про злочинну діяльність Ягнюка Йосипа Михайловича, Васька Стефана Юрійовича, Андришина Івана Дмитровича, Коршинського Івана Юрійовича, Тракслера Петра Петровича, що є учасниками антирадянської української націоналістичної організації, підозріваються у здійсненні злочинів, передбачених ст. ст. 54-І (а), 54 – 11, постановив: слідчі матеріали взяти до свого провадження». Про цю подію в цій же книзі надрукована ще одна стаття «Засуджений без достатніх доказів» керівника редакційної групи О.Довганича. Обидві ці статті стверджують, що Ягнюк Йосип визнав свої злочини і злочини цієї групи, хоч стаття ця взагалі-то про І.Коршинського, а не Ягнюка. Бабидорич пише: «За деякими свідченнями і даними попереднього слідства, в 1945 році Іван Юрійович був пов’язаний з підпільною діяльністю організації ОУН, що діяла на Хустщині та прилеглих районах. Дехто з причетних до цієї групи ховався, побоюючись теж бути заарештованим. Однак він (Коршинський) нікого не видав». М.Бабидорич пише: «Фабрикуючи справу, КДБ, звичайно, мало агентурні дані про прихильників української державності, і почало клепати її з тих, котрі, передбачали, не вистоять перед тортурами». Михайло Бабидорич описує, як лейтенант Драгін б’є Ягнюка, а потім передає для «ювелірної» роботи кагебістам Малішевському, Гаврилову, Зудову, Увіну. «Це був процес, — пише журналіст, — який починається з того, що ув’язненого ставили перед слідчим як правило, вночі, в очі йому світили, і він не мав на що сісти і мусив стояти струнко… Двомісячне знущання над Йосипом Ягнюком привело до того, що він у повному фізичному і психічному виснаженні вирішив погодитися на всі обвинувачення, аби закінчити жахливі муки». Загалом це М.Бабидорич пише для того, щоб ніколи не знайшли того, хто видав усі молодіжні організації Мараморощини, і аби відвести підозріння від Івана Коршинського. Всі дивуються з того, хто поріднив І.Коршинського з колишнім заступником начальника КДБ в Закарпатті Олексієм Корсуном, котрий відав оперативними даними КДБ. Іван Коршинський увів Корсуна в редакційну колегію книги «Криваві тіні Кремлю», що вийшла в 2006 році… Перебуваючи на зборах Рахівського товариства політв’язнів і репресованих, я був свідком того, коли пан Ньорба — особистий секретар Коршинського — запропонував не вибирати секретарем цього товариства Йосипа Ягнюка, а вибрати на цю посаду не політв’язня, а вчителя. Люди відразу задумалися над долями цих двох осіб — Йосипа Ягнюка та Івана Коршинського. Перший був засуджений на 25 років, а другий — на сім. Перший був реабілітований в 1998 році, а другий — на сорок років раніше. Перший прожив у бідності, а другий від влади Рад дістав на Цегольнянській вулиці віллу, де жили колись тільки письменники. Виникає питання: «Що об’єднує Михайла Бабидорича, Омеляна Довганича, Олексія Корсуна, Івана Коршинського? Чому вони хочуть довести, що молодіжна група Великобичківської школи була засуджена завдяки слабості Ягнюка? Хто показав із цієї групи, що саме Ягнюк не витримає, а всі інші витримають? Якщо він усе визнав, то чому він дістав найбільше покарання? І найголовніше, на що треба дістати відповідь, хто є ця особа, яка видала молодіжні організації Мараморощини, над якими проходили судилища протягом усієї сталінської доби?

Поведінка Івана Коршинського який хотів показати, що політв’язні проти Ягнюка, переповнила чашу їх терпіння, і вони проігнорували пропозицію В.Ньорби. А написані статті Бабидорича — це спроба принизити мученика Йосипа Ягнюка.

— Як живете особисто, пане Кампов? Що наразі можуть очікувати жертви репресій?

— Отримую пенсію 372 гривні 09 копійок. Декілька років працював в ОДА на посаді провідного спеціаліста відділу національних питань. Відтак п’ятирічку відпрацював секретарем комісії з прав реабілітованих в обласній раді. Голова ради Михайло Кічковський відмовився продовжити договір зі мною про працю. В цей момент я відчув повну владу над собою колишніх комуністичних функціонерів. Я гадаю, що це біда, коли Голова Секретаріату Президента Віктор Балога нав’язав депутатам обласної ради на посаду голови Михайла Кічковського. До цього той не доріс. Люди Закарпаття не сприйняли і висунення кандидатом у депутати ВР Ігоря Кріля… Дуже важливо, щоб ми, політв’язні Закарпаття, і надалі засуджували все погане, підтримуючи водночас державницький характер наших об’єднань, у тому числі і Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих.

Розмовляв Василь ТАНАСІЙЧУК

24.05.2007 | 09:52
Вікно Україні в Європу почали відкривати закарпатські європейці репресивної доби — члени Української Гельсінкської Спілки
Закарпаття: Вони боролися за Батьківщину!
Закарпатському політв’язню — орден “За заслуги” III ступеня