Чим дивує найменше село Закарпаття

Про село Чикош-¬Горонда на Берегівщині «Вікіпедія» повідомляє скупо – «Засноване в 1900 році, населення 80 чоловік, площа — 2,8 кмІ». Інший інтернет¬проект додає, що це найменше село в нашій області. Розташована Чикош¬-Горонда в трьох кілометрах від траси Берегово—Мукачево, між селами Яноші та Гать, серед полів осушеного Чорного Мочара.

Бажаючи дізнатись, а чи немає в селі чогось незвичного, забутого чи невисвітленого, нещодавно зробив туди велопрогулянку. І не пошкодував…

Треба зауважити, що в минулому це село було значно населенішим і жвавим. Назва походить від угорського «чикош» — кінський пастух. Засноване було на межі ХІХ та ХХ століть як хутір разом з іншим – Нярош¬-Горонда, нині зниклим. Обидва хутори належали господарству Шенборнів, тут проживали селяни, які займалися землеробством та тваринництвом. Працювали й сезонні робітники з гірських сіл, випасаючи кількасот голів великої рогатої худоби. В 1900 році на двох хуторах проживало 357 русинів. В 1928 році сім’я Шенборнів продала свої угіддя Акціонерному товариству «Латорца». В радянський час у сусідньому селі Гать, до сільради якого належить і Чикош-¬Горонда, був влаштований племінний завод «Закарпатський». Тут масово розводили коней, корів, свиней та овець. В скруту перших років української незалежності господарство повністю занепало і не відродилося й понині. Цієї весни на навколишні поля вперше за багато років на літній випас вигнали 150 корів сірої угорської породи, разом із телятами.

Однак сьогодні слово «Чикош» асоціюється не з тваринництвом та пасовищами, а з… психлікарнею. З 2001 року в корпуси, що до того належали військовій частині, почали переселяти пацієнтів Берегівської обласної психіатричної лікарні. В колишньому військовому містечку, відремонтованому частково за державні гроші, частково коштом голландських благодійників та французької гуманітарної місії «Опіка без кордонів”, нині перебуває кількасот душевнохворих. Є навіть окремий корпус для дітей з розладами психіки, для яких тут облаштували дитячий майданчик. Вочевидь, в оточенні лісу, між деревами якого розташовані корпуси, пацієнтам значно затишніше, аніж в старих будівлях лікарні в Берегові, що біля гучної автотраси.

До відділення цього медзакладу веде дорога, яка відгалужується від шляху до Чикош¬Горонди. Тутешній мешканець, дізнавшись, що цікавлюся потенційно видатними місцями, влаштовує мені екскурсію, на яку я зовсім не розраховував. Про колишню військову частину в цих лісах нині мало що відомо. І не дивно – вона була засекреченою, а ті, хто ніс у ній службу, звалися «глухонімими» — тобто зобов’язаними тримати військову таємницю. Тільки після розвалу СРСР стало видно те, що роками ховали під маскувальною сіткою та режимом секретності. Під Чикошем стояли на чергуванні бойові ракети (чи то протиповітряної оборони, чи стратегічні – наразі дізнатися важко), їх розмістили в прихованих під земляними насипами бункерах. Після поспішного розформування з них були «з м’ясом» вирвані та здані на металобрухт броньовані двері, винесено все, що можна було.

Таких сховищ (вочевидь, для ракет) в лісі за лікарнею є кілька, а ще — низка невеликих бомбосховищ, зруйновані гаражі та інші рештки військової інфраструктури. Чи виношуються якісь плани (і в кого?) на цю спадщину радянської військової машини – невідомо. Шкода, аби такі об’єкти зникли. В сусідньому селі Гут схожі бункери (в них стояли ракетні тягачі, можливо, саме для «чикоських» ракет) нині використовуються мукачівськими бізнесменами під склади для яблук з їхнього ж нового, вирощеного за інтенсивною технологією, саду. Вочевидь, можна б дати раду і цьому дуже нерухомому майну...

Найменше село Закарпаття також виявилося здатним здивувати. Перед поїздкою я не знайшов в інтернеті нічого про чикоську архітектуру, хоч і чув про якусь старовинну садибу, що була в селі. За словами місцевих, вона простояла аж до 1990¬х років, там містилась контора племінної станції, однак після її занепаду приміщення розібрали на цеглу, так, що й сліду не залишилося. Зате в селі знайшлася інша цікава споруда – будинок для селян, зведений, вірогідно, за чехословацької доби. Це одноповерхова будівля з п’яти з’єднаних між собою в формі драбини будиночків, кожен на дві родини – цікавий зразок «соціального житла» першої половини ХХ століття. Тут мало б жити десять родин, але сьогодні кілька приміщень стоять порожні.

Людям немає чого робити в селі, де лишилась хіба одна невелика ферма з вівцями. Тут відсутній навіть магазин – хіба що кілька разів на тиждень завозять хліб, за рештою треба їхати в Гать чи Берегово. Частина Будинку культури села зайнята мисливським клубом – вочевидь, полювати в цій місцевості є на кого, на закинутих полях природа швидко взяла своє, і в барвистій осінній рослинності вирує дике життя. Посеред галявини красується стародавня, також принаймні чехословацького періоду, водонапірна башта. Вона відремонтована і в робочому стані – нею подається вода тим самим, згаданим на початку статті, угорським коровам.

Від решти сільської інфраструктури лишилося небагато, наприклад, старовинний сарай – такий би охоче фотографували якісь японські туристи. Поспілкувавшись з місцевими бабцями – колишніми робітницями племстанції, про минуле та теперішнє життя, вирішую оглянути залишки зниклої «Нярошки», тобто села Нярош-¬Горонда. Та від нього не збереглося практично нічого – хіба кілька ферм, в які небезпечно й заглядати — заваляться. Отож можна повертатись додому – вражень від подорожі до найменшого закарпатського села виявилось більш ніж досить...

Олег СУПРУНЕНКО, м. Берегово, газета "Новини Закарпаття"