"Літа мої красні — що той бджолиний вулик..."

...Моторна та мила 16-річна Марія сподобалася одразу місцевому фатьову Юрію Лесю, й не відкладаючи, молодята побралися в 1939-му. Щастя тривало недовго. Того ж року чоловіка призвали до мадярського війська. Повернувся коханий у 1945-му й одразу, як кажуть, потрапив із вогню та в полум’я, без пояснень відіслали його на Соловки...

Минулої суботи у мальовничому Пацканьові подвір’я роду Лесів нагадувало вулик. А винуватиця цієї метушні – Марія Петрівна, якій того дня саме виповнилося 90 красних літ, сиділа на стільчику й очі лагідно, ніби обіймали усіх довкола. Адже всі вони – її родина: діти, онуки та правнуки, загалом 29 чоловік.

Ураз очі вмить мов заступила пелена. Згадалося минуле. А воно повсякчас підносило чергові випробування, ніскілечки не турбуючись про наслідки. Секунда, і очі знову засяяли. Думки линули в дитинство – безтурботне, щасливе та радісне. Усього в родині Тороні було дев’ятеро дітей: шість сестер та три брати. Марія була другою. Разом із найстаршою сестрою Ганною вже змалечку привчилися допомагати мамі. Дружню, велику та працьовиту сім’ю поважали в селі. Діти повиростали, поспиналися на власні крила, створили родини.

Моторна та мила 16-річна Марія сподобалася одразу місцевому фатьову Юрію Лесю, й не відкладаючи, молодята побралися в 1939-му. Щастя тривало недовго. Того ж року чоловіка призвали до мадярського війська. Повернувся коханий у 1945-му й одразу, як кажуть, потрапив із вогню та в полум’я, без пояснень відіслали його на Соловки. Повернувся чоловік за 11 місяців. Перегорнула в думках ще одну не дуже радісну сторінку свого життя. За хвильку згадала своїх дітей – двох донечок-красунь та двох хлопців-соколів: Іринку, Ганну, Михайла та Юрія. І знову серце защеміло від болю, коли згадала трагічну звістку про аварію, в якій загинув наймолодший Юрко.

Недарма ж у народі кажуть, що рушник життя доля розмальовує червоними та чорними барвами. Так і у ювілярки життєва дорога мережиться радісними та сумними поворотами.

…А тим часом підбігла донька Ганна, запитала, як себе почуває рідна ненька, чи чогось не треба їй. Ласкава, турботлива й чоловіка Василя має доброго. Радіє, що на старості не залишилася одна. Адже таких прикладів чимало.

І ось усі порозсідалися за святковим столом, ледь умістилися. Довго чекала старенька правнука Михайла Скучку, сподівалася що приїде з війська у відпустку, але не склалося. Проте того ж дня поштарка принесла телеграму від нього. Текст читали за столом.

Гарні діти, прекрасні онуки. Пам’ятає Марія Петрівна, як щороку приїжджали всі п’ятеро до баби з дідом у село. Найстарший Антон нині головний лікар Середнянської лікарні, уже тоді вирізнявся стриманістю та був розважливим. Дівчата були більш вередливі як хлопці. Але любила всіх однаково. З роками всю теплоту серця вже віддавала дев’ятьом правнукам.

Згадали за столом, як у 1989-му році у сільському клубі вшановували пари, котрі разом прожили 50 років. Справді, було загальносільське золоте весілля, адже й пар було тоді аж 13.

Довго тривало суботнє застілля. Кожен побажав ювілярці усіляких гараздів, але найбільше звучало здравниць. Хоча здоров’я не підводить, зрозуміло, що прудкості, як замолоду, вже немає, проте сил ще вистачає все оглянути та перевірити, проконтролювати та порадити. Добре, що донька із зятем дослухаються до порад, намагаються догодити.

І в неділю двері в хату також не закривалися. Всі сусіди, знайомі особисто приходили вітати. А в понеділок завітали до поважної іменинниці голова Пацканівської сільради Юрій Бонь, секретар Тетяна Лесьо, начальник управління соцзахисту населення РДА Юрій Лукач. А донька із зятем уже накривали столи для найближчих сусідів, яких за-просила Марія Петрівна.

А гості, вручаючи подарунки, побажали іменинниці на столітній ювілей натягнути у дворі шатор і гуляти два дні. Ми ж у свою чергу дали слово широко висвітлити цю подію на сторінках «Вістей Ужгородщини».

Іменинницю вітала і Тетяна Фаліс